Сьогодні Трамп прибуває до Пекіна. Перший візит американського президента до Китаю від 2017 року, коли той самий Трамп ходив під червоною доріжкою у Забороненому місті й підписував контрактів на 250 мільярдів доларів. Десять років змінили майже все. Сі Цзіньпін зустрічає гостя без юнацького ентузіазму перших років і з тверезим розрахунком: за минулу осінь Пекін навчився, як саме примушувати Білий дім відступати. У жовтні 2025-го, коли тарифи перевалили за 140 відсотків, Китай пригрозив обмежити експорт рідкісноземельних металів і магнітів – і Трамп склався. Відтоді в кабінетах ЦК це називають «робочим інструментом», а CFR пише пряміше: Пекін підходить до саміту з upper hand.
Що на столі. По-перше, гроші. Китай готовий купити американську сою, можливо, літаки Boeing і двигуни – речі, які Трамп зможе продати виборцям-фермерам перед листопадовими виборами до Конгресу. По-друге, рідкісноземи: США контролюють менш як 10% переробки, Китай – понад 90%. Після того як Пентагон витратив значну частину запасів ракет на Близький Схід та допомогу Україні, Вашингтон фізично залежить від поставок з КНР для відновлення арсеналів. По-третє, Іран. Війна, яку Трамп обіцяв закрити за «чотири-шість тижнів», триває другий рік, Ормузька протока заблокована, а Пекін – головний покупець іранської нафти. Трамп проситиме Сі натиснути на Тегеран. Сі відповість туманно. Окрема рамка – Тайвань: Пекін хотів би почути від США формулювання про «підтримку мирного обʼєднання» замість нинішнього «не підтримуємо незалежність», і ще краще – пригальмувати продаж зброї Тайбею. Трамп уже публічно сказав журналістам, що готовий «обговорити з Сі питання зброї для Тайваню». Тайбей цю фразу почув і нервує.
Переговорна позиція. Тут реалізм без оптики: Сі сильніший. У нього стабільніший внутрішньополітичний тил, контроль над ресурсом, який Трампу терміново потрібен, і – головне – час. Трамп під тиском падаючих рейтингів, війни в Перській затоці, цін на пальне та виборів. Сі може дозволити собі почекати. Це не означає, що Китай у блискучому стані: експорт до США за перший квартал упав на 11%, європейський ринок поступово закривається, а оголошене «китайське економічне диво» через регіональні кризи відкладається. Але порівняно з Білим домом – Пекін у комфорті.
Чого хоче кожна сторона. США – швидкі, продавані виборцям перемоги: контракти, обіцянка стабільних поставок металів, кооперація щодо Ірану, мінімальний жест Сі в бік завершення війни в Україні. Китай – передбачуваність тарифів, послаблення експортного контролю на чипи й передові технології, символічні поступки щодо Тайваню, і – найголовніше – щоб ця зустріч сама по собі зафіксувала, що з Китаєм відтепер говорять, а не диктують.
Прогноз. Не «велика угода», а керована стабілізація. Обидва оголосять перемогу, підпишуть якісь контракти, домовляться про наступні зустрічі (Сі восени до США, Трамп – на APEC у Шеньчжень у листопаді, Сі знову до США на G20 у Маямі). CSIS чесно називає це «modest step toward stability» – скромний крок до передбачуваності.
Тепер українське питання. Трамп уже казав публічно, що говоритиме із Сі про закінчення війни – «нафтою, енергією чи чимось іншим». Це звучить як надія, але потрібен холодний погляд. Пекін був і залишається головним зовнішнім спонсором російської військової економіки: верстати, мікроелектроніка, товари подвійного призначення, закупівлі російської нафти. CSIS прямо констатує: Китай майже напевно продовжить системно підтримувати російську військову машину. Сам Зеленський ще у вересні озвучив це без прикрас: «Ми не бачимо бажання у Китаю закінчити цю війну». Холодне, чесне формулювання, яке зараз варто перечитати ще раз.
Чому Сі не схоче допомогти? Бо затяжна війна Росії проти України – це ідеальний для Пекіна сценарій: США витрачають ресурси, виснажують арсенали, які потім доведеться поповнювати через китайські рідкісноземи, відволікаються від Тихоокеанського театру. Кожен ракетний удар по Україні підвищує вартість потенційного стримування Китаю біля Тайваню. Кінцева ставка Пекіна – не мир в Україні, а виснаження Заходу.
І контрольний момент: одразу після того, як Трамп вилетить з Пекіна, туди прибуде Путін. У дипломатії така хореографія промовиста. Сі вислухає Трампа, потім по-дружньому переповість це Путіну – і вони разом вирішать, як далі грати.
Що з цього Україні. Не очікувати від саміту в Пекіні чуда. Жоден «китайський тиск на Москву» нашою стратегією бути не може – це не той інструмент. Реальна траєкторія – поступове узгодження умов і повільне зниження інтенсивності, без жодного «китайського посередництва» в нашу користь. Україні працювати з тим, що в неї є: 20-пунктний рамковий документ із США, переговори Віткоффа і Кушнера, європейські 90 мільярдів євро, нарощування власної далекобійності, ППО, тиск на російські НПЗ. У великій грі двох ми – не предмет торгу, а субʼєкт, доки самі тримаємо позицію. Усе, що відбуватиметься в Пекіні цими днями, – нагадування, чому розраховувати треба насамперед на себе.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
