Одним з цьогорічних лауреатів національної премії Global Teacher Prize Ukraine 2024 стала Фесенко Лариса, вчителька англійської мови та директорка Комунального закладу “Лісотехнічний ліцей” Курилівської сільської ради.

Педагог відмовилась від співпраці з окупантами, пережила зраду колег, 45 діб російського “підвалу” і втечу в ніч деокупації Куп’янська, однак не втратила віру та надію.

Перебуваючи в окупації, поки був інтернет, працювала на онлайн-уроках з дітьми, а коли почалися перебої зі зв’язком і зникло світло, то писала завдання учням власноруч і розвозили по домівках.

За відмову співпрацювати російські загарбники заарештували Ларису. Вона відбула в камері 45 діб. Як сама зізнається, це було пекло. В переповненій камері нічим було дихати через неймовірну спеку, жінки втрачали свідомість.

На цю мить вона повернулася до своєї рідної школи і продовжує навчальний процес онлайн, відбудовує школу та постійно на зв'язку з учнями. Вчителів директорка зібрала з усієї України, а тих, що співпрацювали з ворогом – звільнила, бо через необережність, в ліцеї вони залишили свої заяви на добровільну співпрацю з окупантами.

Вчитель “Незламність”

• "Учителем я стала тому що мала ще мрію з дитинства ним стати. І коли писала свій перший коротенький твір маленький ще в початковій школі, і там було питання: “Ким ви хочете стати в майбутньому?” Я написала: я хочу стати вчителькою. Так і трапилося: я мріяла про це все своє життя і закінчуючи школу, закінчуючи ВНЗ я тільки мріяла про те, що я стану вчителем".
• "В професії я вже 40 років. Працюю в одному і тому ж закладі. В мене великий досвід, дійсно. я пропрацювала багато як вчитель початкової школи, потім мені здалося що це мало, я почала вивчати англійську мову, закінчила ще один ВНЗ і стала вчителем англійської мови".
• "Моє натхнення до роботи, моє бажання працювати з дітьми помітили. Я організовувала поїздки з нашими дітьми і вчителями на районному рівні, тобто мене побачили. І запропонували стати мені директором".
• "Не зовсім відразу я на це погодилась, тому що я бачила себе просто вчителем і робота з дітьми мене найбільше цікавила. Ні в якій кар'єрі я не мала потреби. Але приїхавши додому і поспілкувавшись зі своїм чоловіком.. мене це питання трошечки.. мені так сказали.. ви будете директором.. тому що трапилося.. що директор.. його немає вже, він помер, і на його місце треба було достойну кандидатуру, і мені запропонували стати директором, але я цієї посади трошечки побоювалась, тому що знала скільки роботи там треба робити".
• "І через це поспілкувавшись зі своїм чоловіком, який мені сказав: “ ну що, іди. Все одно ти не потягнеш цю роботу, там треба дуже багато працювати, мати таку силу волі, скільки багато знати й уміти. Ти рік пропрацюєш і тебе просто знімуть. І буде все добре, ти будеш звичайним вчителем".
• "Я пішла, я дала згоду, почала працювати директором. Якщо я взялася, то я повинна робити роботу так, щоб я була першою".
• "Я більше часу знаходжуся у своєму навчальному закладі, аніж вдома. Мій будинок, моя хата знаходиться біля ліцею. І я живу більше в приміщенні ліцею, ніж в своїй будівлі. Так склалася доля".

24 лютого

• "24 лютого почалося в мене як звичайний робочий день, але я уже з вечора 23 відчувала: ну звичайно я дивлюся телевізор, слухаю радіо, цікавлюся новинами в інтернеті, і було таке відчуття.. знаєте.. я наче інтуїтивно відчувала, що щось трапиться. Тому що уже вночі я чула вибухи, мені здалося що вже якісь відлуння йдуть. Але 24 числа я прийшла на своє робоче місце".
• "Я спілкувалась зі своїми вчителями. Ну, звичайно, в кожного була своя думка. Потім я почула дзвіночок від начальника відділу освіти і сказала вона мені: "Лариса, розпочинається війна, ти мусиш зараз просто за інструкцією вести себе, розказати колективу  як діяти у цьому випадку, дітей треба зараз відправити додому". У мене діти підвозяться до шкільного закладу шкільним автобусом. І вони вже майже були в дорозі. Коли це трапилось, мені тільки сказали про це. Тобто я відмінила цю поїздку і дітей вернули назад".
• "А у самому ліцеї я зібрала збори колективу- всіх робітників ліцею і повідомила їм про те, як треба діяти саме в цих особливих умовах". 
• "Першим ділом я зі своїм чоловіком побігли до ліцею облаштовувати укриття, тому що в цьому селі проживали не тільки односельці, а й й учні, і треба було десь укриватися, і звісно, хоч і примітивне було це укриття, але ми туди забезпечили.. підвал так званий використали як укриття".
• "Коли почалася окупація спочатку я для себе вирішила, що як би там не було, залишати територію ліцею і своє помешкання я не збираюся. Я не вірила у те, що може трапитись зі мною така історія, я вірила в те, що це ненадовго. І якщо в місто Куп’янськ вони зайшли вільно, було таке, то до нашого села Лісна стінка вони йшли ще довго, ми встигли закінчити шкільний процес за українськими програмами, в дистанційному форматі правда".
• "Прихід саме рашистів до нашого села. Я вже побачила їх тільки в червні місяці, коли вони стали заїжджати на територію, їхати до нашого старостинського округу на автомобілях, з автоматами, озброєні люди під'їжджали до старостинського округу і спілкувалися там певно з нашим старостою. Я не бачила, але машина стояла там. В школу до мене особисто ніхто не заїздив. Все робилося напевно через погодження із старостою села. Тому що вже як зараз ситуація показує він прийшов на співпрацю".
• "Зустрілась я з окупантами тоді, коли на мене визвали мої колеги групу ФСБ".
• "Мені зателефонувала начальник відділу освіти в червні місяці і сказала: "Я як начальник відділу освіти відмовилася від співпраці із рашистами, але останнє завдання яке було мені дано: мені треба із керівників закладів навчальних Курилівської громади, дати їм таке розпорядження, що від голови сільської ради, потрапило таке розпорядження, щоб всі директори потрапили на наради в місто Куп’янськ і привезли з собою списки вчителів, хто погодився співпрацювати з окупаційною владою".
• "Якщо відносно вчителів, то їх у мене було 17- дев'ять із них пішли на співпрацю. Я виступила перед вчителями, сказала про свою позицію, не ховаючись. Я залучала їх також подумати над тим, що ми українці, ми живемо в Україні, ми повинні тримати свою проукраїнську позицію і не здаватися".
• "Я їх звільнила сама,і в мене була для цього підстава. Коли вони йшли співпрацювати з рашистами, там була невеличка історія така: я їх закликала до себе в кабінет, послухати їхню думку, вони не хотіли відповідати при всіх, хто буде працювати на рашистів, а хто ні. І тоді я їм запропонувала по черзі зайти в кабінет, і сказати своє бачення".
• "Кожен із них заходив, відчиняв двері і говорив: я буду працювати, я буду працювати, я буду працювати. Зайшла вчителька, яка має багато нагород за патріотичне виховання дітей, вона проробила в нашому закладі дуже багато років, має звання старший вчитель. Вона заходить до мене в кабінет і каже: а я буду працювати - це мене зовсім підкосило. Бо я сподівалась, що є люди, які дійсно віддані, от дійсно патріоти, але вони.. так сталось не стали ними і не були, тому що в душі у них було не те, в пріоритеті вони ставили гроші, хоча при Україні, ще в довоєнні роки вони отримували достойну зарплату".
• "Після того, як я обізвала зрадниками і колаборантами своїх колег, які сказали, що "я буду працювати", я може і не мала такого права робити як керівник, але в мене настільки бурлили емоції, що я встала і сказала, що "Ви зрадники і колаборанти, і зрадили дітей, наш ліцей". На що вони мені відповіли російською мовою: А ви не имеете права нас оскорблять". Російською мовою. Після цього на мене пішли дописи у ворожу владу. Всі вчителі, які мали бажання працювати з ворогами, писали, що вона заважає нам працювати, її треба підвісити вниз головою, їй треба відрізати світло та газ, тому що росія все це дає".

45 діб в полоні 

• "Перший раз приїхала група ФСБ, вони мене залякали, вони мені дали зрозуміти те, що я не правильно себе веду, і просто зараз приїде ще одна, і вони просто не знають, що зі мною буде. Вони приїхали до мене до дому і сказали, що "Вас просто тут розстріляють". І вони мені ще сказали: "росія здєсь навсєгда, Украіна уже не прийдьот, поймітє". На що я їм відповіла: "Це ви так думаєте". Я не боялась що зі мною щось станеться. Вони мені сказали ви подумайте, бо будуть великі проблеми.. і покинули.
• Через тиждень до мене ще раз приїхала група ФСБ - озброєні в балаклавах. Вони мене зв’язали, наділи мішок на голову, наділи кайданки, зайшли в мою будівлю, зробили обшук, де знайшли прапор України, всі символи українські.. тому що я поряд живу, я все забрала. А вони мені сказали, що все спалять на очах, так як це робили в інших школах. І коли вони до мене прийшли, то це була як червона ганчірка для бика. Один із них майже там міг мене застрелити в моєму будинку. Він мені говорив погані слова: ти така-сяка, нацистка. На що я стала і кажу йому: "Та стріляй уже, стріляй. Я нікуди не поїду". 
• "Позабирали телефони, всі ноутбуки, які були і мій в тому числі і шкільні. Тоді вони вивели мене в кайданках і мішком на голові, посадили в машину і сказали, що я вже більше сюди не повернуся".
• "З 7 вересня на 8 наші війська визволяли місто Куп'янськ, і от в переддень того дня прилетіла ракета на митницю, яка була розташована біля відділку поліції, там де ми знаходилися на підвалі. І прилетіла туди ракета, там загинуло дуже багато рашистів. Після цього почастішали ракети, почастішали обстріли, і вони напевно вже відчували, що вже ось-ось ідуть, напевно така інформація у них була. Вони закрили всі наші камери, їсти в цей день нам вже не давали. А самі просто зникли, повтікали".
• "Тоді почули стук у камерах сусідніх, там де сиділи хлопці з АТО, там де була тероборона. І там вдалося одному з них, знаєте, як у такому романі військового характеру.. вилізти.. якось він зміг звідти вилізти.. він відкрив усі камери і ми після 12 ночі вийшли всі саме на подвір’я. Але ми боялися і знали, що ще не всі вороги повтікали". 
• І тому нам прийшлось переховуватися в церкві. Перебули там до ранку, попросили цього охоронця, ми сказали що ми біженці з Донбасу, так би він нас не пустив. Він сказав що може потримати нас до 6 ранку, бо далі в мене будуть проблеми".
• "Зараз ми працюємо в дистанційному форматі, в минулому році ми тільки з 1 березня відновили навчальний процес. З великою обережністю я тепер підходжу до відбору вчителів. Я тепер буду дуже обачлива у виборі".

Засновниця громадської організації "Освіторія" та ініціатор премії Global Teacher Prize Ukraine Зоя Литвин

• "Цього річ у нас було близько 600 заявок від вчителів із всієї країни. І рекордсменами по поданих заявках стали Херсонщина і Харківщина".
• "Коли у нас премія відбувалася до початку повномасштабної війни.. у нас було експертне журі, були долучені різні організації, фізичне журі, яке знайомилось з кожним кандидатом, але оскільки цьогоріч формат інший, ми через історії вчителів, які були на сцені дякуємо всім вчителям країни, то власне і в журі ми покликали всіх фіналістів премії попередніх шести років".