Історія зі схемою захоплення квартир померлих громадян за участі колишнього судді Макарівського районного суду — це значно більше, ніж черговий кримінальний епізод. Це історія про те, як сама система правосуддя може перетворюватися на механізм легалізації незаконного заволодіння майном. Водночас ця справа демонструє ще один важливий аспект — зростання ролі Державного бюро розслідувань як інституції, здатної працювати проти злочинів, що формуються всередині самої державної системи.

За версією слідства ( https://dbr.gov.ua/news/rezonansna-shema-zahoplennya-kvartir-pomerlih-za-uchasti-ekssuddi-z-makarova-novi-detali-ta-svidchennya-video), учасники схеми роками використовували прогалини у системі спадкового права, виконавчого провадження та судового контролю. Вони підшуковували квартири померлих або людей, які тривалий час були відсутні, оформлювали фіктивні борги, подавали до суду підроблені позови, а далі через рішення суду та виконавчу службу переоформлювали нерухомість на підставних осіб.

Фактично йдеться про модель, де кожна державна інституція виконувала свою роль у схемі: суд — легалізував рішення, виконавча служба — запускала процедуру стягнення, а нотаріальні та реєстраційні механізми завершували переоформлення майна. У підсумку квартири, які мали перейти громаді як відумерла спадщина, опинялися у приватних руках.

У цьому контексті особливо показовою є саме роль Державного бюро розслідувань. Адже йдеться не про звичайний економічний злочин, а про діяльність організованої мережі, яка, за даними слідства, використовувала елементи державного механізму для реалізації незаконних схем. Саме такі злочини становлять одну з найбільших загроз для держави, оскільки руйнують довіру не лише до окремих посадовців, а до самої системи правосуддя.

За останні роки ДБР дедалі активніше позиціонує себе як орган, що працює не лише з класичними злочинами посадовців чи силовиків, але й з системною корупцією у правоохоронному та судовому середовищі. І справа квартир померлих є показовою саме через складність її документування: подібні схеми зазвичай маскуються під формально законні судові та виконавчі процедури. Для їхнього викриття необхідна комплексна робота — аналіз судових рішень, реєстраційних дій, фінансових операцій, зв’язків між фігурантами та механізмів переоформлення майна.

Фактично ДБР у цьому випадку демонструє спроможність працювати не лише з окремими епізодами корупції, а із цілими кримінальними моделями, що інтегруються у державні інституції. Це принципово важливо в умовах війни, коли питання довіри до держави стає питанням національної стійкості.

Особливий резонанс справі додає фігура екссудді Олексія Тандира, який раніше вже став символом суспільного обурення після смертельної ДТП на блокпості у Києві. Тоді справа викликала масштабну дискусію про недоторканність та фактичну безкарність представників судової системи. Тепер же нова підозра лише посилює суспільне переконання, що проблема полягає не в окремих людях, а у системній кризі відповідальності всередині державних інституцій.

У цьому сенсі публічна активність ДБР має не лише правоохоронний, а й суспільно-політичний вимір. Кожна справа щодо представників судової системи або правоохоронних органів фактично стає тестом на здатність держави до самоочищення. Особливо в умовах, коли українське суспільство демонструє надзвичайно високий запит на справедливість та рівність перед законом.

Найнебезпечніше у цій історії навіть не масштаб заволодіння майном. Йдеться про щонайменше шість квартир у Києві та Одесі загальною вартістю понад 7 мільйонів гривень. Найбільша проблема — руйнування довіри до самої логіки правосуддя. Адже якщо судове рішення може бути елементом злочинної схеми, то для громадянина зникає базова гарантія захисту права власності.

Цей кейс також демонструє ще одну важливу проблему української держави — слабкість механізмів контролю за «відумерлою спадщиною». У багатьох випадках квартири померлих роками залишаються без належного обліку, а органи місцевого самоврядування не мають ефективних інструментів швидкого реагування. Саме ця сіра зона створює можливість для появи подібних схем.

Не менш показовим є і те, що схема, за даними слідства, діяла не хаотично, а як організована структура з чітким розподілом ролей. Це свідчить про значно глибшу проблему — корупційні мережі можуть інтегруватися у державні інституції та використовувати їхні формальні процедури для власного збагачення. І саме тут роль ДБР виходить за межі звичайного слідчого органу: бюро поступово стає одним із ключових інструментів держави у боротьбі з внутрішньою інституційною корупцією.

У сучасних умовах війни питання довіри до державних інституцій стає критично важливим. Українське суспільство сьогодні готове миритися з багатьма труднощами, але не з відчуттям вибірковості правосуддя. Саме тому подібні справи мають не лише завершуватися вироками конкретним фігурантам, а й ставати приводом для системних змін: цифрового контролю за спадковим майном, реформування виконавчої служби, посилення відповідальності суддів та автоматичного моніторингу сумнівних рішень щодо нерухомості.

Бо коли закон починає працювати як інструмент рейдерства — проблема вже не в окремому злочині. Проблема в самому фундаменті державної системи.

Олексій Буряченко, виконавчий директор “Міжнародної асоціації малих громад”