Рейтинг Трампа впав до 34% – найнижче за весь його другий термін. За опитуванням Reuters / Ipsos, лише чверть американців вважають, що війна з Іраном була вартою витрат, а життя дорожчає так, що схвалення президента з цього питання – 22%, нижче, ніж було в Байдена наприкінці каденції. До листопадових проміжних виборів менш як пів року, і незалежні виборці зараз обирали б демократа вдвічі частіше, ніж республіканця. Для політика, чий головний бренд – «я вмію домовлятися», це поганий рахунок.

І тут починається найцікавіше для нас. Ослаблений президент потребує перемог – бажано дешевих і швидких. Іран виявився дорогим і непереконливим: угоду підписали, але 63% американців не вірять, що вона дасть тривалий мир. Україна на цьому тлі може стати привабливішою історією: тут не треба бомбити й витрачати самим, тут можна «закрити» війну, на якій загрузла Москва, і записати це собі в актив.

Риторика Трампа змінилася. Ще взимку він казав Зеленському, що в того «немає карт». Тепер, за даними Financial Times, удари України по російських цілях справили на нього враження – настільки, що він почав схилятися до посилення санкцій проти російського енергетичного сектору. На саміті G7 у французькому Евʼяні Трамп сказав, що санкції, які США послабили під час іранської війни заради цін на нафту, «можуть повернутися», щойно нафта знову піде Ормузькою протокою. У приватній розмові порадив Зеленському діяти сміливіше. А в Білому домі тепер ходять два наративи: Росії довіряти не можна, а Україна – та сторона, що виграє, а не програє.

Звучить добре. Але ми це вже бачили. У вересні 2025-го Трамп після зустрічі із Зеленським заявив, що Україна може повернути всі окуповані території – а потім одна телефонна розмова з Путіним, і позиція розвернулася назад. Тому головне питання не в тому, що Трамп каже, а в тому, що з цих слів перетвориться на рішення. Поки його «ми це розглядаємо» щодо санкцій – це ще не санкції.

Різниця цього разу в структурі, а не в настрої. Привід, яким Вашингтон виправдовував послаблення санкцій – дорога нафта через Іран – зникає разом із відкриттям Ормузу. Проміжні вибори тиснуть на республіканців. Київ і Вашингтон, за повідомленнями The Economist, контактують щодня, а неформальні переговори з Москвою вже поновилися – обговорюють двоетапне припинення вогню: спершу обмеження боїв у смузі 50–70 км по обидва боки фронту, потім ширша угода. Це не мир завтра. Це повернуте переговорне вікно – і вже на трохи вигідніших для Києва умовах.

Що робитиме Росія, теж зрозуміло. 23 червня Путін знову сказав, що готовий «домовлятися» – на основі стамбульських вимог 2022 року, своїх тез 2024-го і «реалій на землі». Перекладаючи з кремлівської: віддайте регіони без бою, визнайте окупацію, відмовтесь від НАТО. Це не пропозиція, це ультиматум, загорнутий у слово «мир». Розрахунок Москви простий – тягнути час до зими, знову зробити ставку на повітряний терор по енергетиці й чекати, поки Трамп укотре «перевзується» після чергового дзвінка.

Звідси висновок для України, і він не про красиві заяви. Найсильніший аргумент у розмові з Трампом – не лобіювання, а результат. Кожен влучний удар по російському НПЗ, кожен місяць, який тримається фронт, робить тезу «у Путіна немає карт» не риторикою, а фактом – і таким, що не стирається одним телефонним дзвінком. Тому завдання Києва подвійне: і далі створювати ці факти на полі бою – і закривати залежність від настрою однієї людини. Звідси й лінія Зеленського на G7: не просто просити зброю, а домовлятися про ліцензії на власне виробництво Patriot і спиратися на європейську трійку, яка веде окремий трек тиску на Москву. Бо підтримка, що тримається на рейтингу одного президента, зникає разом із цим рейтингом. А підтримка, вбудована у власну зброю й коаліцію, лишається.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”