За якихось два тижні Зеленський зробив у бік Путіна два кроки, які на перший погляд скидаються на спроби діалогу. Спершу – відкритий лист наприкінці травня, перше пряме письмове звернення українського президента до російського від лютого 2022 року. Тепер – оприлюднені дані української розвідки про звіти, які лягають на стіл Путіну: про зростання невдоволення росіян, падіння підтримки правлячої партії й протестні настрої в регіонах.

Спокусливо прочитати це як простягнуту руку. Але обидва кроки обʼєднує одна неочевидна річ: жоден із них насправді не адресований Путіну.

Лист, як прямо пояснили в Центрі протидії дезінформації, мав на меті змусити Путіна відповісти публічно – і тим показати російському суспільству, що з боку Кремля звучить лише «продовжуємо воювати». Кремль відповів передбачувано: мовляв, хоче зустрічі – нехай приїздить до Москви. Це й була запланована реакція. Адресат був не той, хто відповідав, а ті, хто читав.

З рейтингами логіка та сама, тільки тонша. Зеленський не сперечається з Путіним про цифри. Він показує, що навіть власна вертикаль доповідає Путіну про погіршення – і робить це за кілька місяців до вересневих виборів до Держдуми. Меседж читається в одне речення: реальність просочується навіть крізь ті папери, які диктатору готують спеціально, щоб він її не бачив.

Тут потрібна чесність, бо інакше це перетвориться на самозаспокоєння. Рейтинги в авторитарній системі працюють не так, як у демократії. Путін не йде через низькі цифри, бо немає виборів, які могли б його прибрати: вересневе голосування до Держдуми кероване й результат у ньому домальовують. До того ж самі цифри – каламутні. Падіння фіксують російські ж служби: ВЦИОМ за чотири місяці втратив близько десяти пунктів, відкритий рейтинг довіри просів нижче 30 відсотків, після чого його просто перестали публікувати, а методику опитувань посеред травня змінили – з телефонної на комбіновану, щоб люди менше казали правду незнайомцю в слухавці. Тобто тренд донизу реальний, але це не термометр, який щось сам по собі вирішить.

То на що тоді розрахунок? На політичну реалію, яку Зеленський назвав прямо: «угоду доведеться укладати вже з кимось іншим із Росії – з тим, хто не закриватиметься від реальності». Це не пророцтво про швидке падіння Путіна. Це сигнал, кинутий понад його голову – російській верхівці й Заходу одночасно. Верхівці: ваш керівник веде систему туди, звідки доведеться вибиратися вже без нього, тож рахуйте. Заходу й особисто Трампу, який схвально відгукнувся про лист: дивіться, хто реально пропонує мир, а хто відповідає на це лише новими ударами.

У цьому й сенс зміни підходу. Класична дипломатія – це коли два лідери торгуються за столом. Зеленський робить інше: він виводить торг у публічний простір і веде його не з Путіним, а навколо Путіна – з російським суспільством, з елітою, із західними партнерами. Путін у цій схемі не співрозмовник, а предмет розмови.

Чи спрацює це швидко – ніхто не гарантує, і чесно цього не обіцяти. Авторитарні системи довго тримаються на інерції та страху навіть тоді, коли цифри вже сиплються. Але для України цінність цих кроків не в тому, щоб завтра звалити Путіна. Вона в трьох речах: утримати дипломатичну ініціативу й не дати перекласти на Київ образ того, хто зриває мир; раз за разом фіксувати перед Заходом, що джерело війни – одне; і поступово підточувати в російській верхівці впевненість, що Путін – це назавжди. Це війна, перенесена в інформаційну й психологічну площину, де перемога рахується не кілометрами, а сумнівами, посіяними в потрібних головах.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”