Останній шанс кремля або що робити з "путінфештеєрами"

Останній шанс кремля або що робити з

Майже через рік після початку широкомасштабної війни проти України у світі все ще залишаються ті, хто намагається "зрозуміти" путіна. Вимагають враховувати його "інтереси" та закликають дивитися на світ через призму "багатополярності", а по суті – відверто російської позиції.

Неологізм "путінфештеєр" – від putin та verstehen (зрозуміти), який придумали в Німеччині, найкраще характеризує цих осіб. З одного боку, їх всіх об’єднує теза про те, що путін начебто має якесь право на реалізацію "законних інтересів росії" в державах, які раніше були частиною СРСР. З іншого боку, вони відрізняються один від одного – ступенем радикалізму, можливістю впливати на громадську думку у своїх країнах, залученістю у владу тощо. Відповідно й протидіяти їх впливу необхідно по-різному, враховуючи специфіку кожної групи "любителів путіна".

Маргінальні елементи

До цієї – наймасовішої групи – відносяться різноманітні любителі "теорій змов", антиглобалісти, антиамериканісти та антивакцинатори, шовіністи та расисти різного гатунку, поборники "традиційних цінностей", а також ті, хто ностальгує за усім "соціалістично-радянським". Всіх їх об’єднує той факт, що мова йде про людей, які втратили зв'язок з суспільством, в якому вони живуть. Відповідно їх вплив на бодай щось є жалюгідно малим. Тим не менше, росія час від часу залучає окремих представників цієї групи до своїх пропагандистських кампаній, знімаючи примітивні сюжети про те, як "на Заході" люблять росіян та путіна.

Публічні інтелектуали та діячі культури 

До другої групи – найменшої з усіх – відносяться представники культурного та інтелектуального середовища, які або люблять говорити про те, що не все так однозначно, або захоплюються російської культурою та ретранслюють це захоплення на російську владу. Про діячів культури особливо немає чого говорити, оскільки більшість з них ніколи не цікавилися політикою, а звикли просто заробляти гроші. У тому числі – російські, які їм давали як російська влада, так і олігархи.

Псевдоінтелектуали

А от з інтелектуалами ситуація складніша. Дехто з них (наприклад, німецький філософ Юрген Габермас) щиро вірять в ідеї пацифізму, вважають, що потрібно припинити страждання українців за будь-яку ціну (!) та бояться початку Третьої світової війни, тому готові частково "пожертвувати" Україною (обрати "менше зло"). Інші (зокрема, Ноам Хомський), які є завзятими критиками ролі США на геополітичній арені, ледь не слово в слово повторюють ключові тези російської пропаганди про "зовнішнє управління", відмовляючи Україні в політичній суб’єктності та праві забезпечення свого суверенітету й територіальної цілісності.

Не думаю, що вони це роблять за російські рублі. Скоріш за все, вони дійсно так вважають – і мають на це право, бо саме так працює демократія. Однак на фоні повномасштабної війни це виглядає як відверте підігрування росії, чим остання й користується – масово розповсюджуючи їх виступи та намагаючись таким чином вплинути на громадську думку в країнах Заходу.

Політичні діячі

Нарешті, остання група – це колишні та нинішні політики. Праві, ліві, популісти чи радикали – неважливо. З росією та путіним їх об’єднують або політико-бізнесові (Гергард Шредер), особистісні (Сільвіо Берлусконі) чи корупційні зв’язки, або спільний ресентимент до минулого, яке вони вважають причиною своїх нинішніх невдач. Останнє найбільш характерно для Угорщини, владі якої, схоже, дуже подобаються методи, якими путін відновлює "історичну справедливість". А також гроші, які росія роками вливала у цю країну, скуповуючи її еліту.

Останній шанс "путінфештеєрів"

Сьогодні кремль намагається в черговий раз мобілізувати своїх прихильників в Європі. Судячи з усього, це остання спроба, на яку кинули всі наявні ресурси. Тому маємо неадекватні заяви Сільвіо Берлусконі щодо того, хто винен у початку широкомасштабної війни та візит міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто до Мінська, під час якого він збирається говорити про… мир в Україні. Ключовий меседж всіх цих дій – треба сідати за стіл переговорів та йти на компроміси. Але не росії, а Україні, бо путіну треба "зберегти обличчя". Однак все це настільки дисонує з консенсусом, який існує у демократичних країнах щодо росії, що не має шансів хоч якось змінити ситуацію.

Це не означає, що нам треба заспокоїтися і не реагувати на подібні заяви та акції. Навпаки, Україна повинна займати активну позицію та продовжувати робити все те, що ми робили й до сьогодні. На проросійські заяви – негайна офіційна жорстка відповідь, бажано – разом з міжнародними партнерами; підтримка громадської дипломатії; активна комунікація з публічними інтелектуалами, які підтримують Україну (чудовий приклад – Тімоті Снайдер); ефективна роз’яснювальна кампанія щодо "путінфештеєрів". Це працювало раніше і буде працювати зараз. Головне – системність. І, звичайно, успіхи наших Збройних Сил. Адже це найкраще щеплення від подальших спроб "зрозуміти путіна та росію".

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку

Головне