Якщо максимально лаконічно, то Україна, в особі президента Володимир Зеленський буде представлена на цих двох Самітах дещо в новій ролі і з новою філософією.

Україна перестає вимагати/благати про прискорене членство в NATO, чітко усвідомлюючи, що там зараз не до України... Головною метою цього Саміту стає нова конструкція взаємовідносин між Європою та США. Як зазначив Марко Рубіо, очікуємо історичних рішень. І, повірте, ця конструкція буде сильно відрізнятися від того що було навіть рік тому.

Трамп буде вимагати більшої участі Європи у реалізації зовнішньополітичних пріоритетів США, а це не тільки Близький Схід, а потенційно і загострення в індо-тихоокеанському регіоні.

У Європи ж цілі рівно протилежні - нікуди не втягуватись, розбракувати Ормуз, зняти санкції з Ірану, а можливо і з РФ (в разі запуску перемовного треку), і налагодження більш близьких відносин з Китаєм, диверсифікуючи тим самим вплив з Вашингтону.

Ну і основне - не розсваритись з Трампом настільки, щоб він достроково покинув Саміт, що уже було в їх історії взаємовідносин.

Приблизно так розставлені фігури на локальній політичній шахівниці NATO, а G7 є просто зручним майданчиком щоб заміряти загальну "температуру по палаті" і готовність сторін до взаємних поступок.

А що ж Україна? В чому її нова роль?

Повірте, не даремно європейці посприяли тому щоб Зеленський мав виступ і на G7, і на Саміті NATO, оскільки це в їх прямих інтересах. До речі, і американці принагідно підтримують цю ініціативу, оскільки підтримувати Україну просто фінансово та політично вигідно.

Наразі, Трамп може електорально конвертувати продовження дипломатичних зусиль по завершенню російсько-української війни, при цьому переклавши основну відповідальність на Європу. Ну і фінансово вигідні для США контракти за програмою Purl, також є гарним аргументом для виробників американської зброї в підтримку чинного президента США, напередодні проміжних виборів.

І найголовніше, підтримка України, в певний момент, може стати ледь не єдиним пов’язуючим елементом США та Європи в межах НАТО! Адже, Європі потрібно "інвестувати" у власну безпеку допомагаючи Україні зброєю, а купити її в потрібній кількості та якості можна тільки у США.

Ось таке вийшло цікаве замкнене коло, коли країна яка не є дійсним членом НАТО є скріплюючим елементом Альянсу краще за всякі "демократичні цінності", "стандарти НАТО" та виконання "бенчмарків". Просто одні хочуть продовжувати гарно заробляти, а інші дуже бояться нападу РФ, до чого явно не готові.

Разом з тим, ситуація може докорінно змінитися у разі запуску перемовного треку від ВБ, Німеччини та Франції. Ці найпотужніші країни Європи, наразі, прагнуть тільки одного - отримати гарантії від РФ, що усі їх минулі конфлікти будуть вирішуватись, перш за все, за перемовним столом, а не дронами, "орешниками", калібрами та іскандерами (що влаштовує путіна)... Тому, для нас критично важливо, щоб перед початком такого діалогу Україна отримала стійке перемир'я з дієвими "гарантіями безпеки". Оскільки, як тільки в Європі усвідомлять, що з путіним можна домовлятися мотивація допомагати Україні різко зменшиться, а вимоги по "бенчмаркам", наглядовим радам та конкурсним комісіям (Служба безпеки України, Державне бюро розслідувань, Офіс Генерального прокурора, Національна поліція України) з переважним правом голосу іноземних експертів, перейдуть в максимально жорсткий режим.

Чому - причини дві, 1) це бажання забезпечувати, перш за все, власну безпеку, та і давати кредит Україні під гарантії заморожених активів росії в ЄС, буде не зовсім актуально. Оскільки, не сумнівайтеся, одним із пунктів вимог "великого перезавантаження" з боку РФ, буде повернення тих самих заморожених активів. Та і 2) закупівля мега-дороговартісної зброї у США по програмі PURL, також втратить свою актуальність. Безумовний пріоритет Європи буде спрямований на власне виробництво, без постійного шантажу з боку Трампа.

От і маємо, що від геополітичних гойдалок навколо взаємовідносин Європи та Трампа напряму залежить і наша можливість якісного протистояння російській навалі, допоки ми критично залежимо від Західної допомоги. І так, ми не перша скрипка у цій "великій грі", але наразі залишаємось важливим інструментом з сольними партіями які створюють ілюзію єдності та гармонічності в цьому оркестрі. 

P.S. Так що ж робити? Продовжувати демонструвати політичну зрілість, а не інфантилізм. Усвідомити уже раз і на завжди - ми окрім самих собі, насправді, більше нікому не потрібні.

- Активно розвивати Drone Deal та інші міжрегіональні ініціативи по створенню нових контурів безпеки з акцентом на безпекову автономність та з урахуванням безцінного досвіду української армії та спецслужб.

- Більше включатися в різні регіональні безпекові союзи та конструкції. Наприклад від ВБ, Норвегії та Туреччини, які не забюрократизовані та гнучкі до нових викликів.

- Якщо ми зможемо, по сумі факторів та угод, забезпечити власну безпеку, повірте, ми будемо дуже затребувані, як для ЄС, так і для США. І саме тоді, для нас стане актуальним шлях про який нещодавно зазначала Марта Кос, ставлячи в приклад Норвегію та Швейцарію! Оскільки, тільки так Україна повноцінно зможе перейти зі статусу реципієнт безпеки, до її контриб’ютора.

P.S.P.S. Але цей шлях не простий і вимагає демонстрації власної суб'єктності, не тільки ворогам, але часто і "ситуативним партнерам". З пріоритетом на прагматизм забезпечення національних інтересів та саме повноцінне союзництво (малі безпекові угоди), без "ціннісних" імітацій.

Чи готове українське суспільство до такого не романтичного дорослішання? Дуже не впевнений.

Олексій Буряченко, виконавчий директор “Міжнародної асоціації малих громад”