Дванадцятого серпня на Українському молодіжному форумі Зеленський сказав фразу, яку одразу розтягли на цитати: Путін не хоче зараз зупиняти цю війну, але він її зупинить, у нас є план. І пояснив, що це спільний із партнерами план тиску: нарощування протиповітряної оборони, удари у відповідь, робота на те, щоб війна стала відчутною всередині Росії. Формулювання, яке в тому виступі мало кому впало в око, насправді ключове – повернути війну на російську територію.
Наступного дня Kyiv Independent додав деталь, яка підсвічує цю історію з іншого боку. Американський посадовець сказав виданню про Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера коротко: вони цього плану ще не бачили. Спецпредставники розмовляли з українською стороною одинадцятого серпня, план у розмові згадувався, але змісту в них немає. Показати обіцяють, коли вони приїдуть до Києва. Візит очікують у другій половині серпня, за деякими повідомленнями – на День Незалежності, і в Білому домі його досі не підтвердили.
Пояснення, яке лежить на поверхні, – бережемося витоків. Воно не витримує перевірки: у плані, розрахованому на союзників, немає нічого, чого Москва не побачить за тиждень після початку виконання. Причина інша. План не показують не тому, що він таємний, а тому, що він незручний.
Подивіться, з чим ця заява збіглася в часі. Того ж дня стала відома публікація Financial Times: віцепрезидент Джей Ді Венс попросив Київ припинити удари по танкерах Каспійського трубопровідного консорціуму біля Новоросійська. Логіка Вашингтона цілком раціональна: КТК возить казахстанську нафту, у консорціумі є частки Chevron і ExxonMobil, а для Європи це один з небагатьох реальних замінників російського постачання. Ефект від наших ударів був відчутний: у липні видобуток у Казахстані впав приблизно на пʼяту частину, на Тенгізі – більш ніж удвічі, а термінал зупинявся двічі за два місяці. Київ погодився: не бити по суднах, які не везуть російський вантаж і не перебувають під нашими санкціями. Взамін, за тією ж публікацією, українська сторона говорить про ліцензії на виробництво перехоплювачів для Patriot і про кілька сотень ракет, потрібних до зими.
Ось вам практична анатомія «спільного плану». У ньому немає окремо тиску на Росію й окремо стосунків із партнерами – це одна конструкція, де кожен наш удар має другу адресу в союзницькій столиці. Найдієвіший інструмент України, далекобійна кампанія, водночас найсильніше зачіпає чужі інтереси: ціни на пальне, страхові ставки, чужі активи, чужий електоральний календар. Тому план, поданий заздалегідь як прохання, повертається відредагованим. План, поданий як факт, доводиться обговорювати вже по факту.
Київ, схоже, це зрозумів. За три дні після заяви про план Сили оборони вдарили по «Прогресу» в Самарі, аеродрому Саваслейка та обʼєкту в Усть-Лузі, а наступної ночі по Московській області пішло близько шестисот дронів – мер Собянін визнав понад дві сотні збитих над регіоном, російське міноборони заявило про вісімсот двадцять два по всій країні. Хоч би як оцінювати шкоду, зміст жесту прозорий: коли Віткофф і Кушнер сядуть у Києві за стіл, їм показуватимуть не концепцію, а вже запущений процес.
Тепер про те, чого в цій конструкції бракує, бо без цього вийде реклама, а не розбір.
Найслабша ланка – ставка на суспільні настрої в Росії. Ідея, що населення, відчувши війну, почне тиснути на владу, за чотири роки жодного разу не спрацювала: авторитарна система тим і зручна для власника, що вміє перекладати незручності вниз, не платячи за це політично. Удари по глибокому тилу працюють через економіку й розтягування ППО, а не через настрої, і саме так їх чесніше рахувати.
Плану як публічного документа теж не існує, і ми не знаємо, чи це план із термінами, чи рамка, яку ще належить наповнити. А головне – розбіжність, через яку процес стоїть, нікуди не поділася. Київ пропонує заморозити по лінії зіткнення, Москва вимагає виходу з Донбасу, і тринадцятого серпня в інтервʼю CNN Зеленський цю вимогу відкинув знову, назвавши гарантії безпеки головним пріоритетом і сказавши, що потрібна активніша участь американської сторони. Жодний план тиску не скасовує того, що поступатися Донбасом ніхто не збирається, а Путін поки не має причин рухатися.
І окремо – про ціну згоди щодо танкерів. Це не дрібниця. Ми відмовилися від інструмента, який працював, і зробили це не безкоштовно, а в обмін на перехоплювачі. Такий обмін нормальний, більше того, він і є дипломатія: назвати ціну, а не зробити послугу. Але вигідним він виявиться тільки тоді, коли ліцензії перетворяться на ракети в пускових до зими. Якщо ні – ми просто зменшили свій тиск на користь чужого спокою.
Справжня перевірка цього плану буде не в Москві. Вона в тому, чи здатен Київ утримувати курс, який союзнику незручний, і щоразу називати за нього ціну. Танкери на ліцензії – це робота. Погано стане тоді, коли наступне прохання прийде без ціни, а ми погодимося, бо не хочеться псувати атмосферу перед візитом.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
