росія активно намагається закріпитися в субсахарській Африці. Серед базових держав для входу обрано й Буркіна-Фасо. Державою після перевороту 2022 року править капітан Ібрагім Траоре. У країні активно працюють російські військові спеціалісти, для боротьби з бойовиками Ансарул Іслам і групами туарегів залучають найманців ПВК Вагнера і, можливо, новоприбулих військовослужбовців "африканського корпусу". Зрештою, саме там корпорація "Росатом" має намір побудувати АЕС. На перший погляд, зміцнилися, пустили коріння.
Але останні новини змусили понервувати адміністраторів одразу кількох "російсько-африканських" ТГ-каналів. Привід більш ніж кумедний. Отже, уряд Буркіна-Фасо купив у Туреччині кілька БПЛА Байрактар і один "Знаменосний рейдер", відомий у нас як Bayraktar Akinci. Той самий, у якому використано українські турбогвинтові двигуни АІС-450.
Виходить, що капітан Траоре бере гроші у росіян (як допомогу, гуманітарні гранти, військову допомогу), але платить за зброю туркам. І, судячи з усього, це не єдиний кейс. Тобто, Туреччина зі своїми системами озброєння починає активну експансію в регіоні.
Для Кремля це подвійно неприємно, оскільки торгівля зброєю — чи не єдина стабільна сфера взаємодії, яка гарантувала постійний інтерес еліт низки африканських держав до співпраці з рф. Типовим прикладом такого можна назвати, наприклад, Алжир чи Анголу, які економічно (та й політично) зав’язані на держави ЄС (Ангола також на Китай), але наявність постачання російської зброї гарантувала "повагу" місцевих еліт до російських політичних інтересів.
Але на тлі війни в Україні російський ВПК не може задовольнити й "експортний попит". Причому, не тільки для Африки. рф фактично зірвала постачання своєї бронетехніки, засобів ППО і літаків навіть для Лукашенка. Що, до речі, зіграло позитивну роль із погляду прийняття в експлуатацію білоруських і білорусько-китайських розробок.
В африканських державах свого розвиненого сектора оборонної промисловості, як правило, немає (за винятком ПАР і ще 2−3 держав). Зате є зони конфліктів. Відповідно, відхід постачальника, хай не сучасної, але дешевої зброї, змушує шукати інших партнерів. Чим намагається скористатися та сама Туреччина, яка розширює свої постачання одразу в кількох державах. Не відстає і Китай, розвиваючи програму військово-технічного співробітництва і, найчастіше, безкоштовно, передаючи своє застаріле озброєння партнерам.
Таким чином, якщо війна в Україні триватиме хоча б іще рік, рф ризикує втратити низку збройових контрактів на континенті. А той, хто постачає озброєння місцевим урядам, часто може претендувати на роль "пріоритетного партнера".
Наразі боротьба за африканський ринок зброї тільки починається. І росії на цьому напрямі залишається роль глядача. Можливо, роздратованого, але саме глядача, який кусає лікті від досади, але нічого зробити не здатен.
До речі, до перегонів долучається і Лукашенко. Точніше, білоруський держвійськпром через партнерів в ОАЕ і раніше активно постачав озброєння. Причому, не завжди відкрито. Наприклад, у тому ж Судані на озброєнні обох сторін протистояння є білоруська броне- й автомобільна техніка. А постачань туди офіційно не було від слова зовсім. Але відхід росії створює можливості кратного збільшення обсягів торгівлі зброєю. Причому, в комунікації з Кремлем білоруська сторона буде представляти свою активність як "спробу не дати „недружнім країнам“ забрати африканський ринок у росії", а в реальності — спокійно рубаючи "живий долар" у злагоді з Пекіном і Анкарою. Тим паче, що саме ці дві сили розглядають у Мінську як ключових партнерів, здатних, крім іншого, урівноважити вплив Москви.
Ігар Тишкевич, політолог, експерт Українського інституту майбутнього
