Від Гітлера до Путіна: що відбулося з міжнародною системою безпеки за останні 78 років

Від Гітлера до Путіна: що відбулося з міжнародною системою безпеки за останні 78 років

17-19 лютого відбудеться Мюнхенська конференція з безпеки. За словами голови конференції Крістофера Хойсгена, окрім війни в Україні пріоритетною темою також буде загроза глобальній безпеці. Світ перебуває під загрозою авторитарних ревізіоністів, вважає Хойсген, тому варто переосмислити загальну архітектуру світової безпеки. Нинішній світоустрій почав формуватися після закінчення Другої світової війни. З того часу відбувалась низка глобальних подій, що вплинули на формування сучасної системи міжнародної безпеки.

“Ми-Україна” пропонує читачам згадати деякі поворотні моменти у міжнародній системі безпеки, що відбулись у період між Другою світовою і першою російсько-українською війнами.

Світ після Другої світової війни

Берлін, 1945 рік. Фото з відкритих джерел

Остання світова війна завершилась “трансформаційним” миром. Переможці окупували переможених і докорінно реформували їх за своїми образом і подобою. У Німеччині знаходились радянські, американські, британські та французькі війська, в Японії — частини армії США. Відтак у Західній Німеччині утворилась демократична система, а у Східній — соціалістична радянського зразка.

Подібне рішення щодо переможених країн у 1945 році свідчило про відхід міжнародної спільноти від Вестфальської системи, згідно з якою кожна суверенна країна має право родити що завгодно в межах своїх кордонів. Після Другої світової війни світ визнав: усе, що відбувається в межах суверенних кордонів країни має значення не лише для її громадян, але й для усього міжнародного устрою. Для того, щоб не настала Третя світова війна, треба не просто жорстоко карати своїх ворогів, а докорінно їх реформувати. Саме це й сталося з Німеччиною і Японією, які й досі є успішними прикладами змін режимів унаслідок війни. Сьогодні це розвинені країни з міцною демократичною системою та успішною економікою. До того ж починалась Холодна війна. США потрібні були сильні Японія і Західна Німеччина як плацдарми для боротьби з поширенням впливу СРСР.

Організація об’єднаних націй, утворена після розвалу Ліги націй не здатна була забезпечити мир у світі. Радянський союз ветував багато постанов цієї організації. В наслідок цього у 1949 році був створений Північноатлантичний  альянс (НАТО) — військовий блок західних країн під проводом США.

24 серпня 1949 р., імплементація Північноатлантичного договору президентом США Гаррі Труменом. Фото з відкритих джерел.

Вашингтон запровадив програми допомоги типу Плану Маршала, покликані економічно, політично і військово посилити країни, які могли підпасти під радянський удар. Згодом СРСР зробив дзеркальні ініціативи щодо країн Варшавського договору (“соціалістичного табору”).

Так склався військовий баланс сил, який утримував демократичний та соціалістичний блоки від нового військового конфлікту, який би коштував світу занадто дорого. В основі цього балансу лежали не тільки збройний арсенал, розмір армії та мобілізаційний потенціал. Важливою була готовність відповісти силою, якщо буде потреба.

Протягом усієї Холодної війни (1947-1991 рр.) бажання двох наддержав дотримуватись усталеного балансу сил проходило перевірки на міцність. Як приклади: блокада СРСР Західного Берліну, війна між Північною та Південною Кореєю, війна у В’єтнамі. Попри підтримку різних сторін у цих конфліктах США та СРСР дотримувались локального балансу сил.

Обидві супердержави усвідомлювали, що будь-яка пряма сутичка загрожує ядерною війною, в якій не може бути переможця. Саме існування ядерної зброї слугувало збереженню балансу сил. Крім того, сторони уклали низку договорів щодо обмежень зброї. Зокрема договір про обмеження систем протиракетної оборони (1979).

Військово-політичний поділ під час Холодної війни. Фото з відкритих джерел

До того ж комунікація між вищим керівництвом США та СРСР відбувалась на постійній основі. Американські посли й міністри мали доступ до американських посадовців і навпаки. Лідери двох країн регулярно зустрічалися та проводили телефонні розмови.

Водночас Захід світ не міг визнати так звану “доктрину Брежнєва”, згідно з якою Москва була у праві силою підтримувати свої порядки у країнах-сателітах. Саме цю концепцію відстоює сьогодні Путін, ведучи агресивну війну проти України.

Парадоксально, але в часи Холодної війни на стабільність у світі працювала система відносин, у якій є лише два впливових центри влади. Це не означає, що союзники США беззастережно виконували накази Вашингтона. Так само й з іншого боку: комуністичний Китай розірвав відносини з СРСР вкінці 1960-х років.

Однак світ у ті часи був таким, що у міжнародній системі панували дві держави. Існував баланс сил і дипломатичний процес підтримки цих сил. Була реакція на кризові ситуації, які загрожували вийти за рамки допустимого. На цьому й трималась міжнародна система безпеки другої половини XX ст.

Паралельно у світі відбувався процес деколонізації та утворення нових держав. Розпад СРСР, локальні конфлікти в Африці та Близькому Сході, арабо-ізраїльські конфлікти та інші схожі процеси ознаменували появу нових міжнародних гравців.

Як покаже час, світ виявився неготовим до розпорошення влади після Холодної війни. Виклики глобалізації та поява нових суверенних держав потребувала нового бачення спільного майбутнього для запобігання великих збройних конфліктів. Міжнародна система безпеки була недостатньо стійкою.

“О дивний світ новий”: від розвалу СРСР до російсько-української війни

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. Фото з відкритих джерел

Відколи закінчилась Холодна війна й перестав існувати Радянський союз, стосунки великих геополітичних гравців — США, Євросоюзу, Китаю, росії, Японії. Індії — були не дружні, але доволі спокійні. Прямих зіткнень між цими державами не було.

Однією з причин такої ситуації було очевидне домінування у світі Сполучених Штатів. У жодної держави досі не виникло бажання кидати їм виклик у військовому плані. Попри те, що деяким країнам не подобається геополітичний курс США, вони не вважають необхідним вирішувати це військовим шляхом. З цим пов’язане й те, що сьогодні більшість держав переймаються внутрішньою політикою та соціальним розвитком, аніж зовнішніми завоюваннями. А внутрішній розвиток вимагає не лише стабільності ззовні, але й надійних партнерських стосунків.

Саме тому між великими державами зберігаються більш-менш хороші стосунки. США, Євросоюз і Японія є не лише демократичними країнами, але й союзниками. Індія також вважається демократичною, бо окрім проблем з Пакистаном не має жодних зовнішніх конфліктів.

Винятки становлять Китай і росія, які прагнуть утвердити повний контроль над своїми громадянами й територіями. А про агресивну зовнішню політику рф усе й так відомо. Втім, на початку XXI ст. Китай зосередився на економічному розвитку, а росія підсіла на “нафто-газову” голку, осідлавши хвилю високих цін на ці ресурси. Вважалося, що цим країнам не стане до снаги вести агресивну й експансіоністську політику в глобальному масштабі. Як показав час, напружені стосунки між Заходом з одного боку й росією з іншого були прелюдією до відкритого протистояння, яке більше нагадує історичну норму.

Важко обійти стосунки між США та Китаєм — наразі найбільшими за економічною та військовою потугою держав. Сполучені Штати виступають країною-домінантом сучасності, якій намагається протистояти Китай у боротьбі за роль гегемона. Якщо звести історію людства до конфліктів між головною країною епохи й державою, яка кидає їй виклик, то можна зробити висновок, що зміна балансу сил навряд пройде мирним шляхом.

Фото: depositphotos/com

Спочатку політика безпеки Китаю ґрунтувалася на тому, що після кривавив років Культурної революції (1966-1976 рр.) країна хоче стабільного й мирного життя. Це потребує кількох десятиліть спокійного економічного розвитку й добрих стосунків з найбільшими економіками світу. Такий підхід сприяв поступовому збільшенню торгівлі й технологічній модернізації Піднебесної. Не в останню чергу це відбулось завдяки налагодженню стосунків зі США. У Вашингтоні теж не бачили причин нехтувати ринком із мільярдом споживачів і швидко зростаючим середнім класом.

Однак встановленню “робочих” відносин з КНР довгий час заважала ситуація з Тайванем. Після захоплення у 1949 році влади комуністами, в країні була проголошена Китайська Народна Республіка. Націоналісти ж відійшли до острова Тайвань. Обидві сили претендували на владу над усіма китайськими територіями.

США довго не визнавали “червоний” Китай, Це відповідало загальній антикомуністичному курсу Вашингтона. Однак із виникненням розколу між КНР і Радянським союзом, у США вирішили зіграти на цьому конфлікті й почали негласну дипломатію з керівництвом КНР. Вже у 1971 році “червоний” Китай став постійним членом ООН та Ради Безпеки.

ХХ з'їзд компартії Китаю. Фото з відкритих джерел

Останнім часом американсько-китайські відносини відчутно погіршилися. Не останню роль тут зіграла агресивна політика КНР в регіоні. Претензії на територіальні води, створення військових укріплень на кордонах, масштабні крадіжки інтелектуальної власності, експансія на острови в Південнокитайському морі, політична та економічна підтримка рф, посилення репресій в середині самого Китаю. Усе це сприяє зростанню напруження між КНР і колективним Заходом.

Відносини Заходу, і передовсім США з росією від самого початку складалися проблемно. СРСР програв Холодну війну, після розвалу соцтабору зникла й радянська держава. рф становила близько половини населення і три чверті території колишнього СРСР. За Кремлем залишилось місце в Радбезі ООН і величезний ядерний потенціал. Однак наддержавою рф була лише номінально. Насправді ж росія дуже ослабла, її економіка була пов’язана на газі й нафті. Через високий рівень алкоголізму, злочинності, наркозалежності й занепаду медицини у рф спостерігалась значна демографічна криза. Також Кремль зазнав принизливої поразки в Афганістані, що дорого коштувало йому в плані репутації. У лютому 1989 року останні радянські частини залишили територію цієї країни. Між реальним становищем рф і тим, як воно уявлялося росіянам була велика прірва.

Ще одним фактором стало розширення НАТО, яке запровадила адміністрація президента США Білла Клінтона і продовжили його наступники. Після Холодної війни це стало найбільшим геополітичним кроком Заходу. Завдяки цьому НАТО стало точкою консолідації молодих східноєвропейських країн — молодих демократій. У 1999 році до Альянсу вступили Угорщина, Чехія, Польща. Ці країни керувалися думкою, що колись росія вирішить повернутися до притаманної їй політики тиску на сусідів. Як показав час, вони виявились абсолютно правими.

Тим часом Кремль дуже непокоїв цей процес. рф з великою підозрою ставилась до вступу сусідніх країн у НАТО. Попри це у 2004 році членами Альянсу стали Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина і Словені. Тоді ж почалися перші розмови про теоретичний вступ Грузії та України.

Путін і його поплічники вважали, що НАТО порушує обіцянки, які нібито давав німецький уряд і адміністрація президента США (тоді це був Буш-старший) не розширювати Альянс на схід. Такі гарантії були начебто дані Кремлю в обмін на згоду на вступ об’єднаної Німеччини в НАТО. Окрім рф про ці обіцянки ніхто не чув.

Ще одна криза у стосунках між США і росією виникла через події в Грузії у 2008 році. Влітку того року в регіоні почався збройний конфлікт, рф ввела війська  Абхазію і Південну Осетію. Після 11 днів збройних зіткнень було підписане перемир’я, однак воно не розв'язало проблеми. Російські війська не були виведені, компромісу досягати ніхто не збирався. Кремль визнав незалежність двох грузинських регіонів, проігнорувавши думку США і Європи.

Акції протесту перед посольством росії у Тбілісі, 2008 рік. Фото з відкритих джерел

Однак найбільші розбіжності між Заходом і путінською росією виникли через Україну. Перший етап конфлікту прийшовся на кінець 2013 - початок 2014 року. Тоді український президент-утікач Віктор Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію з ЄС, чим спровокував низку подій, які потім отримають назву Революція Гідності. Втеча Януковича й перемога проєвропейськи налаштованого народу ніяк не вписувалася в очікування Путіна. Здійснивши анексію українського Криму та почавши війну на Донбасі рф отримав політичні та економічні санкції від ЄС і США. Про збройну відповідь не йшлося, адже Україна не є членом НАТО.

Геополітичне значення першого етапу російсько-української війни 2014-2022 років полягає у тому, що цей конфлікт повертає у європейську політику військовий вимір. Багато експертів уже встигли списати його з рахунків по завершенню Холодної війни. Агресія рф проти України підриває усталене правило міжнародного співжиття: не можна військовою силою переглядати загальновизнані кордони.

Російські "зелені чоловічки" без розпізнавальних знаків, аеропорт "Сімферополь", 2014 рік. Фото з відкритих джерел

Попри загальне засудження Кремль не заплатив за свої дії достатню економічну й політичну ціну. Це стало однією з причин повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну. Захід хотів бачити росію ліберальною ринковою демократією, яка здійснила ґрунтовні реформи й стала частиною вільного світу. Однак все сталося навпаки — рф є авторитарною країною, де вся повнота влади належить Путіну. Бюрократичні й колегіальні структури не стримують його так, як колись радянських генсеків обмежувало Політбюро. Путін зруйнував інституції й запровадив, по суті, самодержавство.

Ілюзія безпеки: глобальна система дає тріщину

Бахмут після російського вторгнення, 2023 рік

На момент початку повномасштабної війни рф проти України стосунки одних великих міжнародних гравців — Євросоюзу, США, Японії та Індії — були більш-менш продуктивними. Натомість відносини між ЄС і росією або Китаєм і Японією напружені. Поділ на демократичний та авторитарний табори ставав усе чіткішим.

Захід сподівався, що замість старої системи зразка Холодної війни виникне новий світ, заснований на демократичних цінностях. Тим більш після розвалу СРСР залишилась тільки одна супердержава, світ перестав бути двополярним. Жодна країна не мала ні бажання, ані можливості доганяти й переганяти США. Але згодом виявилося, що насправді однополярності ніколи не існувало.

Здатність Вашингтона впливати завдяки багатству й військовій силі є доволі обмеженим на глобальному рівні. У часи глобалізації міжнародна спільнота не часто демонструє консенсус у розв'язанні питань безпеки. Голосування в ООН щодо російської агресії та репресивної політики Китаю це добре демонструють.

Генеральна Асамблея ООН. Фото з відкритих джерел

Наріжним каменем міжнародної безпеки до недавнього часу була повага до суверенітету. Однак росія знехтувала цим принципом і почала війну проти Україн. В такий спосіб Кремль продемонстрував, що сучасні безпекові механізми не здатні зупинити авторитарного правителя, який захотів порушити статус-кво іншої держави. У 2023 році Захід має зрозуміти, який механізм стримування має бути створений, аби російсько-українська війна стала останнім збройним конфліктом у Європі.

Нагадаємо, на Мюнхенській конференції з безпеки одними із ключових питань для України стануть передання літаків і далекобійних ракет для боротьби з російськими окупантами.

Головне

Інавгурація російського диктатора Володимира Путіна, яка має відбутися 7 травня, є спробою створити ілюзію законності майже довічного перебування при владі цієї людини, заявили в МЗС.