Проблема самовільного залишення військової частини давно перестала бути для України лише питанням кримінальної статистики. За кожним таким випадком можуть стояти дуже різні обставини: від свідомого ухилення від військової служби до фізичного й психологічного виснаження, проблем зі здоров'ям, тривалої відсутності ротацій, конфліктів із командуванням або переконання військового, що іншого способу змінити ситуацію в нього просто немає.

Це жодним чином не скасовує військової дисципліни і не означає, що держава може заплющувати очі на СЗЧ. Для країни, яка веде війну на виснаження, самовільне залишення військовослужбовцем місця служби безпосередньо впливає на боєздатність підрозділу і створює додаткове навантаження на тих, хто залишається в строю.

Але між двома крайнощами — «всіх покарати» і «всіх пробачити» — поступово з'являється третій підхід. Його сенс простий: якщо військовослужбовець готовий повернутися, держава має бути зацікавлена не в тому, щоб втратити його остаточно, а в тому, щоб у законний спосіб повернути його до війська. Саме тут досвід Державного бюро розслідувань заслуговує окремої уваги.

1. СЛІДЧИЙ, ДО ЯКОГО ПРИХОДЯТЬ НЕ ЛИШЕ ДАВАТИ ПОКАЗАННЯ

У червні 2026 року ДБР повідомило про запровадження внутрішнього алгоритму, який дає змогу слідчим оперативніше проводити необхідні процесуальні дії щодо військовослужбовців, які перебувають у СЗЧ, але хочуть повернутися на службу. За інформацією Бюро, вже на початку літа цим механізмом скористалися сотні військових (https://dbr.gov.ua/news/dbr-opracyuvalo-dievij-mehanizm-dlya-vijskovosluzhbovciv-szch-nim-skoristalis-vzhe-sotni-ohochih-infografika?utm_source=chatgpt.com).

Принципово важливо навіть не саме існування процедури, а логіка, яка за нею стоїть.

Військового фактично запрошують не переховуватися від держави, а вступити з нею в комунікацію. Йому пояснюють порядок дій, допомагають пройти передбачені законом процедури, налагодити взаємодію з військовою частиною і повернутися до служби. У публічних роз'ясненнях ДБР прямо закликає тих, хто перебуває у СЗЧ і має намір продовжувати службу, звертатися до слідчих, а не чекати затримання чи роками залишатися поза військом.

На перший погляд це лише процесуальна деталь. Насправді — важлива зміна самої філософії правоохоронної роботи.

Правоохоронний орган залишається правоохоронним органом. Він не може самостійно оголосити правопорушення таким, якого не було. Але в межах наданих законом можливостей слідчий може обирати не механічне ставлення до людини, а спосіб реалізації процедури, який дозволяє державі отримати кращий кінцевий результат.

У випадку СЗЧ результатом може бути не ще одна людина, остаточно втрачена для війська, а військовослужбовець, який повернувся до виконання обов'язків ( https://dbr.gov.ua/news/ne-lishe-rozsliduvati-a-j-povernuti-v-strij-yak-slidchij-dbr-pracyue-z-provadzhennyami-shhodo-szch?utm_source=chatgpt.com ).

2. «МЕНЕ ПОЧУЛИ» ІНОДІ ВАЖЛИВІШЕ ЗА ЩЕ ОДНУ КРИМІНАЛЬНУ СПРАВУ

Саме тому особливо показовими є публічні історії військових, які після СЗЧ повертаються до служби (https://www.facebook.com/army.media.ua/videos/1371672920960231/). Із найбільш показових, я б відзначив публічні позиції бійців 77 окремої аеромобільної бригада ДШВ ЗС України (https://www.facebook.com/reel/989621454131627) та Сил оборони Півдня України (https://www.facebook.com/reel/1709514820283257 ).

“Завдяки принциповому підходу слідчих ДБР, військові, які могли бути остаточно втрачені для армії, отримують шанс виправити помилку. Вони повертаються, знову виконують бойові завдання, мають бойовий досвід, довіру командирів та побратимів. Багато хто з них, після повернення отримав державні нагороди”.

Показово, погодьтеся. У таких випадках важлива не тільки юридична складова. Важливе саме відчуття контакту з державою: людину не виправдовують автоматично, але її вислуховують, пояснюють законний вихід із ситуації і дають можливість ним скористатися.

Це суттєво відрізняється від образу правоохоронної системи як винятково каральної машини.

У самому ДБР у серпні 2026 року сформулювали цей принцип доволі чітко: при роботі з провадженнями щодо СЗЧ пріоритетом має бути повернення військовослужбовця до строю та недопущення повторних випадків. При цьому навантаження на систему вже стало надзвичайним: за даними Бюро, станом на серпень на одного слідчого в середньому припадало близько тисячі кримінальних проваджень, тоді як у 2021 році — 204, а у 2025-му — 819 (https://dbr.gov.ua/news/ne-lishe-rozsliduvati-a-j-povernuti-v-strij-yak-slidchij-dbr-pracyue-z-provadzhennyami-shhodo-szch?utm_source=chatgpt.com).

“За час війни навантаження на ДБР зросло у 7 разів! Військові кримінальні правопорушення – це 90% від всіх наших проваджень. У слідства Бюро зараз 372 тисяч кримінальних проваджень, а самих слідчих в ДБР близько 500 у всіх регіонах України.” — підкреслив в інтерв’ю агентству "Інтерфакс-Україна" директор ДБР  Олексій Сухачов.

Ці цифри важливі ще з однієї причини. Вони показують межу можливостей суто кримінально-процесуальної відповіді на проблему СЗЧ.

Коли явище набуває такого масштабу, неможливо всерйоз вважати, що достатньо лише збільшити кількість кримінальних проваджень. Система рано чи пізно впирається в ресурс слідчих, прокурорів і судів.

А головне — кримінальна справа сама по собі не відповідає на питання: чому військовий залишив частину і що потрібно зробити, щоб він повернувся і більше не зробив цього знову.

Представники ДБР і раніше публічно визнавали, що причинами СЗЧ можуть ставати виснаження, психологічний стан, відсутність відпочинку чи ротацій та інші обставини військової служби. Водночас позиція Бюро полягала в тому, що головним завданням у випадку готовності людини продовжувати службу має бути створення законного маршруту назад до війська.

Це не означає легалізацію СЗЧ. Навпаки, такий підхід може підсилювати відповідальність, тому що пропонує людині реальну альтернативу переховуванню: повернутися, пройти процедуру і продовжити службу.

3. АЛЕ І РОМАНТИЗУВАТИ ПРОБЛЕМУ СЗЧ ТЕЖ НЕБЕЗПЕЧНО

Тут необхідно провести чітку межу. Людяний підхід не повинен перетворювати СЗЧ на зручний механізм неформального переведення між частинами або спосіб уникнути невигідного місця служби.

Цю небезпеку неодноразово озвучували і самі військові. Попередні спрощені механізми повернення мали неоднозначний ефект: з одного боку, вони дозволили значній кількості людей поновитися на службі, що позитивно оцінювали в Головному управлінні комунікацій ЗСУ; з іншого — представники військового керівництва говорили про ризик того, що можливість відносно легко повернутися після першого СЗЧ послаблює превентивний ефект відповідальності.

Тому, враховуючи свій багаторічний юридичний та управлінський досвід, зазначу, що правильна модель не може базуватися ані на безумовній амністії, ані на автоматичній криміналізації кожної життєвої ситуації. Потрібна диференціація.

Одна справа — військовий, який після багатьох місяців бойової роботи зламався психологічно, не отримав належного лікування чи фактично втратив можливість вирішити конфлікт усередині частини.

Інша — системне ухилення від служби, повторне СЗЧ, дезертирство, залишення зброї чи бойової позиції або створення реальної загрози для інших військовослужбовців.

Закон і держава повинні бачити цю різницю.

Саме тому, глибоко переконаний, що механізм діалогу має працювати поруч із невідворотністю відповідальності, а не замість неї.

4. ЧОМУ ДБР САМЕ ПРОПОНУЄ ВІДДАТИ ЧАСТИНУ ТАКИХ СПРАВ ВІЙСЬКОВИМ

Наступний крок у цій дискусії запропонував безпосередньо директор ДБР Олексій Сухачов.

У липні він публічно підтримав ідею надати Військовій службі правопорядку у ЗСУ повноваження органу досудового розслідування щодо окремих категорій військових кримінальних правопорушень — СЗЧ, дезертирства, непокори та деяких інших. За запропонованою моделлю йдеться, зокрема, про злочини військовослужбовців, які не мають офіцерського звання (https://interfax.com.ua/news/general/1182560.html).

На перший погляд може здатися парадоксальним: правоохоронний орган добровільно пропонує передати іншій структурі частину своєї підслідності. Насправді, це може бути ознакою інституційної зрілості.

В інтерв’ю агентству "Інтерфакс-Україна"  Олексій Сухачов пропонує сформувати відповідний слідчий апарат ВСП із військовослужбовців, які мають юридичну освіту та досвід оперативної чи слідчої роботи. За його словами, це можна зробити в межах штатної чисельності Збройних сил без створення окремої великої бюрократичної системи. Сам він визначає таку конструкцію як один з елементів військової юстиції (https://interfax.com.ua/news/interview/1182610.html).

Логіка тут зрозуміла. Правопорушення, яке виникає всередині військового середовища, часто вимагає розуміння специфіки цього середовища: бойової обстановки, реальних відносин у підрозділі, характеру наказу, умов служби, ротацій, лікування, переміщення між частинами. Цивільний слідчий здатний це встановити. Але для військового слідчого ця система координат є природною.

Враховуючи вищевикладене, готовий допустити, що якщо йдеться про десятки або сотні тисяч епізодів, така спеціалізація стає уже не питанням зручності, а питанням ефективності держави.

5. ВСП ЗІ СЛІДЧИМИ ПОВНОВАЖЕННЯМИ — НЕ ПАНАЦЕЯ

Водночас передача ВСП права на досудове розслідування не повинна сприйматися як автоматичне вирішення проблеми.

Виникає очевидний ризик: структура, інтегрована у військове середовище, може краще розуміти його специфіку, але водночас може виявитися більш залежною від внутрішньої військової ієрархії. Саме тому, разом із новими повноваженнями, мають існувати чіткі процесуальні запобіжники:

• Військовослужбовець повинен мати гарантії права на захист.
• Має бути забезпечений належний прокурорський і судовий контроль.
• Справи, у яких одночасно виникають питання про можливе насильство, незаконні накази, зловживання командування або інші дії посадових осіб, не повинні перетворюватися на внутрішнє «розслідування своїх своїми».

І тут показовою є інша сторона діяльності самого ДБР. Бюро розслідує не тільки СЗЧ рядових військовослужбовців, а й випадки насильства та перевищення повноважень військовими посадовцями. У серпні, наприклад, ДБР повідомляло про розслідування побиття військовослужбовця посадовцем ТЦК (https://interfax.com.ua/news/general/1193240.html), а також про розслідування можливого незаконного застосування сили під час мобілізаційних заходів (https://dbr.gov.ua/news/dbr-rozslidue-mozhlive-perevishhennya-povnovazhen-pravoohoroncyami-pid-chas-mobilizacijnih-zahodiv-u-kropivnickomu).

Такий баланс критично важливий. При розслідуванні злочинів офіцерського складу, будь-який вплив на слідчого, чи зовнішній, чи внутрішній, є недопустимий. І саме ці суб’єкти злочинів мають залишатися поза системою впливу ЗСУ для якісної реалізації принципу “стримування та противаг”. Адже, держава не може вимагати дисципліни лише від солдата, залишаючи без належної реакції порушення з боку командира або посадовця.

6. СЗЧ — ЦЕ ІНДИКАТОР СТАНУ ВІЙСЬКОВОЇ СИСТЕМИ

Саме тому дискусія про СЗЧ набагато ширша за питання, хто саме повинен вести кримінальні провадження. Масове СЗЧ — це не тільки кримінологічний показник. Це ще й індикатор стану війська.

Кожен такий випадок має дві площини.

Перша — персональна відповідальність військовослужбовця.

Друга — питання до системи: що сталося всередині неї такого, що людина вирішила залишити службу?

В одному випадку відповідь може бути простою: небажання воювати. Але в іншому за СЗЧ можуть стояти проблеми, які не вирішуються кримінальним кодексом: виснаження, травма, конфлікт, відсутність лікування, неможливість переведення, неналежне командування.

Якщо держава бачить лише першу площину — вона отримує дедалі більше кримінальних справ. Якщо бачить обидві — вона отримує шанс зменшити кількість нових СЗЧ.

Саме тут практика ДБР із повернення військовослужбовців є цікавішою за звичайну правоохоронну статистику. Вона демонструє, що між фактом правопорушення і покаранням може існувати ще одна державна функція — відновлення.

Відновлення військовослужбовця у строю. Відновлення діалогу з державою. А в окремих випадках — відновлення довіри людини до системи, частиною якої вона залишається.

Чи це асиметричний, не лінійний підхід до вирішення системної кризи СЗЧ — безумовно так, але погодьтеся, проявляє він себе в таких турбулентних умовах надзвичайно ефективно. Війна потребує не тривіальних рішень, рішень які ворог не зможе завчасно прорахувати та протидіяти. На хвилі ворожої пропаганди в ЗМІ по «бусифікації» та злочинів у ВЧ, держава має відповісти відкритістю до людини та готовністю до конструктивного діалогу, пропонуючи варіанти вирішення проблем, а не тільки прямолінійно включаючи апарат примусу.   

7. ПРАВООХОРОННА СИСТЕМА ВОЄННОГО ЧАСУ МАЄ НАВЧИТИСЯ ПОВЕРТАТИ ЛЮДЕЙ

ДБР не повинно ставати «службою психологічної допомоги», так само як слідчий не може замінити командира, лікаря чи військового психолога.

Але й зводити роль правоохоронного органу до формули «виявити — повідомити про підозру — передати до суду» в умовах війни недостатньо.

Якщо закон дає можливість повернути військового до служби, а слідчий здатний допомогти людині пройти цей шлях законно, це не прояв слабкості держави.

Це раціональне використання її ресурсу.

Саме тому публічні слова військових, які після СЗЧ змогли повернутися до війська і говорять про людське ставлення та допомогу, мають значення. Не як рекламна кампанія ДБР і не як доказ того, що система працює бездоганно, а як свідчення того, що навіть у надзвичайно жорсткій сфері військової дисципліни можливий інший формат взаємодії держави і людини.

Законність без бездушності. Відповідальність без автоматичного таврування. Діалог без скасування дисципліни.

І якщо ініціатива щодо надання ВСП слідчих повноважень буде розвиватися далі, саме цю практику важливо не втратити. Військова юстиція Україні потрібна не як нова каральна вертикаль, а як професійна система, здатна одночасно захищати дисципліну, права військовослужбовця і боєздатність армії.

У цьому сенсі найкращим показником її ефективності може бути не тільки кількість відкритих проваджень чи обвинувальних актів. Іноді ним буде військовий, який після помилки знову став у стрій.

Олексій Буряченко, президент Міжнародного інституту безпекових досліджень