В інтервʼю CNN Зеленський сказав одну фразу, яку варто цитувати дослівно, бо вона проста й точна: "Україна – це не "трохи пізніше". Україна вже переживає таку велику трагедію, що ми мусимо знайти спосіб вирішувати ці питання паралельно". Це коротке висловлювання – насправді концентрат стратегічної позиції Києва щодо Вашингтона на сьогодні.

Суть проблеми ось у чому. Адміністрація Трампа схильна вибудовувати світові питання в чергу за рівнем гостроти. Зараз у неї на порядку денному – Іран. Війна там забрала ресурс політичної уваги, переговорні потужності, а ще конкретні, фізичні потужності ВПК: в США обмежене виробництво протиракетних ракет, а в цей момент на Близькому Сході вони витрачаються десятками. Зеленський в інтервʼю чесно визнав: зірвано поставки в Україну частини критично важливої зброї, зокрема саме протиракетних ракет. Ми платимо за чужі пріоритети своїми містами – і це не метафора, це буквальне описання того, як бракує перехоплень над Києвом, Харковом, Дніпром тощо.

Додайте до цього ще одну структурну деталь. Один і той самий переговорний тандем – Стів Віткофф і Джаред Кушнер – веде обидва треки: іранський і український. Це не політична проблема, це операційна. Два переговорники фізично не можуть вести дві війни з рівною інтенсивністю. Саме тому візит Віткоффа й Кушнера до Києва, який обговорювався від кінця березня, досі не відбувся: вони не встигають. І саме тому Зеленський виходить з блискуче сформульованою позицією: "проблема не в політичній волі, а в тому, що переговорний апарат США фізично не справляється з двома треками одночасно. Тому рознесіть їх організаційно. Не чекайте, поки закриється Іран, – відкривайте паралельно Україну".

Це – позиція сили, а не образи. Важливо не плутати. Коли Зеленський каже, що не бачить можливості зустрічі з американською стороною, "поки справа Ірану не буде закрита", – він не ображається й не саботує. Він просто констатує, що на сьогодні прилетіти до Києва немає кому, і ставити питання треба не так "чому нам не приділяють часу», а так «чому це не робить хтось інший з команди Трампа". Технічний аргумент, який важко заперечити, – і на який у Вашингтоні почали реагувати. Інтервʼю ZDF, де президент прямо сказав, що Кушнер і Віткофф виходять з хибної передумови, що Росія перемагає, – цей же меседж, лише відверто і на європейську аудиторію.

Тут же – про Туреччину. Ердоган повернувся з пропозицією зустрічі Зеленського з Путіним у Стамбулі. Київ 17 квітня вустами Сибіги відповів акуратно: готові, але за умови участі президентів США і Туреччини. Ця деталь важлива. Формат "Ердоган + Трамп + Зеленський + Путін" – принципово інша конфігурація, ніж мінська. У Мінську Захід був спостерігачем і гарантом на папері. Тут США – безпосередній учасник за столом, Туреччина – логістична платформа, перевірена безпекою. Це та рамка, в якій перемовини можуть мати сенс. Без неї – це знову гра в одні ворота.

Саме на цьому тлі варто оцінювати історію з так званим "Доннілендом". NYT кілька днів тому повідомило, що українська переговорна команда неформально придумала для частини території робочу назву Donnieland – обігрування імені Трампа. Ідея тактична: утримати його увагу, підсилити залучення. Коли Зеленського запитали про це журналісти, він відповів одним із найточніших риторичних ходів за останній час. Сказав, що головне – аби Донецька і Луганська області залишилися українськими. "І щоб не було Путінленду. Оце, мені здається, найголовніше".

Зрозумійте, що тут відбулося. Президент одночасно (а) відкинув "Донніленд" як офіційний термін – в документах, наголосив він, ми використовуємо лише "Донецька область", "Луганська область", "Донбас", "територія України"; (б) визнав креативність своєї переговорної команди, тим самим її не здавши; (в) перефокусував дискусію з форми на суть – не як ми це назвемо, а що ми не дозволимо там бути. «Путінленд» як концепт уже живе власним життям і буде жити далі: він точно описує, чим насправді є "ДНР/ЛНР" у будь-якій упаковці. Готовий мем, який працює на нас.

І ось що принципово. Зеленський раніше чітко зафіксував: вихід ЗСУ з Донецької і Луганської областей – це стратегічний програш. Не політичний, не емоційний, а військовий. Ми втрачаємо укріпрайон, який будували одинадцять років ціною крові; лінію фортифікацій, яка сьогодні тримає найважчий російський натиск; природні захисні рубежі. Це означає, що будь-яка розмова про "віддайте неокупований Донбас в обмін на мир" – це розмова про добровільне самопораження. Жодна країна світу при здоровому глузді на таке не погодилася б. І Київ не погодиться.

Але – і це важливо зафіксувати – Зеленський не відмовляється від перемовин. Він відмовляється бути в черзі. Це різне. Перемовини Україна вестиме – з тими, хто готовий говорити про реальний мир, а не про реструктуризацію капітуляції. І вестиме паралельно з усім іншим: з Drone Deal, з європейським кредитом, з відновленням ППО. Саме ця багатозадачність і є сьогоднішньою українською стратегією. Ми вже давно не та країна, яка може дозволити собі робити щось одне.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”