Штурмова бригада Державної прикордонної служби "Сталевий кордон". Герой України, полковник Валерій Падитель, який захищав Маріуполь та "Азовсталь", у студії "Ми-Україна" розповів про себе та про своїх побратимів.

Валерій Падитель, полковник, командир Донецького прикордонного загону. Від 24 лютого захищав Маріуполь та "Азовсталь". Чотири місяці пробув у російському полоні. Указом Президента отримав звання Героя України та орден "Золота Зірка". Після реабілітації готовий знов повернутися до лав захисників України. 

- Вітання всім, хто нас бачить. Ми сьогодні спілкуємося зі справжніми українськими героями, які боронять українську незалежність. І один з таких людей сьогодні в нас у студії. Це полковник Валерій Падитель. Вітаю вас. 

Вітаю вас.

Спогади про 24 лютого

- Пане Валерію, знаєте, як я жартую? Я кажу, що прикордонники, вони справжні українці. Бо хто такий справжній українець? Це той, який каже "Моя хата скраю, я перший ворога зустрічаю". Вам довелося першим зустріти ворога 24 лютого. Але, очевидно, не лише тоді. Яким був ваш день 24 лютого?

24 лютого, я скажу так, про свій прикордонний загін, і взагалі про прикордонників. Ми були вже готові, в повній бойовій готовності, мабуть з 16 лютого. Я перевів всі свої підрозділи вже в підвищену бойову готовність, віддав відповідні розпорядження. Я відчував, що щось має бути. І тому, що можу сказати, - ми чекали цього повномасштабного наступу і були готові до відсічі агресора.

- Як воно, чекати і бачити, як порушують кордони твоєї країни?

Ми готувалися до цього. Перші доповіді, коли мої хлопці почали вже вступати в перші бої, вони були важкими, як для мене, так і для них. Тому що, по-перше, вони на відстані, потрібно керувати ними, вони на місці… До цього були навчання, а це вже реальні бойові дії, і вони в них вступили. І, на щастя, перші атаки були відбиті. Після чого вже спільними силами Сил оборони Маріуполя ми вже починали загальні бойові дії.

- Ваша ділянка - це Донецький напрямок, це Маріупольська частина?

Так. У мене була ділянка відповідальності по узбережжю Азовського моря і далі лінія розмежування, яка була актуальна вже після 2014 року. Ми за неї відповідали.

Чим відрізняється війна 2014-го та 2022-го років

- Але ж війна для вас почалася не в 2022 році. Війна для вас почалася у 2014 році?

Так.

- Які відчуття 2014-2022, чи вони різняться? Чи для вас ця війна не припинилася в проміжок між 2014 та 2022 роками?

Після 2014 року з'явилося розуміння того, що від росіян можна чекати всього, що завгодно. Тобто вони готові на будь-які дії. І ми цих вісім років завжди готувалися, завжди обороняли ділянку відповідності посилено. Відчуття не зникало, просто ми чекали мабуть цього дня, який наступив 24-го лютого. І він показав все обличчя цієї орди. 

Оборона Маріуполя та "Азовсталі"

- Як ви опинилися в Маріуполі і як ви опинилися на "Азовсталі"?

В Маріуполі я проходив службу начальником Донецького прикордонного загону. З 2021 року керував цим підрозділом, органом охорони. З початком повномасштабної агресії, за вказівкою керівництва, з 24 числа ми перейшли під оперативне підпорядкування 90-ї бригади Національної гвардії. За вказівкою керівництва ми перемістилися на "Азовсталь" усім складом прикордонного загону. 

- І відповідно на "Азовсталі" ви боронили місто?

На "Азовсталі" ми спільно з усіма підрозділами, які здійснювали оборону Маріуполя, приймали участь в міських боях, в забезпеченні оборони самої "Азовсталі", міста, звідти ми здійснювали свою бойову діяльність.

Спогади про полон

- Багато хлопців було з вами на "Азовсталі"? 

Ну, більше 500 чоловік. 

- Скільки зараз в полоні?

344. 

- Це важко, стояти обличчям перед ворогом, а потім покласти зброю, розуміючи, що тепер ти в руках твого ворога?

Дуже важко. Це рішення мабуть найважче, яке в мене було в житті. Але це рішення було зумовлене певними обставинами. Ми більше думали не про себе, більше це було бажання витягнути хлопців. В нас дуже багато поранених було. І на момент, коли вже йшов переговорний процес, ми розуміли, що якщо ми їх звідти не витягнемо, більше у нас варіантів немає. 

Як повернути з полону всіх українських військових

- Ми знаємо, який ворог підступний. Що дає нам впевненість, що наші хлопці повернуться додому?

Це наша твердість, це наше завдання йти вперед. Це наше завдання - на крок не відступати. Так, важко, дуже важко. Великі втрати несемо. Але кожен має пам'ятати, що позаду тато, мама, діти, Батьківщина, Україна, її не можна віддавати. Тому тільки вперед. Якщо ми підемо вперед, ми покажемо свою силу, ми змусимо їх йти на переговорні процеси, змусимо відпустити наших хлопців, або зробити все для того, щоб вони були звільнені. 

- Пане Валерію, окрім того, що ви захищаєте країну зі зброєю в руках, ви ще відповідаєте за всіх своїх бійців, за всіх своїх підлеглих. Як з цим впоратися? Бо ваша відповідальність, вона дещо інша. Чи складно? 

Це мабуть найважчий, найбільших хрест у моєму житті, який я несу. Це дуже важко, тому що вони там, а я тут. В мене перше питання було для самого себе, і я навіть керівника свого запитав, чому мене поміняли. Я готувався вийти останнім зі своїми хлопцями, і я їм це обіцяв, що вийдете ви, а командир в кінці. Тому, на даний момент, кажу, поки я тут, я про всіх пам'ятаю. Я зроблю все для того, щоб люди звідти вийшли. Вийшли з честю, з гідністю. Тут, на території України, наскільки можна, ми співпрацюємо з усіма органами для того, щоб хлопці повернулися. Тому, важко, дуже важко.

- Але ж ворог… Знаєте, є звичаї війни. Полон це так само частина війни. І ми знаємо, що ворог дуже часто не дотримується… Та чого дуже часто, практично не дотримується цих умов і правил ведення війни. Чи можна з ворогом планувати те, що можна планувати з нормальною людиною, з нормальним противником? Якщо можна так висловитися. 

На мою думку, може я зараз скажу такі речі, які не підтримують мої побратими, але ми маємо бути, все одно, бути цивілізованими, і з честю відноситися до полонених, яких беремо ми. Хоча б створити умови, які вимагає Женевська конвенція. Показати, що цивілізація все ж таки перемагає. Тому наша лінія, наша позиція повинна змусити їх відповідно відноситися до наших людей, які знаходяться в полоні, як це робить Україна. 

Спогади з "Азовсталі"

- Якщо згадати "Азовсталь", чи були дні, коли вам було особливо важко? Вам, вашим побратимам. Чи це був один суцільний день, довжиною в кілька місяців?

Відлік часу пропав. Тобто вже не розумів день, ніч. Ти просто не знав, яке число, який місяць. На це ніхто не звертав увагу. Думаю, найважчі дні це коли були перші втрати. Коли ти чув, тобі передавали, доводили інформацію, що є втрати. Це було, мабуть, найважче.

- Але вам це так чи інакше дозволяло триматся. Дивіться (на екрані у студії, - ред.), вас обстрілюють, на вас летять багатотонні бомби, а ви співаєте гімн. Захисники Маріуполя співають гімн, коли, начебто, треба заховатися і не висовуватися. Чому?

Я постійно говорив для себе і людям своїм, як поведеш ти себе, так піде за тобою твій персонал. Тому ми це відео знімали в День прикордонника. Це мабуть єдине відео, яке ми зняли. Для чого? Щоб підняти дух всередині свого колективу, щоб показати Україні, що ми боремося, ми на місці, ми не залишимо просто так ті позиції, на яких стоїмо. 

- А що ще може підняти бойовий дух бійця, який боронить країну?

Бойовий дух дуже сильно нам піднімали, і не буде це пафосно сказано, керівництво, яке постійно було з нами на зв'язку. Тобто відверта розмова з керівником була такою, що "Ти зрозумій, що я до тебе туди не прийду, але максимум, що від мене залежить, я забезпечу"… Навіть звичайні "Старлінки", які нам надавалися, це вже був зв'язок з керівництвом, зі світом, була навіть можливість хлопцям зідзвонитися з рідними, проінформувати, що вони живі, що вони в боях, що зв'язок ще є. І це також піднімало бойовий дух.

Про наступальні дії України

- Зараз Україна на етапі, коли ми відчуваємо, що може змінитися наша оборона, і ми мусимо піти далі звільняти нашу землю. Як ви сприймаєте цей період? Що необхідно зробити, аби оці 11 місяців були основою для нашого наступного періоду звільнення України?

Я вважаю, що 11 місяців це дуже великий досвід. Це дуже важкий і такий професійний досвід, який отримало наше військо. Він такий болючий.

- А чого ми навчилися за цей час?

Ми навчилися вести бойові дії. Ми побачили те, що другу армію світу можна бити. 

11 місяців війни - дуже серйозний досвід

- Але ж ви з 2014 року знаєте, що таке війна?

Ну в 2014 році не було таких активних бойових дій, як на даний момент. По всій території візьміть - з Київщини до Донеччини - одномоментно вони пішли, так. У 2014 році цього не було. У 2014 році по Маріуполю не було таких події. Бо більшість маріупольчан вважали, що це буде, як у 2014 році: прийдуть, постріляють там, зроблять декілька мітингів, і це все розійдеться. Люди до цього не були готові. І тому якраз 11 місяців - досвід дуже серйозний. Люди вже зважають на те, що може бути з їхньою землею, з їхньою домівкою. Військові зрозуміли тактику дій, військові побачили, що можна ворога бити, і цей досвід просто не повинен бути втрачений. Нам потрібна зараз зброя, і я думаю, що це буде основний елемент, який забезпечить відвоювання своїх земель, відкидання ворога на ті території, де він був історично. 

- Чи потрібно Україні ще щось для того, щоб йти вперед. Бо знаєте, до цього часу хтось вважає, що війна в Україні це там, на передовій. Чи готова Україна воювати і звільняти свої землі? Не тільки на передовій, не тільки українські воїни, які зараз зі зброєю в руках.

Ну, це комплекс завдань, які має ставити перед собою керівництво держави, і дуже серйозно по ньому працювати, починаючи з тилу, мотивувати людей, розповідати про те, що якщо ми сьогодні не піднімемося, то завтра буде дуже важко. Ми не відмотаємо той час, який буде втрачений. Тому кожна година, кожен день це період, коли ми маємо готуватися. В Україні все є: люди, які мотивовані, люди, які правильно налаштовані, люди, які люблять свою державу. Дайте нам інструмент в руки.

Про життя після перемоги України у війні

- Пане Валерію, тоді давайте поговоримо про той день, коли українська земля буде звільнена і ви, як прикордонник, візьмете український кордон на замок, під свою охорону. Яким має бути цей кордон? Як ми маємо себе поводити, аби Україна була в безпеці?

Воювати, вигнати противника і продовжувати жити мирним життям. Щоб кожен виконував свою функцію на своєму місці: військовий забезпечував недоторканність кордону, цивільна особа робила свої речі за своїм фахом і над нами було мирне небо. Про розчарування якось не можу поки сказати. Може ще не сформувалася в мене повна думка.

- Тоді скажіть, яким буде ваш другий день мирного життя. Чи вже думали, чи планували? Чи варто про це сьогодні говорити, коли країна у війні?

Про це варто мріяти. Тому що людина без мрії, без якоїсь задачі, не може існувати. Тому мрія є - хочу взяти дружину, сина, з'їздити на море. Ну це не на другий день буде, це буде через певний період, але все ж.

- Байдуже. Аби цей час настав якомога раніше. І дай Боже, аби ця мрія справдилася і Україна зажила мирним, вільним життям. Дякую вам.

Дякую вам. 

Нагадаємо, раніше гостем студії "Ми-Україна" став Олександр Нетребко зі штурмової бригади Національної поліції України “Лють”.