Минулої ночі Україна вдарила по Новоросійську одразу трьома способами: реактивними дронами «Паляниця», «Нептунами» і морськими безпілотниками. Зеленський назвав операцію унікальною і сформулював логіку точніше за будь-яку декларацію: це останній великий опорний пункт російського флоту в Чорному морі, понад триста кілометрів від лінії фронту, і ані цей флот, ані інфраструктура, що його забезпечує, не будуть у безпеці, доки триває агресія.
Новоросійськ – не просто база. Це нафтовий термінал Шесхаріс, кінцева точка головних російських експортних трубопроводів, через яку за перші сім місяців року йшло близько шестисот пʼятдесяти тисяч барелів на добу, тобто приблизно пʼята частина всього морського експорту нафти з Росії. Це ж місто дає близько третини російського експорту зерна: два тамтешні термінали, на вісім з половиною та сім мільйонів тонн річної потужності, після удару зупинилися. Горіло і на нафтобазі, і у військовій гавані.
А тепер у дзеркало. Росія робить з нашими портами рівно те саме, тільки послідовніше і довше. Експорт зерна з одеських портів у серпні впав на вісімдесят чотири відсотки проти липня: перший тиждень липня – сімсот вісімдесят чотири тисячі тонн агропродукції, перший тиждень серпня – триста дванадцять. По пшениці падіння з двохсот девʼяноста пʼяти тисяч тонн до тридцяти трьох. Логістика зерна подорожчала на пʼятдесят доларів за тонну, залізничні тарифи в серпні зросли на тридцять відсотків. Головна економістка Dragon Capital Олена Білан оцінює можливі втрати до кінця року в один-півтора відсотка ВВП, окремі підрахунки дають сім-вісім мільярдів доларів недоотриманого експорту за півріччя. Ferrexpo і «Метінвест» уже зупиняли видобуток на шахтах.
Це і є той момент, коли варто перестати міряти війну кілометрами. Обидві сторони перенесли головні зусилля туди, де рахунок ведеться не в квадратних кілометрах, а в баррелях, тоннах і страхових ставках. Чорне море стало основним фронтом економічного виснаження – і воює там не піхота, а дрони по портах, судновласники, які відмовляються заходити, і страховики, які виставляють такі премії, що рейс перестає мати сенс.
Симетрія тут оманлива, і про це чесніше сказати одразу. Росія має куди перекинути частину потоків: Балтика, Приморʼя, довші й дорожчі маршрути, але вони існують. В України альтернативи такого масштабу немає. Сухопутні переходи здатні пропускати приблизно півтора мільйона тонн агропродукції на місяць, тоді як потреба – близько пʼяти. Сховища заповняться до середини вересня, коли піде кукурудза. Тому наші удари по Новоросійську – це не помста і не рівний обмін ударами, це спроба зробити чуже море так само незручним, як вороже зробили наше, і виторгувати паузу, поки ми не встигли задихнутися першими.
Паралельно розгортається третій сюжет, який мало хто звʼязує з першими двома. Європа перестала вдавати, що тіньовий флот – це просто старі танкери під зручними прапорами. Швеція, Франція, Британія, Бельгія перехоплювали такі судна; Верховний суд Швеції шостого серпня розчистив шлях до передачі Україні судна Caffa, що вивозило крадене зерно з окупованого Криму. Наші Сили безпілотних систем за місяць операції «МоЛоЧКа» уразили понад дві сотні суден цього флоту. Путін учора відреагував на європейські затримання так, як реагує завжди: назвав це піратством і пообіцяв відповідати тим самим – захоплювати європейські судна там, де Москва вважатиме за потрібне. Морське право з предмета конференцій перетворюється на інструмент війни, і виходить це далеко за межі Чорного моря.
Туреччина, якій ця історія коштує найбільше нервів, восьмого серпня вустами Хакана Фідана запропонувала мораторій на удари по цивільних суднах. Україна подібне пропонувала й раніше, Анкара передавала пропозицію Москві, відповіді немає. І не буде, доки Кремль вважає, що душити наш експорт вигідніше, ніж домовлятися. Мораторій запрацює тільки тоді, коли ціна ударів по портах стане для Росії відчутнішою за вигоду від них – а це вже питання не дипломатії, а Шесхаріса.
Що з цього нам. По-перше, треба нарешті визнати вголос: морський коридор – це критична інфраструктура на рівні енергетики, і захищати його потрібно системно, а не реагуванням постфактум. Протиповітряна оборона портів і підходів до них конкурує за ті самі комплекси, що й міста, і цей вибір хтось має робити свідомо, а не за залишковим принципом. По-друге, страхування. Держава може платити за ризик дешевше, ніж потім за втрачений експорт, і державні гарантії судновласникам – це не субсидія аграріям, а елемент оборони. По-третє, різні маршрути: Дунай, Констанца, польський транзит не замінять Одесу, але зменшать глибину падіння, і торгуватися за них треба зараз, а не в жовтні.
І головне. Ця війна остаточно стала війною за спроможність продавати. Виграє не той, хто захопить більше, а той, хто довше збереже здатність вивозити своє і надійніше відріже чуже. Новоросійськ показав, що ми в цій логіці працювати вміємо. Тепер треба навчитися так само наполегливо захищати власний берег.
Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”
