У ніч проти 15 червня російські ракети й дрони зайшли на Київ. Горів дах Успенського собору Києво-Печерської лаври – обʼєкта зі списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Поряд зайнялася будівля «Мистецького арсеналу», далі – кіностудія імені Довженка, девʼятиповерхівки, сімнадцятиповерхівки, овочевий ринок, близько тридцяти спалених авто, сто сорок тисяч киян без світла. Загинули люди, серед поранених – дитина. Жоден із цих обʼєктів не виробляє снарядів, не заправляє танки й не керує військами. Собор не став стратегічнішим від того, що в нього влучили.

Через кілька годин, уранці 16 червня, українські дрони дійшли до Москви – точніше, до Капотні, за пʼятнадцять кілометрів від Кремля. Там горіло «серце» Московського НПЗ: установка первинної переробки нафти ЕЛОУ АВТ-6, та сама, без якої завод фізично не може перетворювати сиру нафту на бензин і дизель. Це підприємство «Газпром нафти» постачає велику частину пального для столичного регіону й працює на потреби армії та московських аеропортів.

У цій деталі – уся відмінність.

Річ не в тому, що одні «погані», а інші «хороші» – рамка занадто проста. Річ у тому, в що саме бʼють. Російська стратегія в містах розрахована на людей: зламати волю, втомити, змусити захотіти «будь-якого миру». Це теж примус, тільки адресований цивільним і культурі. Українські удари по НПЗ адресовані матеріальній базі війни – пальному, без якого не їде колона й не злітає літак. Один тип ударів намагається зробити боляче, другий – зробити неможливим.

І тут потрібна чесність, бо ейфорія в цьому питанні поганий радник. Один згорілий завод не зупиняє російську армію наступного ранку, а основну валюту Кремль заробляє не на бензині, а на експорті сирої нафти. Але вважати цей експорт недоторканим було б помилкою: Україна давно бʼє не лише по НПЗ, а й по портах, терміналах і станціях перекачування, через які нафта йде на продаж, – Приморськ, Усть-Луга, Туапсе.

Найкраще це видно на іранському сюжеті. Війна довкола Ірану з кінця лютого підкинула ціни на нафту вгору, місцями вище ста доларів за барель, і для Росії, яка не завʼязана на Ормузьку протоку, це мав бути чистий подарунок: вищі ціни – більше грошей на ту саму війну проти нас. Зняти ці вершки повністю Москві не дали. За оцінкою The Economist, на початку 2026-го Росія заробляла на нафті й газі приблизно на третину менше, ніж мала б за такими цінами, і цей розрив повʼязують з ударами по її нафтовій інфраструктурі. Артерію поки не перерізано – на піках цін Кремль навіть ставив рекорди тижневої виручки, – але її вже свідомо звужують саме там, де нафта перетворюється на гроші.

Працює інше. Установки на кшталт АВТ-6 ремонтувати важко й довго: обладнання здебільшого імпортне, під санкціями, швидкої заміни немає. Кожне таке влучання вибиває потужності не на день, а на місяці. А головне – це не разова відповідь у дусі «око за око». Той самий Московський завод уже зупинявся в травні після попередньої атаки, а загалом по російських НПЗ за пів року прилетіло близько чотирьох десятків разів. На червень дефіцит пального чи обмеження на продаж фіксували вже у двох із половиною десятках російських регіонів, найгірше – в окупованому Криму з талонами й чергами. Це не епізод, це накопичувана втома системи.

Окремий сюжет – ППО. Москву обклали протиповітряною обороною так, що навколо ключових обʼєктів стоять десятки, якщо не сотні установок. Дрони все одно дійшли. Тож стягнути всю ППО до столиці ще не означає стати гарантом безпеки для москвича.

Зеленський, підтверджуючи удар, не розмінювався на патетику й назвав речі робочими словами: далекобійна зброя – інструмент примусу Росії до завершення війни, а конкретний удар – справедлива відповідь і на обстріли, і на затягування цієї війни. По суті, це визнання простої логіки: до столу переговорів Москву приведуть не заклики, а ціна, яку вона починає платити вдома – у чергах за бензином, у зупинених установках, у димі над Капотнею за пʼятнадцять кілометрів від Кремля.

Що з цього Україні. Удари по НПЗ – не «зброя перемоги» самі по собі й не привід оголошувати, що в Росії скоро закінчиться бензин. Їхня цінність в іншому: вони переносять відчуття війни туди, звідки нею керують, і роблять це системно, а не імпульсивно. Щоб ця лінія справді тиснула на здатність Кремля воювати, поряд мають працювати ще дві речі – удари по нафтотранспорту (станціях перекачування, трубах, терміналах, якими йде експортна сира нафта) і санкційний тиск Заходу на ту саму експортну виручку. Поодинці кожен інструмент дає обмежений ефект. Разом – це вже стратегія, а не помста. І поки Росія міряє «удар» кількістю розбитих соборів і квартир, Україна свідомо міряє його кількістю установок, які більше не переробляють нафту для цієї війни.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”