Президент Міжнародного олімпійського комітету Томас Бах заявив, що хоче "вивчити можливість" повернення Росії та Білорусі у міжнародний спорт. Очільник МОК вважає, атлети з цих країн могли б виступити під нейтральним прапором на Олімпіаді 2024 року. Попри бойкот з боку України та низки західних країн Бах вважає, що “урядам не належить вирішувати, хто може брати участь у спортивних змаганнях. Це не вперше, коли під девізом “спорт поза політикою” МОК допускає до міжнародних змагань атлетів, які представляють диктаторські режими.
“Ми-Україна” пропонує читачам згадати найбільш одіозні Олімпійські ігри, що були проведені під егідою Міжнародного олімпійського комітету.
Як влаштований МОК
Міжнародний олімпійський комітет є офіційним керівним органом олімпійського руху. Він був заснований у 1894 році на Міжнародному атлетичному конгресі в Парижі аби відродити Олімпійські ігри. Тоді до складу МОК увійшли 12 країн. Штаб-квартира організації знаходиться у місті Лозанна (Швейцарія).
Нині МОК об'єднує понад 200 національних олімпійських комітетів, розподілених між п’ятьма континентальними олімпійськими організаціями за територіальним принципом:
- Панамериканська спортивна організація (заснована 1940 р.),
- Європейські олімпійські комітети (1968),
- Асоціація національних олімпійських комітетів Африки,
- Національні олімпійські комітети Океанії (1981),
- Олімпійська рада Азії (1982).
Кількість членів МОК не має перевищувати 115 осіб, з яких 70 не пов'язані з конкретною посадою або діяльністю. Ще 15 чинних спортсменів, 15 представників міжнародних спортивних федерацій та 15 представників національних олімпійських комітетів. Спочатку членами МОК були тільки чоловіки й лише на початку 1980-х рр. у його складі з'явились жінки.
Президента МОК обирають на сесії шляхом таємного голосування терміном на 8 років. Також є можливість одноразового продовження строку на 4 роки.
Єдиним джерелом фінансування МОК є приватний сектор. До 1984 року до 80% свого бюджету МОК заробляв на лотереях та продажу пам'ятних монет. Згодом основний дохід стали приносити продажі прав на телетрансляцію та спонсорсько-ліцензійна діяльність. Також була заснована програма олімпійського партнерства, розрахована на великі міжнародні корпорації. За значні гроші спонсори почали набувати ексклюзивного статусу партнера Олімпійських ігор.
Від нацистів до рашистів: темні сторінки в історії МОК
Однією з найбільш неприємних сторінок діяльності МОК були Олімпійські ігри в Берліні 1936 року. За 5 років до цієї події, 1931 року, Комітет ухвалив рішення про проведення змагань у тоді ще демократичній Веймарській республіці. Однак з приходом до влади Адольфа Гітлера Німеччина докорінно змінила внутрішню й зовнішню політику. Систематичні репресії проти єврейського населення, будівництво концтаборів, агресивна пропаганда – усе це буяло буйним цвітом у 1935 році, коли тодішній президент МОК П’єр де Кубертен відвідав Берлін.
Показове “зниження” рівня антисемітизму та масових арештів допомогли переконати Комітет в тому, що “Німеччина стала більш людяною”. Кілька спортсменів єврейського походження навіть одержали місця в олімпійських командах Третього Рейху, тимчасово зникли всі антиєврейські плакати й брошури. Німецькі газети на вчас проведення Ігор не друкували расистські чи антисемітські тексти.
Гітлер погодився випустити з концтаборів більшу частину в’язнів, яких розселили якнайдалі від Берліну. Була навіть запроваджена соціальна програма зі створення нових робочих місць для подолання безробіття. Врешті МОК не відкликав дозвіл на проведення Олімпійських ігор, а кілька мільйонів туристів повірили у те, що злочини нацизму є лише “перебільшенням”, поодинокими випадками. Через кілька років вони усвідомлять, наскільки помилялись.
Коли в 1939 році почалась Друга світова війна, Олімпійські ігри довелось відкласти до мирних часів. Однак показово, що у 1940 році зимову і літню Олімпіади мала проводити Японія, а в 1944 році зимову Олімпіаду повинна була приймати Італія. Щодо Японії, то попри дворічну загарбницьку війну проти Китаю МОК все ж ухвалив рішення проводити міжнародні змагання в цій країні. Що ж до фашистської Італії, Комітет не вважав достатньо вагомою причиною для заборони Олімпіади війну режиму Беніто Муссоліні проти Абіссінії (тодішня Ефіопія).
Схожою з гітлерівською була ситуація в СРСР. Спочатку Москва подала заявку на проведення Олімпійських ігор 1976 року. МОК відмовив Кремлю, після чого радянське керівництво вирішило послабити тиск на дисидентів і дозволило деякій кількості євреїв виїхати за кордон. Результат – літні Олімпійські ігри 1980 року.
Ще одним прикладом Олімпіади в авторитарній країні можуть слугувати Ігри в Пекіні 2008 та 2022 року. У першому випадку проведенню змагань передували масштабні арешти правозахисників та прихильників тамтешнього релігійного руху Фалуньгун. Минулого ж року змагання у Пекіні не затьмарила кричуща ситуація з репресіями китайської влади проти народу уйгурів. Їх насильницьке утримання у так званих “таборах перевиховання” є наразі найбільшим ув’язненням етнічних та релігійних меншин з часів Другої світової.
У 2014 році до лав “олімпійських” диктаторів увійшов Путін. Олімпіади в Сочі передували кількарічні розправи над опозицією, заборона іноземцям всиновлювати російських дітей (“закон негідників”) та утиски представників ЛГБТ. Останній момент Путін змінив свою політику: амністував свого давнього ворога Михайла Ходорковського, послабив тиск на незалежні ЗМІ та опозицію. Не забуваймо також про роботу провладних російських телеканалів на Заході та політичне лобіювання. В результаті МОК побачив “позитивні зрушення” в російській політиці й дозволив провести міжнародні змагання у РФ. Одразу після Олімпіади (яка згодом вилилась у гучний допінговий скандал) Росія почала війну проти України – анексувала Крим і вдерлась на Донбас.
Історія Міжнародного олімпійського комітету показує, що гасло “спорт поза політикою” йде всупереч демократії та поваги до прав людини. Водночас такий підхід вигідний диктаторам і автократам, які тимчасово потребують легітимації в цивілізованому світі. Щодо ставлення російського диктатора до Олімпійських ігор висловився політолог-міжнародник, експерт аналітичного центру "Об'єднана Україна Дмитро Левусь.
"Немає жодної сфери яку б росія не сприймала як поле бою. А спорт – це взагалі просто продовження військового протистояння. Точно не буде помилкою перефразувати такий улюблений росіянами вислів від пруського військового теоретика Клаузевіца “війна – це продовження політики іншими засобами” на “спорт це продовження війни іншими засобами”. Такий він, “русскій мір”. Для нього взагалі притаманне сприйняття світу як ворожого середовища. А якщо згадати висловлювання періоду “Холодної війни” про те, що “престиж країни визначається кількістю ракет з ядерними боєголовками та золотих медалей на Олімпіаді” то ми отримаємо майже повне розуміння того, чим є спорт для кремля", - зазначає експерт.
Нагадаємо, латвійські спортсмени не братимуть участі в Олімпійських іграх-2024 році разом із представниками росії та Білорусі, якщо на момент проведення змагань агресія в Україні продовжуватиметься.
