Нинішня зустріч “Групи двадцяти” (G20) в Індії на рівні міністрів закордонних справ  (01-02.03.23) змушена була першочергово вирішувати безпекові питання, а саме війни в Україні. Мета - знизити ризики для глобальної торгівлі і сприяти відновленню та розвитку світової економіки. Хоча мали б розглядати наслідки зміни клімату та зростання заборгованості третіх країн. За даними з відкритих джерел, питання російської війни в Україні стало каменем спотикання і розвело у різні табори росію, КНР і решту учасників цього засідання. Зокрема, росія і Китай відмовилися підписувати спільне комюніке, в якому російська війна називалася війною в Україні і засуджувалася. Фактично дискусія між цими таборами на площадці “Групи двадцяти” стала продовженням і поглибленням протистояння, яке тривало рік в ООН між Китаєм, росією, їхніми прихильниками (голосування по резолюціям в ГА ООН з питання війни в Україні) та рештою країн світу на чолі з США.

Протистояння США та Китаю

Питання України стає принциповим у цьому протистоянні, тому що, або Україна виграє цю війну і відновить свій суверенітет і територіальну цілісність, що означатиме відновлення світової системи безпеки і порядку у світі, або ж режими такі як російський, будуть диктувати у 21 сторіччі свою волю іншим народам світу. Тоді у світі запанує право сили, замість сили права. 

Завдання США, які підтримують Україну у війні проти росії, припинити війну, відновити зруйновану росією міжнародну систему безпеки, повернувши її до нормальності, тобто виконання норм і правил, за якими живе увесь світ і тим самим сприяти відновленню світової економіки.

Завдання Китаю не допустити програшу РФ у війні, зміцнити свій імідж миротворця перед країнами “Глобального Півдня” і захисника їхніх інтересів, пропонуючи свою альтернативну американській системі світового порядку, яка базується на китайській концепції “Суспільство спільної долі для людства” і впроваджується особисто Головою КНР Сі Цзіньпіном з 2013 року. Головна ідея китайської концепції нового світового порядку полягає у запровадженні “міжцивілізаційного універсалізму, без центризму будь яких цивілізацій”, де пануватимуть мир, гармонія та процвітання, що безперечно є нео утопією. А по факту передбачає демонтаж діючої світової системи, де гегемоном виступають США і пропозиція себе, як нового, більш відповідального світового лідера. Тобто можливо говорити, що ми стаємо свідками розгортання конфронтаційного геополітичного сценарію протистояння у світі між США та Китаєм, який так чи інакше буде реалізовано на площадках усіх міжнародних організацій та буде стояти на порядку денному двосторонніх стосунків між країнами світу.

"Війна" за Казахстан

З боку США боротьба скоріш за все розгорнеться за країни “Глобального Півдня”, а Китай спробує позмагатися за Європу і мінімізувати вплив США у країнах “Глобального Півдня”, які він розглядає зоною своїх життєво важливих інтересів. У цьому контексті дуже цікавим стає візит керівника Державного департаменту США Ентоні Блінкіна до Казахстану (28.02 - 01.03.23 р.) напередодні участі у засіданні міністрів закордонних справ G20 в Індії. Як наголошувалося, метою його візиту було зміцнення співпраці  у форматі C5+1 (країни Центральної Азії + США), започаткованому у 2015  році. Це вже четверта його зустріч з міністрами закордонних справ центральноазіатських республік у такому форматі.  Після чого він відвідав Узбекистан.

В китайській концепції, яку ми згадували вище, регіон Центральної Азії дивним чином також згадується першим, серед регіонів, з якими Китаю слід активізувати співпрацю. Китай давно і активно працює в цьому регіоні, інвестуючи в центральноазіатські країни. Казахстан розглядається КНР як опорна точка в регіоні і є важливим постачальником нафти до КНР, що буде надзвичайно важливо у разі можливого конфлікту  з Тайванем та блокування Малаккської протоки, через яку зараз йде більшість китайського імпорту, у тому числі, енергоносіїв. У результаті такої роботи з країнами Центральної Азії Китай пішов іще далі і навіть вже встиг заявити, про готовність виступати гарантом суверенітету Казахстану. 

США схоже реалізують свою стратегію, розроблену Ешлі Дж.Теллісом у 2014 році, яка називається “Баланс без стримування: стратегія США у стосунках з Китаєм”. Сутність якої полягає у активізації роботи США з країнами по периферії Китаю з метою збільшення їхніх потенціалів та урівноваження КНР. А слідкуватиме за цими процесами, створений у січні 2023 року, Комітет по стратегічній конкуренції з КНР у Палаті Представників Конгресу США.

Гра інтересів

Слід зазначити, що всі країни учасниці G20 були однаково не задоволені триваючою війною в Україні, через уповільнення світової торгівлі, руйнацію виробничих та логістичних ланцюгів, галопуючу інфляцію, продовольчу та енергетичні кризи. Але кожна з країн має свої власні національні інтереси і тому їхні позиції щодо війни відрізнялися. Наприклад, як у Індії. Вона проти війни, але водночас проти застосування міжнародних санкцій проти росії, які торкаються її інтересів у сферах продовольства та енергетики. Навіть незважаючи на наявні протиріччя з деяких питань між Китаєм та Індією, вони  разом виступили проти обговорення нових санкцій проти росії на площадці Великої двадцятки. А Китай заблокував спільну декларацію Великої двадцятки, де засуджували росію за війну в Україні.

З цього стає зрозумілим, що Індія, яка позиціонувала себе як лідера країн неприєднання (група сформувалася в епоху протистояння США та СРСР, це майже ті ж країни Глобального Півдня), і яка зараз розглядається Заходом, як демократична  країна, з питань санкцій фактично приєдналася до дуету Китаю і росії у сьогоднішньому протистоянні між КНР та США. Тому, скоріш за все, майбутні зусилля західної дипломатії будуть спрямовані також і на роботу з керівництвом Індії. Це буде складно, але можливо, враховуючи, що Індія позиціонується, як конкурент КНР з багатьох питань у регіоні і має з ним територіальні розбіжності. Крім того, Китай активно інвестує в Пакистан, який часто конфліктує з Індією.

Боротьба за першість

Остаточна ж позиція Китаю щодо питання міжнародних санкцій стала відома після оприлюднення офіційним Пекіном свого позиційного матеріалу щодо врегулювання війни в Україні. Зокрема, у пункті 10 цього документу наголошується, що Китай виступає проти односторонніх санкцій “несанкціонованих ООН”. А в ООН, як відомо, рішення приймаються постійними членами Радбезу цієї організації, де росія і Китай мають право вето і просто заблокують такі ініціативи. А у купі з не засудженням війни в Україні, не визнанням росії як агресора, виступаючи проти необхідності справедливого покарання російських військових злочинців, виплати репарацій Україні за нанесену шкоду – це, як мінімум, виглядає дивним для держави, яка позиціонує себе як можливого лідера більш справедливого світового порядку, ніж діючий.

У контексті протистояння КНР та США цікавою також виглядає зустріч на полях “Групи двадцяти” міністрів закордонних справ США, Індії, Австралії та Японії, які є представниками організації стратегічного діалогу - “QUAD (Чотирикутник)”, а по факту військово-політичного союзу, створеного у 2007 році для стримування Китаю. Всі ці політико-дипломатичні маневри сторін кажуть про те, що ми тільки входимо в епоху зростаючого конфронтаційного протистояння між США та Китаєм і війна в Україні це лише початок такого протистояння. Імперіалістична війна росії в Україні стала каталізатором цього протистояння і оголила протиріччя, які назрівали вже тривалий час.

Що робити Україні

Враховуючі всі ці геополітичні тренди висновок для України лише один - ми маємо активно продовжити зміцнювати свою армію. Не зупиняти цей процес навіть після перемоги, приділити особливу увагу розвитку протиповітряної оборони, дронів та ракетної програми (довга рука). Але це слід робити з розумінням того, що без міцної розвиненої економіки складно буде реалізовувати військові програми. Тому є гостра потреба у лібералізації економічних процесів у країні із широким залученням до державних програм малого та середнього бізнесу. Він уже продемонстрував свою ефективність, гнучкість і творчий підхід у ході триваючої війни. Умови для України на зовнішньому контурі має забезпечити наша дипломатія, активізуючи свої зусилля на традиційних напрямках співпраці та у країнах “Глобального Півдня”. А прискорення нашого вступу до ЄС та НАТО стане остаточною гарантію безпеки для нас на довгострокову перспективу.

Довідково про G20

Міжнародна організація Група двадцяти родом з 1998 року  - року світової економічної кризи, старт якій дала криза в азіатських країнах. Країни члени “Великої сімки”, до складу якої входили провідні економічно розвинені держави світу зробили висновки з неї і вирішили ініціювати у вересні 1999 року у Вашингтоні на зустрічі міністрів фінансів та голів центробанків більш широкий формат діалогу  з країнами, що були на той час системо утворюючими економіками світу.

Такий неформальний діалог, за їхнім задумом, мав б поліпшити регулювання і координацію економічних торговельних та фінансових стосунків у світі і запобігти подібні кризи у майбутньому. Цей діалог і утворив нині діючу організацію під назвою “Група двадцяти”, або як її ще називають  Велика двадцятка. Членами клубу Великої двадцятки стали: Австралія, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Південна Корея, Мексика, Німеччина, ПАР, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, Японія і ЄС. А це 90% світового ВВП, 80% світової торгівлі і дві третини людства. Постійними учасниками зустрічей, які відбуваються нині раз на рік, по черзі у одній з головуючих країн, на різних континентах, є МВФ, Європейський Центральний банк і Світовий банк.

БРІКС

 У складі “Групи двадцяти” є країни, що одночасно належать до іншої міжнародної організації, яка декларує схожі цілі - це БРІКС (Бразилія, росія, Індія, Китай, ПАР). Але вони позиціонують себе окремо. Ідея створення такої організації зародилася у 2006 році на Петербурзькому економічному форумі. Реалізувалася вона у 2009 році і мала на меті об’єднати найбільш перспективні економіки світу. Вони до 2050 року мали б стати світовими центрами сили і, читаємо між рядків, подолати гегемонію США, перетворивши світ на багатополярний, як про це мріяли у кремлі. Тому позиція цих країн також є специфічною і не завжди співпадає з позицію країн Заходу. Хоча світова система безпеки, глобальна економіка та міжнародні виробничі ланцюги, розподіл праці та взагалі ринкова економіка – це та система, в якій вони мають можливість заробляти та зміцнювати свій потенціал та міжнародний авторитет. Тому діалог у різних конфігураціях триватиме.

Руслан Осипенко, український дипломат, експерт міжнародник