Довгоочікувана зустріч Сі Цзіньпіна і Джозефа Байдена відбулася. Переговори, що тривали близько чотирьох годин, обидві сторони оцінюють позитивно. При цьому про підписання конкретних документів не повідомлялося. Ідеться, скоріше, про вироблення певного контуру «джентльменських домовленостей», які ляжуть в основу системи відносин між країнами. Та й не тільки — адже йшлося, фактично, про співіснування двох супердержав. Ще раз, не багатополярного світу, не трикутника (як би цього хотілося в Москві), а двох центрів.

Повний перелік питань, який обговорювався, думаю, залишиться недоступним. Є теми, які озвучили, є те, про що промовчали. Спробую описати кілька важливих напрямів і те, наскільки можливий прогрес у відносинах.

1. Велика війна, якою так лякали, найімовірніше, відкладається. Переконфігурація світового порядку йде повним ходом. При цьому як китайська, так і американська сторона схильні використовувати термін «reshape». При цьому США виходить із низки регіонів, а КНР, навпаки, створює фундамент своєї військової присутності далеко від своїх кордонів. Цілком природно, що і Вашингтон, і Пекін спробували пограти м’язами. Але воювати ніхто не хоче. Тому вже на цьому етапі було оголошено про відновлення контактів по лінії військового керівництва і загалом перехід до ширших «міжособистісних» консультацій.
2. З торговельною війною між країнами складніше. Процеси дуже схожі на логіку розвитку, описану в попередньому пункті. Але є і свої «але». Країни залежні одна від одної. І, наприклад, обмеження в постачанні чипів китайським компаніям (які справді неприємні для КНР) були збалансовані обмеженням поставок галію і германію на американський ринок. А це вкрай важливі елементи для виробництва тих самих чипів. Зрештою, США і КНР — найбільші торговельні партнери.
   
   По-друге, торговельні війни між гігантами на першому етапі зачіпають їх самих, але трохи згодом (і значно руйнівніше) впливають на їхню периферію та політичних партнерів. А це вже послаблення «своєї» периферії як для Пекіна, так і для Вашингтона. Тож країни не відмовляються від конкуренції, але, судячи з усього, торговельні обмеження будуть послаблюватися обома сторонами.
3. Дослідження в галузі штучного інтелекту. Вкрай важлива тема для обох сторін, і багато в чому вона стала однією з причин, наприклад, «торгових воєн чипами». І в Пекіні, і у Вашингтоні багато говорять про розвиток ШI, але жодна зі сторін не хоче віддавати «пальму першості». Тому, крім «заліза», тут є взаємні обмеження в русі технологій, людського ресурсу (банальна міграція вчених). Рішення, що задовольняє обидві сторони, поки що, мабуть, немає. Максимум, про що можуть домовитися — зниження градуса напруженості. 
4. Фенталін і хімічний експорт. Для багатьох ця тема виявилася дивною. Насправді ж ні. Синтетичний опіоїд активно і давно використовується в медицині і, звісно, контролюється. Чого не скажеш про хімікати, використовувані для його (і не тільки його) синтезу. Їхні поставки стали проблемою для США. І тут КНР явно пішла на «жест доброї волі». Судячи з усього, Сі пообіцяв посилити контроль над експортом хімікатів (що, враховуючи специфіку політичної системи, не буде проблемою). Байден це оцінив і окремо зазначив після зустрічі.

5. Питання Тайваню. Обидві сторони закликали одна одну «утриматися від провокацій» і втручання у справи цієї території. Що дозволяло частині аналітиків робити висновки про неминучість війни. Але за результатами зустрічі і Сі, і Байден згадували «вибори». Йдеться про вибори в Законодавчий Юань — парламент Тайваню. При владі перебуває так звана Зелена коаліція на чолі з Демократичною прогресивною партією. Кілька її фракцій виступає за трансформацію в незалежну державу — відмову від концепції «однієї країни». Але «зелені» мають лише 63 місця зі 110, а 48 — в опозиційної «синьої коаліції», створеної навколо партії Гоміньдан, яка останні 20 років виступає за реалізацію концепції «одна країна — два шляхи». Що дуже близько до концепції КНР «одна країна — дві системи». Ба більше, Гоміньдан була першою партією, яка привітала КПК з початком їхнього ХХ з'їзду, а за останній рік її делегації щонайменше двічі були «на материку».
   
   Вибори відбудуться скоро. І «сині» цілком можуть стати владою. Це можливості для КНР, виклики для США. Зрештою, не можна ж назвати партію, яка створила Тайвань, «зрадником інтересів острова». Тому і Пекін, і Вашингтон активно працюють над створенням зовнішньополітичного фону, який мобілізує електорат їхніх партнерів. Ба більше, швидка реінтеграція Тайваню є загрозою для США. Ідеться не лише про напівпровідники та технології в електроніці. Наприклад, американська зброя на острові, до якої можуть отримати доступ китайські фахівці. Це так само контроль ключових маршрутів судноплавства в регіоні. Клубок інтересів вкрай заплутаний. Але обидві сторони не хочуть великої війни (див. п. 1), ставлять на найближчі вибори, після чого шукатимуть відповідні алгоритми подальшої роботи. Тобто вирішення питання відкладається до весни 2024 року.

6. Близький Схід. Окрема і вкрай болюча тема. США йдучи з регіону паралельно намагалися створити коаліцію, здатну стримати зростання впливу Ірану. Однак виникнення поясу Саудівська Аравія — (можливо Єгипет) — Ізраїль — Туреччина щонайменше поставлено на паузу після початку війни в Секторі Гази. Китай, зі свого боку, не увійшов у регіон настільки, щоб виконувати роль «запобіжника від конфліктів». Та й навряд чи захоче приміряти на себе функцію регіонального поліцейського. На цьому тлі ключове завдання обох гравців — не допустити масштабного регіонального конфлікту. США вже «попередили Ізраїль», що за окупацію звільнених від ХАМАС територій будуть тяжкі наслідки. Китай, найімовірніше, спробує вплинути на позицію Ірану. Причому Пекін цілком може бути тактичним партнером Вашингтона, оскільки має плани розвитку своїх логістичних та економічних проєктів у регіоні. Ситуація «всі проти всіх» вкрай ускладнює реалізацію таких планів.

7.  Африка. Континент, куди досить потужно зайшов Китай, де намагається грати й росія. І де сильні «антиколоніальні» (це лише схоже на «антизахідні», але тотожно) настрої. Останнє слугує природною причиною поступового ослаблення впливу держав ЄС у регіоні, слугує перешкодою реалізації американських інтересів. І тут державам необхідна стабільність (хоча б відносна), доступ до ресурсів держав континенту (а також на їхні ринки в міру зростання національних економік). Вкрай складна тема для обговорення, оскільки Пекін не здаватиме своїх позицій. З іншого боку, зайва активність росії є викликом для обох сторін переговорів. Швидкого рішення з цієї теми навряд чи варто очікувати, але продовження консультацій гарантовано буде. Причому без вироблення спільної позиції «по континенту» — кожен регіональний кейс буде обговорюватися окремо. Проблему посилює те, що КНР ще не може (та й не хоче), а США вже не може впливати на специфіку зміни влади в найбільш нестабільних державах регіону. Обидві сторони лише реагують на нові військові перевороти. 

8. Україна. Точніше, росія, яка воює в Україні. рф, спробувавши реалізувати ідею «Київ за три дні» і зав’язнувши в українському капкані, випала з числа претендентів на переділ світу. Ослаблення росії вигідне як Пекіну, так і Вашингтону. Питання лише в масштабах «слабкості». КНР різко посилив свій вплив на російську економіку, при цьому чітко обмежуючи функціонал рф як «ресурсну кубушку» і ринок для своєї продукції. Для США росія як ослаблений регіональний (але вже не глобальний) гравець вигідна, а ось як сировинний придаток Китаю — не дуже. Позиції сторін близькі, і вони можуть стати одним із чинників, що дає старт процедурі примусу Москви і Києва до переговорів. А також — рамкам обговорюваних на них сценаріїв завершення війни. Однак для США поки що недоцільно форсувати процес, особливо на тлі передвиборчих перегонів і внутрішньополітичних протиріч. Для КНР доцільно почекати до весни, коли процеси «прив’язки росії» набудуть незворотного характеру. Тому тема, звичайно, обговорювалася, але якісь рішення щодо неї, можливо, будуть вироблені через серію консультацій. Тобто через кілька місяців.

9. І нарешті важливий аспект, який сторони будуть засуджувати і який безпосередньо пов’язаний з російсько-українською війною — нова конфігурація у Східній Європі. Або, якщо хочете, постросія. Тут важливо, який баланс інтересів глобальних гравців буде в нашому регіоні, що визначить посилення (або ослаблення) регіональних лідерів і змусить низку держав переосмислити свій функціонал у регіональній і глобальній системі. Тема важлива, але безпосередньо її поки що навряд чи обговорювали. Причина — в нерозумінні, за яким алгоритмом завершуватиметься війна.

   І тут мені бачиться «домашнє завдання» для України. Уже зараз країна може (і повинна) запропонувати бачення свого місця в регіональній системі. А також місце в умовних «американській» і «китайській» сферах впливу. Простіше кажучи, позначити свої претензії на місце у світі. Без цього за нас можуть і без нас вирішити.

Ігар Тишкевич, політолог, експерт Українського інституту майбутнього