Вибори Україні потрібні, і готуватися до них треба вже зараз. Але говорити сьогодні про їх проведення, до того як розвʼязано питання безпеки, означає пропонувати країні ризик, який здатен коштувати дорожче, ніж іще рік війни.

Учора Михайло Федоров записав звернення – першу свою політичну заяву після липневої відставки з Міноборони. Теза сформульована сильно: демократія не може бути заручницею Росії. Якщо війна триватиме ще рік, два, три – невже Кремль отримує право вирішувати, коли українці знову оберуть собі владу? Складність, каже Федоров, не означає неможливості.

На рівні риторики заперечити важко. На рівні розрахунку формула розсипається.

Аналітичний центр «Обʼєднана Україна» ще в березні опублікував дослідження «Формат поствоєнних виборів в Україні: терміни, виклики, прогноз», і головний його висновок незручний для обох сторін суперечки: перші повоєнні вибори не можуть бути швидкими без серйозних ризиків для легітимності. Пришвидшена схема означає підвищені безпекові ризики, відкритий канал російського втручання, виключення мільйонів виборців – військових, переселенців, діаспори – і посилення поляризації. Закордонне голосування потребує не онлайну й не пошти, надто вразливих, а сотень фізичних дільниць. ЦВК у січні назвала свою цифру: шість місяців підготовки після припинення воєнного стану і лише потім старт кампанії, яка за законом триває ще девʼяносто днів. На початку серпня чотири фахівці з виборчого права, опитані окремо, підтвердили те саме.

Складімо це докупи – і стане видно, чому непідготовлені вибори для нас гірші за продовження війни.

Голосування, у якому не змогли взяти участь люди на окупованій території, значна частина військових і мільйони тих, хто за кордоном, дає результат, який можна оскаржити. І дає Москві рівно той аргумент про нелегітимність, яким вона зараз бʼє по чинному президентові, – тільки вже назавжди і проти будь-кого наступного.

Кампанія – це кілька місяців легалізованого розколу. Держава, яка воює, переводить увагу, гроші й медіа з фронту на внутрішню боротьбу, а учасники змагаються обіцянками, що під час війни звучать особливо небезпечно: хто швидше домовиться, хто менше віддасть, хто поверне людей додому.

Для Росії виборча кампанія – не привід спостерігати, а вікно. Дешевше за наступальну операцію і результативніше: гроші, фейки, телеграм-мережі. Ефект – розколоте суспільство і влада, якої половина країни не визнає.

І окремо про переговори. Президент у кампанії не може ухвалювати непопулярних, але потрібних рішень. Це розуміє не лише він – це розуміє й той бік столу. Найпростіша стратегія Москви за таких умов – зачекати, поки Київ сам собі звʼяже руки.

Суспільство це відчуває без соціологічних пояснень. За опитуванням КМІС з двадцятого липня до третього серпня голосувати під час бойових дій готові пʼятнадцять відсотків, а пʼятдесят сім чекають мирної угоди. Тема звертається до меншості й дратує більшість.

Тепер про автора заяви. Федоров не сторонній критик системи – він один із тих, хто її будував. В уряді з серпня 2019-го, рекордсмен за часом перебування на посадах при цьому президентові, віцепремʼєр і міністр цифрової трансформації, з січня по липень 2026-го – міністр оборони. Державний реєстр виборців, цифрові сервіси, «Дія», через яку мали б розвʼязуватися рівно ті проблеми ідентифікації виборця, про які тепер ідеться, – його поле. Закон про перші повоєнні вибори, що з березня застряг на позначці «готовий на шістдесят пʼять відсотків», – це уряд, у якому він працював.

Це не аргумент проти його права говорити. Це аргумент про послідовність: спершу назвати свою частку відповідальності за те, чого не збудували за сім років, а вже потім пропонувати зміни. Критика від архітектора, який вийшов із будівлі й показує на тріщини, читається не як позиція, а як зміна ролі.

Позиція Зеленського в цьому сюжеті сформульована точніше, ніж її переказують. У лютневому інтервʼю Пірсу Моргану він назвав умову, а не відмову: щонайменше два місяці перемирʼя, щоб парламент устиг ухвалити потрібні рішення, – і вибори можна ініціювати. У липні, біля розбитого росіянами будинку, додав ремарку, яка пояснює логіку: вибори у вересні – у Путіна, а не в нас. Це не спроба лишитися назавжди, це названа послідовність: спершу безпека, потім бюлетень.

Сказане не означає, що можна нічого не робити й безкінечно посилатися на воєнний стан. Готувати вибори треба вже: чистити реєстр, дописувати закон, прописувати процедуру для військових, рахувати закордонні дільниці, будувати захист інформаційного поля. Тут претензія до влади цілком справедлива – за чотири роки пояснень, чому голосувати не можна, держава мала б бодай дописати закон про те, як голосувати, коли стане можна. Різниця в тому, що підготовка країну збирає, а суперечка про дату її ділить.

І ось у цьому справжній тест. Політична зрілість під час війни вимірюється не сміливістю підняти гостру тему, а здатністю не піднімати ту, що розколює країну заради власного рейтингу. Хто це витримає, той і покаже державницьке мислення – незалежно від того, скільки відсотків малює йому соціологія.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”