Як "повернутися" з війни або чому працевлаштування ветеранів – один з основних елементів адаптації

Як

Із фронту додому. Після Перемоги в Україні налічуватиметься близько 3 мільйонів ветеранів. Принаймні такий прогноз робить Мінветеранів, тобто фактично кожна десята людина в нашій державі буде ветераном чи ветеранкою. І вже зараз і державні структури, і суспільство повинні думати над тим, як зробити повернення з війни та адаптацію до цивільного життя максимально комфортною для тих, кому ми всі завдячуємо своїм життям і свободою. Ми повинні врахувати усі помилки, яких допустились інші країни та й наша держава в не такому далекому минулому, аби не повторити їх знову.

Що уже зроблено для допомоги ветеранам?

За 9 років війни чимало наших ветеранів уже проходили шлях повернення до цивільного життя. Для когось він став успішним, але багатьом довелось зіштовхнутись з серйозними труднощами. І проблема навіть не стільки в питанні наявності чи ефективності державних програм, скільки в суспільному сприйнятті.

Так, у  нас діє Міністерство у справах ветеранів, на його базі працюють реабілітаційні центри, функціонує гаряча лінія психологічної підтримки ветеранів та членів їх родин. В "Дії" є окремий розділ "Дія.Бізнес", де зібрана корисна інформація для тих, хто повертається з війни: історія бізнесів, можливості навчання тощо. Паралельно працюють й міжнародні та волонтерські ініціативи, які націлені на надання психологічної підтримки та консультацій щодо можливості створення власної справи чи працевлаштування.

Анонсовано також запровадження інституту менторства для ветеранів та членів їх родин. Планується, аби ментори працювали у кожній громаді – допомагали долати бюрократію, інформували, спрощували умови отримання послуг.

Здавалося б, що може піти не так? А може, і насправді багато чого, особливо коли красиві ініціативи починають впиратися в людський фактор.

Дискримінація при працевлаштуванні

Не існує однозначної відповіді, чи потрібно ветеранам одразу шукати роботу після закінчення служби. Одні психологи кажуть, що це допоможе швидше переключитися на цивільне життя. Інші радять взяти паузу – видихнути, оговтатися, відновитися, приділити увагу родині. І вже після налаштування побуту приступати до пошуку роботи. Однак і ті, і ті переконанні, що врешті вдале працевлаштування – надзвичайно важливий елемент адаптації. 

Тут би мали бути приклади країн, які успішно долали питання адаптації ветеранів. Однак я їх не знаю, адже навіть такі держави, в яких багато військових з досвідом бойових дій як США, Канада, Данія і в яких діють широкі програми психологічної підтримки, мають з цим проблеми. Частково через бюрократію, частково через суспільні протиріччя. Тож нам важливо не копіювати чиїсь досвід, а, навпаки, уникати помилок, які допустили інші і шукати свій власний шлях.

Якщо ми пригадаємо ситуацію напередодні повномасштабного вторгнення, то виглядала вона аж ніяк не радісно. За статистикою "Центру зайнятості вільних людей", 80% ветеранів та ветеранок на той час не вказували свій військовий досвід у резюме. І питання не в тому, що вони хотіли забути, що пройшли війну, проблема була в тому, що через свій бойовий досвід дуже часто стикалися з дискримінацією при працевлаштування.

Неправильні запитання та упередження

До повномасштабної війни доволі часто траплялися випадки, коли рекрутери ставили ветеранам некоректні запитання, на кшталт чи бачив військовий смерть інших або, ще гірше, чи довелося йому вбивати. А потім дивувались або небажанню людини говорити про це, або емоційною реакцією. Мені здається, що на той час нам були потрібні не лише програми психологічної підтримки для ветеранів, але й курси толерантності та етики для HR спеціалістів. Цю помилку треба врахувати і вже зараз вчити працівників з підбору персоналу коректно ставитись до захисників і захисниць, які повертаються з фронту.

Один з найбільш небезпечних стереотипів, який існував і, можливо, продовжує існувати, що ледь не 90% учасників бойових дій мають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Ніхто не рахував насправді скільки воїнів, які пройшли АТО, мали цю проблему, адже війна триває досі, однак закордонний досвід показує, що їхня кількість може коливатися від 11% (серед військових Ізраїлю) максимум до 30% серед ветеранів в'єтнамської війни.

На жаль, довгий час упередження, що ветерани можуть бути небезпечні для суспільства, підсилювали ЗМІ. Вони обирали для новин переважно конфліктні історії, тоді як дуже рідко знімали сюжети про успішні історії повернення в цивільне життя.

Розбиваючи стереотипи

Серед стереотипів ми бачили також, що ветерани нібито агресивні, замкнені та сконцентровані лише на темі війни. Або ж про те, що вони вимагають особливого ставлення до себе. Або ж негнучкі чи надто принципові, і їм буде важко йти на компроміси. Не сперечаюсь, серед військовослужбовців можуть траплятися особистості з такою поведінкою, але хіба мало зараз таких же серед цивільних? Узагальнення щодо всіх ветеранів – однозначно перебільшення.

Також довгий час зберігалось упередження, що військовий досвід не підходить для цивільної кар'єри, і ветеранам краще шукати роботу в силових структурах. Або ж, що вони можуть працювати тільки на низькокваліфікованих роботах, на кшталт охоронця в магазині чи вантажника. Але скажіть, якщо людина за вкрай стислий термін, і цим до речі відкрито захоплюються міжнародні партнери, які надають нам інноваційну зброю, опановує складну військову техніку, то що завадить їй розібратись з іншим обладнанням? Або ж якщо ветеран зміг організувати побратимів для вирішення складних бойових завдань, то чому він не зможе бути ефективним менеджером у бізнес-проектах? Додайте до цього закаляну стресостійкість, зібраність, цілеспрямованість.

Нам усім варто відходити від стереотипного  мислення. Ветерани є дуже різні. Хтось спокійний, хтось емоційний, хтось пережив весь жах війни, а хтось більшість часу пробув у відносно безпечному місці – і не можна як під копірку міряти усіх. До кожного повинен бути індивідуальний підхід. Важливо, щоб роботодавці у ветеранах бачили, передусім, особистостей з унікальним поєднанням вмінь та навичок, з сильними та слабкими сторонами, а не мислили вузьколобими шаблонами. І щоб колектив був готовий співпрацювати на рівних. І не дивитись на колегу як на того, кому наклеїли  штамп "він пройшов війну".

Інклюзія, яку ми потребуємо

Якщо раніше ексвійськових більшість роботодавців воліли проігнорувати "про всяк випадок", адже у загальній кількості кандидатів їх було небагато, то після перемоги це стане неможливо. Людей із військовим досвідом буде надто багато і доведеться ставати відкритими до їх найму.

Бачив нещодавно статистику Мінекономіки, що понад 80% роботодавців висловились, що готові брати на роботу ветеранів та людей з інвалідністю. Частина з них розраховують скористатися при цьому фінансовою підтримкою від держави. І це те, що уряд повинен забезпечити – створення економічних стимулів для працевлаштування ветеранів. Інструментів для цього може бути багато – від програм компенсацій за створення робочих місць до податкових пільг. Також слід запровадити ефективні програми перекваліфікації.

А ще важливо забезпечити доступність інфраструктури, адже, на жаль, частині ветеранів доведеться пересуватись на інвалідних візках. Про те, що зараз наші публічні простори і житлові квартали надзвичайно погано пристосовані для людей з особливими потребами, я вже раніше багато розповідав. І уявіть, якщо людина знаходить "свого" роботодавця, який її цілком влаштовує – з роботою до душі, з колективом, який приймає і не може туди дістатись через елементарні високі бордюри в дворах і на дорогах – це буде справжньою неповагою до неї. І влада уже зараз повинна серйозно працювати над вирішенням цієї проблеми.

Однак, наголошу ще раз, не менш важливим за кроки влади, а може і навіть більше, є суспільне сприйняття. І я дуже сподіваюсь, що хоч би зараз після того, як уже всім стало очевидно, що лише ті, хто взяли зброю до рук, відділяють нас від пекла "руського міра", упереджень поменшає.

Перед Україною зараз стоїть надзавдання – побудувати дійсно інклюзивне суспільство. Українці неодноразово доводили, що здатні впоратися з викликами краще, ніж від нас цього очікують. З початку вторгнення ми уже зламали не один суспільний стереотип. Тож я сподіваюсь, що і в питанні повернення ветеранів ми проявимо гнучкість, розуміння, емпатію і толерантність, на яку заслуговують наші захисники і захисниці.

Олександр Колесніков, експерт з соціальних питань

Головне