Як зберегти психологічну стійкість під час безперервних трагедій війни, чи загрожує всім українцям ПТСР, як допомогти дітям адаптуватися до екстремальних умов, і яким може бути шлях до відновлення суспільства після перемоги?

Про це розповіла лікарка, науковиця, психотерапевтка та анімалотерапевтка Євгенія Ігрунова в інтерв'ю для ведучої телеканалу "Ми-Україна" Олени Чабак.

Анімалотерапевт - що це таке?

“Дивіться, це дуже цікава історія. У 2014 році після Майдану, коли почалася війна, до нас приїхали спеціалісти із Канади навчати наших кінологів анімалотерапії. І вона дотична до психотерапії. Тобто як це відбувається? Ми беремо тварину. Я підкреслю, що за згоди тварини, тобто тварина має бути дружньою до людей і хотіти працювати. Тобто тварина – наш партнер в роботі. Ми не використовуємо її насильно. І зазвичай ці тварини, які хочуть працювати з нами, це собаки і коні. І таким чином собаки – це каністерапія, а коні – це іпотерапія.

І таким чином ми навчаємо тварину ідентифікувати, так як і коні, і собаки дуже гарно, наприклад, розпізнають запах депресії, серцево-судинних захворювань, запах стресу. Ми вчимо тварину реагувати на це дружньо, контактувати, розважати, гратися. І під час контакту з твариною психотерапевт дивиться на те, як поводить себе клієнт і підбирає стратегію психотерапії і включає це в роботу. І в цьому трикутнику, достатньо дуже ефективному, тварина виступає партнером психотерапевта. І ще раз зазначу, що за згоди тварини і за її адекватної освіти. І, скажімо так, я співпрацювала з кінологами, які здобували канадську освіту по тому, як робити з собаки терапевта, а я як психотерапевт підключалася зі своєї сторони. І ми утворювали доволі такий дієвий тендем. Потім вже я навчила свою собаку, зараз вона вже дуже старенька, бельгійська вівчарка тоді була молода. І ми з нею дуже ефективно працювали, я вже 11 років працюю з військовими, як лікар-волонтер. Ми дуже ефективно з нею працювали з військовими також в контексті каністерапії. Але я не каністерапевт, я психотерапевт, який використовує методи для того, щоб працювати. Але тільки за згоди тварини, ніякої неволі, ніякої адекватності”, - сказала психотерапевтка.

Про стресостійкість в умовах війни: як не збожеволіти від новин?

- Тема нашої бесіди сьогодні – це стресостійкість в умовах війни. Ох, бракує нам часом цієї стресостійкості, особливо коли події несуться дуже стрімко і трапляється дедалі більше жахливих трагедій в історії українського суспільства. Кривий ріг, Суми, щоденні смерті, щоденні вбивства. Росіяни не тільки руйнують наші будинки, вони і вбивають нас психологічно. І тут, звичайно, хочеться почути вашої поради. Здавалося, що за цей час повномасштабної війни ми вже якось адаптувалися, навчилися реагувати більш спокійно, але ні. Коли стається чергова трагедія, всіх українців рве на шмаття, особливо коли ми бачимо, як гинуть наші діти. Витримати це неможливо. Дозвольте, я зацитую українську військову, парамедика Юлію Паєвську. Її пост в Facebook з'явився одразу після трагедії в Сумах на вербну неділю. Починається цей пост з того, що вона каже: “Моє серце як попіл.Мені здається, що серця багатьох українців нині перетворилися на попіл”. Як не збожеволіти у вирі цих негативних подій та новин? 

“Це дуже нагальне і важке питання. Давайте коротко і по черзі. Що таке стрес? Він нам необхідний, він потрібний насправді. Тобто стрес не є нашим ворогом. Стрес необхідний для того, щоб включалися механізми адаптації. А ми зараз говоримо про те, що нормальна людина не може адаптуватися до такого жаху, до просто вбивання цивільних серед білого дня ні за що, тільки тому, що якогось психопата підтримали інші недолугі люди, які мають низький рівень інтелекту, я про росіян. Тому, коли виникає така ситуація, беремо конкретно Суми, зараз і Кривий Ріг, про те, що ми говоримо, то у нас виникає відчуття, цей стрес посилюється безпомічністю. Тобто, по-перше, наша влада має відреагувати аналогічними відповідями, для того, щоб ми відчули, що є якась зона впливу, є те, на що ми можемо вплинути. Нам реально потрібно, це вже політичний рівень, навіть не психологічний, нам потрібно, щоб ми побачили, що вони отримали те ж саме, що отримуємо ми. Це факт. 

Вертаємось до психологічних факторів. Коли зовнішня ситуація нам не контролюється, частина цієї ситуації, ми маємо сконцентруватися на тому, що ми контролюємо. Тобто, якщо я відчуваю безвихідь, я маю робити те, в чому я вихід цей бачу. Тоді мені повертається відчуття контролю над своїм життям, а контроль над своїм життям, він знижує рівень стресу, яка б ситуація навколо не відбувалася. Тобто, завжди є речі, які від нас не залежать, і речі, які від нас залежать. І те, що від нас залежить, це наш внутрішній локос контролю. Також від нас залежить наша реакція на ситуацію. Кожна людина може зробити для себе вибір виїхати з того міста, в якому більш небезпечно, виїхати з країни, або, наприклад, доєднатися до лав збройних сил, стати волонтером, долучитися, наприклад, вивчити якусь нову справу для того, щоб долучитися до створення високотехнологічних речей, які допоможуть нам виграти цю війну. Ми всі прекрасно розуміємо, що війна за роботами. Це вже інша тема. Але суть в тому, що стрес і стійкість, як не парадоксально, це гнучкість до стресу. Тобто спочатку ми робимо свідомий вибір, хто ми є, де ми знаходимося, чи ми в цій країні, чи не в цій, чи в цьому місці, чи не в цьому. Потім ми вибираємо локос контролю, на що ми впливаємо, і робимо те, на що ми впливаємо, таким чином повертаючи собі владу над своїм життям, а не повністю залежачи тільки від новин, від тих подій, які відбуваються. Так можна зійти з розуму, ну серйозно. Отак ми довго не протримаємося. Але ми тримаємося, коли в нас є, і от я підходжу до третього пункту, ціль, мета. Якщо ми для себе розуміємо, для чого ми тримаємося. Якщо ми просто терпимо, терпимо, терпимо, терпимо, стрес стає нашим ворогом, тому що він перетворюється на дистрес. А дистрес – це вже виснаження систем організму і психіки, тому що вона вже не справляється з постійним цим рівнем підвищеної напруги. І коли ми доходимо до дистресу, ми тоді ще отримаємо нервові зриви, посттравматичні стресові розлади, ми отримаємо тоді соматичні хвороби, у кого це буде з серцем пов'язано, у кого зі шлунком і так далі. Тобто це йде накопичувальний такий негативний ефект, який впливає на наш і психоемоційний статус, і в тому числі на соматичний статус, тобто статус організму. Тому ми маємо розуміти, для чого, якщо ми щось терпимо, і якщо ми в чомусь беремо участь, для чого і чому. От, наприклад, про військовослужбовців, вони більш стресостійкі, ніж цивільні люди, тому що вони знають, для чого вони це роблять. І от проблема, коли вони втрачають орієнтир, отримують демотивацію, знову ж таки, це вже політика від влади з приводу невиплат грошей, з приводу такого ставлення до них, інколи, як до м'яса, що реально буває. Я чого про це кажу? Тому що я залучена до теми, я з військовослужбовцями працюю, і тому мені болить щиро, особисто, про те, як ставляться інколи до наших захисників. Тому я про це і кажу. Але вони, я думаю, що нам слід у наших захисників і захисниць вчитися насправді, стресостійкості. Не їх вчити, а вчитися у них. Але це вже окрема тема. 

Так от, ми проговорили три критерії важливих, для того, щоб випрацьовувати стресостійкість. Перше, це має бути якась адекватна відповідь, помста вона має бути, для того, щоб ми відчували себе захищеними. Про це має потребуватися влада. Друге, ми маємо контролювати, в гарному сенсі, контролювати своє життя, щоб знати, на що ми впливаємо, і робити це, не замикатися в своєму горі та переживанні. А, і ще додам четверте, таки, відреаговувати свій стрес. Якщо плакати, то плакати, кричати, то кричати. Тому що ми часто замикаємо в собі, ще наше таке пострадянська спадщина дуже погане, такий пострадянський шлейф, що ми все тримаємо в собі, і ніби як ніяковіємо при прояві своїх емоцій. І це дуже погано, тому що, коли ми спонтанно їх вивільняємо, це нам додає психічного і фізичного здоров'я, а не відбирає його. І таким чином, коли ми переводимо це зовнішнє у внутрішню дію і реакцію, і створюємо простір, на який ми впливаємо, таким чином ми знижуємо рівень свого стресу. Тобто, проявляємо гнучкість. Стресостійкість – це насправді, як парадокс, гнучкість до стресу.

Тобто, ми маємо як тварини в гарному сенсі реагувати в цій ситуації та шукати будь-які способи для того, щоб, по-перше, вийти з загрозливої ситуації для себе, а, по-друге, щоб себе захистити та щоб налагодити собі максимально, як можливо в цих умовах, комфортне життя”, - зауважила Євгенія.

Про стресостійкість військових

- Повертаючись до стресостійкості цивільних і військових, ось ця стресостійкість військових, вона руйнується, коли вони дізнаються про те, що в тилових містах існує загроза для їхніх рідних. Це те слабке місце, яке для них вразливе і болюче? 

“Я думаю, що військові службовці зі мною погодяться. Вони не тільки за свої сім'ї переживають. Все, що знаходиться у них за спиною, це є їх рідна земля, і вони хвилюються за це все. Вони усвідомлюють, що вони стоять за це. І військових руйнує більше втрата насправді, побратимів і своїх близьких людей, ніж те, що вони беруть участь у бойових діях. І також їх руйнує неналежне ставлення до них, об'єктивно неналежне, коли їм не вчасно платять гроші, коли їм не надають повну амуніцію, коли до них ставляться неповажливо, коли не поважають їх права, коли цивільні через свої страхи приписують військовим страхи. Я вам можу, вибачте за такий жарт, вангувати, що коли війна закінчиться, більший відсоток ПТСР буде у цивільних, а не у військових. І це не їх нам треба боятися, коли вони прийдуть з війни. Нам треба боятися, як позлітають, вибачте, кукухи. Тобто, що буде з психоемоційним статусом людей в тилу. Тому що там військові бачать реальну ситуацію і їх стрес реальний. Те, що ми малюємо тут в своїй уяві, я можу навести приклад. Два місяці тому я була в Краматорську, Слав'янську і трошки в Лимані. І от коли перед поїздкою я думала про ті КАБи і про те, що може бути в Краматорську. І знаходячись по факту вже там з військовими, коли я чула і бачила ці КАБи, це інше відчуття. Ти реагуєш інакше. В тебе вже немає страху. В тебе є така тварина сконцентрованість. Ти контролюєш периметр для того, щоби вижити. Для того, щоб знати, коли тобі вчасно лягти на земельку. Ну, слава Богу, такого не було. Ці КАБи достатньо далеко падали. Але якби вони були ближчі. І так далі, і так далі. І так само ведуть себе військові. І це простір, я написала навіть есе на цю тему “Вайб Донбасу” коли ти відчуваєш кожну хвилину, вона дуже смачна. І кава там смачніша. Я думаю, що така сама кава є і в Києві. Але вона не така смачна, як смачна вона в Краматорську. Коли ти її п'єш, ти відчуваєш прям сорт кави. Розумієте? До чого я веду? Я веду до того, що військові набагато краще і більше вміють справлятися зі стресом і будуть поводитися адекватніше, ніж ми, ті, хто знаходиться в тилу і малює собі картини. Бо страх намальований, він завжди гірший і важчий, ніж той, з яким ти стикаєшся з реальним страхом. От тому я думаю, що для захисту наших військовослужбовців важливіше нам у них вчитися і адекватніше себе з ними вести, ніж намагатися щось в них лікувати чи їм пояснити. Це не їх треба буде адаптовувати до суспільства. Це суспільство має адаптуватися до них, це вони нас врятують. І от може зараз ці слова звучать дивно, але побачите, пройде час і ми подивимося, чи була я права в такому прогнозі”, - додала вона.

Чи всі українці мають ПТСР?

- Я хотіла теж поговорити окремо про посттравматичний синдром. Женя, скажіть, будь ласка, ще не запізно нам почати готуватися? І чи всі українці мають такий синдром нині? 

“Ні, ні, ні в якому разі. Якщо ви послухаєте лікарів і науковців, якщо ми подивимося на досить колег із Заходу, отут я би на нього спиралася, а на досить роботі з військовослужбовцями не дуже би спиралася ця окрема тема. Ну, не було у них такої війни. А якщо ми беремо конкретно ПТСР, то в них є дуже класні дослідження, які свідчать про те, що від 100% популяції, яка отримала травму, зараз у нас колективна травма війна, плюс локальні травми інших людей, буде лише максимум 20% людей, в яких проявиться посттравматичний стресовий розвиток. Тобто ми не можемо говорити про те, що якщо відбулася травматична подія, то ПТСР виникне абсолютно у 100% або у більшій кількості людей. Ні, це не так.

Річ у тому, що коли ми отримуємо травму, що таке травма? Травматична подія – це надпорогове, це те, що ми над стрес, стрес, який ми не можемо винести. І от якщо наші внутрішні копінг-механізми і адаптивні, і психічні, і фізіологічні здатні це перетравити, то ми отримуємо гостро стресову реакцію, але потім не отримуємо посттравматичний стресовий розвиток. Він же розвивається від місяці і далі, тобто не зразу, після травмуючої події.

І якщо ми не справилися, або якщо це була надважка травматизація, тобто об'єктивно така річ, яку для нормальної людини, з нормальною моральною, не для психопата, винести неможливо. Ми говоримо про страшні речі, як зґвалтування, вбивство дітей і так далі. Тоді у певного відсотка людей виникне посттравматичний стресовий розлад. Але це не буде 100% людей. Тому цього боятися не слід. Просто треба готуватися. У нас немає, по суті, єдиної реабілітаційної програми, яка б займалася профілактикою посттравматичного стресового розвитку. Ось про що йде мова. Профілактика завжди важливіша, ніж по факту лікування. Бо по факту лікування – це і психотерапія, і часто медикаментозне лікування, буває і психіатричне. А якщо ми говоримо про профілактику, то це дійсно розвиток психостійкості, стресостійкості до стресу. І от якщо цим займатися, то в нас більше ймовірність уникнути посттравматичного стресового розвитку”, - зазначила лікарка.

- А як виглядає ось ця профілактична робота? З чого потрібно починати? Це завдання для суспільства, держави, психологів. Хто відповідальний за цю роботу? 

“Взагалі тут можна виділити декілька ланок. Державна ланка має полягати в тому, що люди, у яких є підвищений ризик отримати посттравматичний стресовий розвиток, це ми говоримо про цивільних прифронтових зонах, і ми говоримо про військових, мають проходити постійне психологічне тестування для того, щоб моніторити їх психоемоційний стан. І якщо ми будемо бачити, що є певні такі речі, медичним терміном називаються предиктори, тобто це те, що може бути передумовою для того, щоб виник ПТСР. І от якщо ми ловимо по валідним тестовим методикам ці предиктори, якщо ми моніторимо дітей, дорослих, якщо у нас дійсно працюють наші соціальні служби та держава, то таким чином ми можемо цим людям забезпечити вчасно ті ж саме допомоги, консультації психологів, підтримку емоційно-моральну і так далі. Це перший напрямок, яким мають бути нерівні держави, які існують в інших державах, наприклад, в тій самій Америці у них є такі програми.

Що говорити про себе особисто? Ми маємо моніторити себе. Те, що я казала, локус контролю на себе. Якщо я відчуваю, що якість мого життя знижується, або я погано стала за собою дбати, або погано спати і так далі.

Тобто ми маємо собі постійно задавати моніторингові питання. Чи я добре сплю? Чи я отримую задоволення від сну? Чи я отримую задоволення від їжі, від сексу, від життя? Якщо я відчуваю, що якість мого життя знижується, бо ці критерії є, але я на них вже не можу однозначно відповісти так, або забула, коли це було. Давно я вже відчувала задоволення. Тоді я маю шукати причину чому. І таким чином, тільки коли я пізнаю себе, я знаю про себе інформацію, тільки тоді я можу виробити стресостійкість. 

Може, якщо ми візьмемо... Ми з хлопцями сміялися в Краматорську. Я кажу, ну що, будемо дихати по квадрату. Ви б бачили їх обличчя. Просто методики хороші. Це окей, все добре, але просто використання методик не працює, якщо ти не знаєш, хто ти і що ти. Якщо ти людина, яка любить плавати, тобі не допоможе методика ходити босими ногами по землі. І навпаки.

Якщо ти людина, якій спочатку треба поговорити, тобі не допоможе працювати тілом. Якщо ти відреагуєш тілом, і це має бачити досвідчений терапевт, то тоді спочатку ти береш клієнта в роботу з тілом, а потім він починає говорити і так далі. Тобто, а треба ж знати про себе це.

А що ми робимо? Ми собі нашпиговуємо інформацію кількістю. І вона може бути якісна, але вона ніколи не засвоїться. Це як в шлунку. Якщо немає шлункового соку, яку ти їжу класно не з'їж, вона не буде перетравлена, бо немає ферментів. Так само із психологічною їжею. Нам потрібні ферменти. А ферменти виробляються тільки, коли ми самі з собою в контакті. І оце і дає нам відчуття і повноти життя, і якості життя, і того контролю. Не контролювати свої емоції, а знати свої емоції, оце їх контролювати.

От в чому сенс. І таким чином, ми приходимо до того, що ми починаємо виробляти в собі стресостійкість. Бо я точно знаю, коли мені треба зупинитись працювати. Я ж кажу не про себе зараз, про кожну людину, як вона себе може запитати. Я знаю, коли мені піти спати. Я знаю, коли я злюся. Я знаю, коли я радію. Значить, в стресовій ситуації мені завмерти, нападати, чи бігти. І тоді я себе врятую”, - сказала Євгенія.

Що робити, якщо незадоволений своїм життям?

- Женю, коли ви говорили про якість життя, як може змінюватися ця якість, я, подумки собі, відповідала на ті питання, які ви адресували мені і нашій аудиторії. І я певна, що серед нашої аудиторії є люди, які розуміють, так, сплю погано, не отримую задоволення від фізичного сексуального життя, не маю часу на себе, часу або бажання. І виходить, що все нижче потрібної норми. І тут, якщо ми провели таку самодіагностику, що порадите, що робити, якщо всі відповіді негативні? 

“Ну, по-перше, запитати себе, чому я з собою ці роблю? І у кожного знайдеться тут індивідуальна відповідь. Не буде єдиної. Хтось відчуває провину, наприклад, що він не на фронті або покинув країну. Ми ж говоримо про українців, які не тільки знаходяться зараз в Україні, так, а й наші співвітчизники за кордоном. Хтось, наприклад, відчуває злість і безсилля. І навпаки, агресію. І так далі. Тобто, у кожного буде своя особиста відповідь, але вона має бути усвідомлена. Чому? Чому я довожу себе до такого стану? Війна не причина. Вона допомогла нам зрозуміти, що було не так в нашому житті до. Наскільки низький рівень емоційного інтелекту в нас був. Наскільки ми не дбали один про одного загалом і були як суспільство розрізнені і від'єднані. Наскільки ми не усвідомлювали у своїй історії свого коріння. І як нас зґвалтували росіяни своєю російською мовою, репресіями і так далі. Тобто, це все, що відбулося, що зараз з нами, з нашим емоційним станом, не тільки наслідок війни, а війна просто як викрила, вона відкрила нам очі на те, як ми не любили себе до того, не дбали про себе, йшли не своїми справжніми цілями, робили не ті речі, які ми хочемо робити. І так далі. 

Тобто, вона як лакмусовий папір проявила рани і проблеми, як суспільства, так і індивідуальні. І тепер, коли я запитую себе, чому у мене настільки знижена якість життя по цим параметрам, наступне запитання має бути, а чого я насправді хочу? І як мені це виправити? І відповіді теж будуть індивідуальні. Це важко. Легше сказати, що росіяни погані, і якби це їх провина, і тому я погано живу і погано сплю. Ні. Частково ми погано спимо через них. Але друга частина цього поганого сну це те, що ми не в контакті з собою. Це те, що ця війна проявила. І отут вже наш вибір. Або далі від цього відгортатися і звинувачувати зовнішні фактори. Або чесно сказати, ну все, пора змінювати життя. Далі так жити неможливо. Далі не можна закривати очі на багато речей, які насправді треба бачити і лікувати.

Це знаєте, як рана? І відвертатися, і не дивитися, що хліще кров. Це ж не допоможе. Треба ж накласти жгут, треба рану цю зашити, чи заклеїти”, - порадила вона.

Як психологічно допомогти дітям?

- Не можу не запитати про дітей. Діти навряд чи здатні провести такий самоаналіз для себе. Ми, як дорослі, що ми можемо зробити і як допомогти нашим дітям? Тому що теж їм не солодко. Спочатку коронавірус, потім війна і все їхнє життя, воно проходить в таких екстремальних умовах, непростих. Вони адаптуються чи ні? 

“Діти теж різні. За психотипом, за сприйняттям світу, потім різна поведінка батьків. Батьки підтримують чи засуджують. Це теж треба враховувати. Але загалом діти адаптивні. І коли кажуть, що бідні українські діти, з однієї сторони бідні, а з іншої сторони наші діти не точно виживають в будь-якому апокаліпсисі. Це не діти в Європі, які дуже чутливі до всіх моментів. Наші діти, паралельно з чутливістю, вже мають такий рівень усвідомлення життя і стресостійкості, що, мабуть, в тому світі, який зараз формується, те, що ми бачимо навколо себе, це їм буде на руку, точно не в мінус.

Тобто, паралельно з травмою, і знову ж таки, не всі вони отримують травму. Тут залежить від батьків. Якщо батьки відчувають безсилля, це травмує дитину більше, ніж якщо батьки, наприклад, зляться на зовнішнього ворога, але дають відчуття, що вони захистять, що вони поряд, що вони люблять, що вони не дадуть образити і так далі.

Тоді дитина, в принципі, так не сприймає цей стрес. Нейрофізіологія мозку у дитини трохи інша, ніж у дорослої людини. Вони, знову ж таки, безобразні, тому що я обожнюю все, що живе на планеті. Діти, як собаки, вони живуть тут і зараз, тому вони щасливі. Це ми втратили, до речі, один із моментів стресостійкості – жити тут і зараз. І тут і зараз створювати собі задоволення і радість від життя. Мова не йде про піти напитися. Ні, то втеча, і то залежності, якщо людина вживає весь час. 

Ми говоримо про радість буття. Про те, що я казала, як було в Краматорську, коли ми пили каву з військовими, яка вона була смачна, яка вона була реальна, яка вона була в моменті. І от якщо ми повернемо ці моменти собі в цьому житті, і ми будемо задоволені, сконцентровані, по-перше, ми на загрозу швидше відреагуємо, по-друге, наша дитина, я це веду до дітей, буде розуміти, що життя цінне, і воно класне попри все. І буде відчувати і захист, і безпеку, і переймати від нас цей смак життя.

Незалежно від того, що відбувається ззовні. Дивіться, зараз на планеті, в Україні війна – це більший ризик. Але все одно, скільки повнів, землетрусів, ти ніколи не застрахований, що щось станеться.

І жити в очікуванні цього, в страху, і в цьому тримати своїх дітей, і ще більше їх травмувати, дивлячись на них, що, о боже, ви травмовані, це нікуди ні до чого гарного не приведе. Нам потрібно переформатувати сприйняття, нам потрібно, якщо ми вже обрали свідомо бути тут, в цій країні, і боротися з нею, то, знаєте, як ми жартували з моєю подругою-психотерапевткою, поки вони ростили гієн, ми виховуємо тигрят. 

Тому що тоді ми чесно собі вирішуємо, що ми робимо, як ми це сприймаємо. А діти копіюють, вони наслідують. Вони не будуть слухати стільки слів від нас, скільки вони будуть копіювати нашу поведінку. І от як ми себе ведемо, як жертви, чи як ті, що дадуть відсіч, як хижаки, отак і будуть себе вести наші діти. І отак вони себе будуть і сприймати. Вони жертви, чи вони володарі своєї землі?”, - додала психотерапевтка.

Наскільки тривалий процес реабілітації для цивільних та військових?

- Женя, ви знаєте, ось такими прикладами ви дали надію, тому що після останніх подій здавалося, що все, сил катма, і ми не зможемо вигребти. Але ні, ніби новий свіжий ковток повітря, поправили там себе, привели до ладу і вперед далі ставити цілі, бути відвертими з собою. Я, знаєте, про що ще хотіла запитати? Ось цей процес реабілітації, відновлення, наскільки він довготривалий? За часом він буде тривати стільки, скільки тривала війна? Бо ми не знаємо, до якого періоду ми ще будемо воювати з ворогом. Чи він набагато менший, процес відновлення і повернення до себе? 

“Ну, банальна відповідь, але правдиво, що це індивідуальний процес. А от в чому секрет? Секрет, мабуть, в тому, хто має ціль і хто не чекає, коли все закінчиться, а просто це наближує і живе тут і зараз. Мабуть, ті люди реабілітуються швидше і швидше адаптуються. Це можемо сказати і про військових. Коли вони приходять, в них немає сім'ї, а вони вже, наприклад, стають ветеранами, повертаються зі служби. Або цивільні люди, взагалі, самотність, до якої ми так всі прагнули, до цього індивідуального простору, зараз грає проти нас. Тому що в стресових ситуаціях генетично і біологічно, і для самозахисту, і для психічного здоров'я ми об'єднуємося в групи. Ми плем'я. І коли ми не маємо свого племені, нам важче реабілітуватися і адаптуватися до будь-яких умов. А коли війна закінчиться, знову ж таки, якби ви правильно сказали, ми не знаємо, коли вона закінчиться. Коли вона закінчиться, у нас ще буде по інерції йти певні відчуття, процеси, розумієте, як все, війни ніби вже немає, а ми ще будемо інерційно, певним чином реагувати на людей, на події. Нам треба буде прийти в цей етап. 

Потім у кожного буде свій індивідуальний етап прийняття горя, хто втратив. Потім, і плюс так само, навіть якщо будуть люди, які нікого не втратили, але вони будуть відчувати цю колективну втрату, так, соціальну. Потім будуть наші улюблені українські “срачі”. Так. Ми будемо вибудовувати нову парадигму суспільства, соціуму, взаємодії. Ну, принаймні, я вірю. Може, я живу на іншій планеті, але я вірю, що так буде. Я просто думаю, що кожна людина може більше, ніж про себе думає. Просто хоча б займатися своїми справами, і це вже багато. І таким чином ми будемо проходити певні етапи. Скільки вони займуть? Чи буде це рівно тривалістю, скільки тривала війна? Я думаю, що це вже індивідуальне питання. Якщо брати загалом соціальний процес, то тут не залежить від тривалості війни. Тут залежить від нашої свідомості. Якщо ми вийдемо зі свідомості споживання російського контенту, розмови російською мовою і неповаги один до одного, і корупції, коли ми крадемо своїх же, то взагалі мова про нашу реабілітацію після війни не йде. Мова йде про те, що нас знову прийдуть, завоюють, і ми зникнемо як нація. А якщо ми вийдемо зі свідомості, якщо ми зараз, під час війни, незалежно від того, скільки воно буде тривати, будемо працювати над собою і над нашими взаємозв'язками, стосунками, вибудовувати Україну 2.0, то тоді у нас є надія, що ми швидше реабілітуємося після того всього, що ми пережили. Ми це все життя будемо пам'ятати, вже ніколи це з пам'яті не зітреш, з нервової системи і так далі. Але у нас є вибір, як нам сприйняти цей досвід і цю травму. І вибір лишається за нами. Він наш. От в цьому, як то кажуть благовісті, що це наш вибір. І тоді ми маємо право обрати розвиток, а не руйнацію, не руйнувати себе”, - підсумувала вона.

- Я разом з вами вірю в те, що українці оберуть саме цей шлях. І тут ключове триматися свого племені, а воно в нас неймовірно круте. Якщо ми разом, ми дуже сильні, ми дуже справжні і ми здатні набагато. Коли ми почнемо між собою сваритися, це може скористатися ворог. Не потрібно цього допустити. І наостанок ще, давайте виховувати наших дітей в правильних тезах і в правильному суспільстві. Ми будуємо Україну, ми відвоюємо її кров'ю. І тому вибір за нами, робіть цей вибір правильно.