Господар Кремля раптом заговорив про Вірменію в дуже знайомій нам тональності.
Формула проста. Євроінтеграція без узгодження з Москвою – «неприпустима». Щоб усе пройшло «мʼяко й інтелігентно», Єревану варто провести референдум. А якщо ні – далі буде «українським шляхом». Путін прямо нагадав, що війна проти України, на його думку, почалася саме «зі вступу або спроби вступу України до ЄС», і що з цього вийшли «держпереворот, кримська історія, південний схід і бойові дії». Тобто Кремль визнав публічно те, що раніше прикривав риторикою про НАТО: проблема не в альянсі, проблема в самостійному виборі сусідів.
Чому саме зараз і саме так. 4–5 травня Єреван приймав саміт Європейської політичної спільноти й окремий саміт Вірменія–ЄС. Туди приїхали Володимир Зеленський (перший візит українського президента до Вірменії за 24 роки), Макрон, фон дер Ляєн. Підписали 44-пунктну спільну декларацію, домовилися про лібералізацію віз, перші €30 млн допомоги вірменським збройним силам через Європейський фонд миру, інфраструктурне партнерство в межах ініціативи «Перехрестя миру». МЗС Росії викликало вірменського посла – мовляв, «неприпустимо» давати Зеленському «трибуну». А за чотири дні Путін уже на камеру говорить про референдум і «розлучення».
Між цими подіями – 7 червня, парламентські вибори у Вірменії. І це ключ до розуміння таймінгу. Кремль не випадково обирає форму «турботи про громадян»: пропозиція референдуму – це спроба перенести політичний фронт із виборів на плебісцит, де можна впорснути гроші, медіа та диверсійні методи. Мета – не сам референдум. Мета – розгойдати Пашиняна перед голосуванням і повернути в гру проросійських гравців на кшталт Роберта Кочаряна. У Москві добре розуміють: якщо «Громадянський договір» Пашиняна збереже владу, наступним кроком буде офіційна заявка на вступ до ЄС, потім – конституційний референдум зі зняттям пункту про Арцах, потім – мирний договір з Азербайджаном і відкриття турецького кордону. Уся ця конструкція ховає Росію з Південного Кавказу як впливового гравця.
Бо Кавказ Кремль уже фактично втратив. Мирну угоду між Вірменією та Азербайджаном 8 серпня 2025-го підписали у Білому домі за посередництва Трампа – без Росії. Маршрут TRIPP («Trump Route for International Peace and Prosperity») піде через Сюнік під американським управлінням – теж без Росії. ОДКБ Єреван заморозив ще у 2024-му, а у квітні цього року Пашинян назвав «розмороження» нереалістичним. На додачу – ультиматум Москві у квітні: Вірменія вийде з ОДКБ і ЄАЕС, якщо РФ підвищить ціни на газ. Це не дипломатична нота – це публічне «ми більше не боїмося». Тож загроза «українським сценарієм» – це по суті визнання, що інших інструментів утримати Єреван у кишені вже не лишилося.
Тепер про найгостріше: чи може Росія справді напасти на Вірменію. Тут реалізм підказує дивитися на спроможності, а не на ескалацію риторики. Спільного кордону Росії з Вірменією немає – між ними або Грузія, що в НАТО не входить, але через її територію військового коридору Росія не отримає, або Азербайджан, який щойно підписав мир із Єреваном і має стратегічне партнерство з Туреччиною – членом НАТО. У Вірменії дислокована 102-та російська база в Гюмрі – близько 4–5 тисяч військових, частково укомплектована, плюс авіабаза Еребуні з МіГ-29 і вертольотами. Цього критично замало для повномасштабного вторгнення, особливо коли вірменські сили вже отримують допомогу через Європейський фонд миру, а Туреччина має чіткі інтереси в регіоні. Російський експедиційний ресурс упирається в український фронт, де Кремль уже втратив понад мільйон людей убитими і пораненими, і вільних резервів для другого фронту просто немає.
Тому реальний інструмент Москви – не танки, а гібридне втручання у вибори, диверсії, тиск через Вірменську апостольську церкву, інформаційні операції, спроби переворотів силами проросійських олігархів. База в Гюмрі – це радше точка ризику для самої Вірменії всередині, ніж плацдарм для нападу ззовні. Сценарій «прямого вторгнення» технічно майже неможливий без коридору через Грузію або Азербайджан, який ніхто з них не дасть. А от сценарій «дестабілізувати, щоб перемогли свої» – це саме те, що Кремль зараз і запускає заявою про референдум.
Що з цього Україні. По-перше, заява Путіна – найкраще свідчення, що офіційна Москва більше не приховує реальної причини війни проти нас: не НАТО, не «русский мир», а суверенне право України обирати союзи. Це робочий аргумент для розмов із західними партнерами, які досі люблять формули «обережно з провокаціями». По-друге, чим більше Вірменія йде в Європу, тим тонший південний фланг Росії – і тим менше у Кремля ресурсу й уваги для українського напряму. Підтримка Зеленським Вірменії в Єревані була не жестом ввічливості, а елементом тієї самої логіки: ми один одному корисні саме як країни, які вибралися чи вибираються з російської орбіти. По-третє, 7 червня – дата, за якою варто стежити. Якщо Пашинян утримає більшість, російський проєкт «утримати Кавказ» провалиться остаточно. І це буде ще один камінь, витягнутий з-під фундаменту недоімперії, яка тримається на здатності лякати сусідів.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
