Військові повертаються додому, зазнавши нелюдських випробувань. Існує ця величезна відмінність між мирним життям вдома і тим життям, що було на фронті.

Військовослужбовці і ветерани,  з якими я працюю і які повертаються у мирне життя, часто говорять, що важко повірити, що тут, у відносно спокійних містах, все триває і далі – люди п’ють каву у кав’ярнях, пакують валізи у відпустку, грають у боулінг у торгових центрах. І в цей самий час його друзі, яких він полишив там на передовій, сидять в окопах під арт обстрілом. Це такий собі чорно-білий світ: тут війна, а тут мир. І важко ментально до цього адаптуватись. Потрібен час, щоб знову стати цивільним у своїх думках. І нам, рідним людям, треба розуміти про них і бути готовими допомогти адаптуватися до мирного життя.

Як це робити:

В першу чергу адаптуватись ветерану допомагає саме сім’я. Коли людина повернулась з війни потрібно зрозуміти, що вона повернулася інша і вона ніколи не зміниться і ці зміни будуть означати не просто ставлення до тих чи інших подій, а й конкретно побутові звички: скільки разів на день телефонує близьким, як вона реагує, коли її діти повернулись додому пізніше ніж обіцяли, як вона реагує на загальні гуляння, на алкоголь, як реагує на тих друзів, які були в неї до війни. Може все змінитись. Потрібно буде будувати стосунки фактично з новою людиною.

На фронті ці зміни були потрібні для виживання. Часто це гіперконтроль, жорсткість у прийнятті рішень, постійне очікування небезпеки. Перелаштувати мозок до мирного життя дуже не просто.

Ветеранів щоденно переслідують травматичні спогади

Часто повернувшись з війни, ветерани не можуть знайти свого місця у мирному житті. Вони можуть вважати свою поведінку не нормальною і це руйнує їх іще більше: "Де мені бути? З ким спілкуватися?". Можуть з’являються суїцидальні думки чи дії антисоціального характеру (бомжування, алкоголізм).

Аби не нашкодити можна виділити базові правила поводження з людьми, що повертаються з фронту:

• про всі свої дії щодо ветерана попереджайте словами (ніякого фізичного контакту зненацька без візуального чи аудіального контакту, ніякого запригування зі спини чи ігри "вгадай хто це?", ніякого пробудження людини штурханням чи голосом). Людина може просто на рефлексах спрацювати;
• не нав’язуватись ні з розмовами, ні з допомогою (ніякого стань як раніше, ти набрид зі своєю війною чи тобі потрібен психолог) Ніхто не може стати як раніше;
• бути уважним до критичних станів (якщо бачите, що людина погружена в себе, не виходить на контакт, до цього потрібно бути пильним, бо це може вести до суїцидальних думок і тому її потрібно повертати до життя: "Чи смакує тобі борщ?" Таким чином допомагаємо винирнути з своїх думок в тут і зараз і прислухатись до своїх відчуттів;
• підтримувати і давати віру у себе;
• уникати прямого конфлікту, особливо емоційного (емоційний тиск сприймається як така сама небезпека як і фізична. Можуть бути такі реакції: напад, агресивна поведінка, розірвання контакту.

Ефективними можуть бути такі слова: "Я бачу що тобі болить, я хочу тобі допомогти, коли будеш готовий ми знайдемо вихід."

Не у всіх буває ПТСР, у декого можуть бути емоційні чи поведінкові розлади. У декого просто соціальна дезадаптація. В когось бойовий стрес.

Військова людина, що повернулась до дому не буде настільки емоційною, це може виглядати, що ми стали не цікавими чи почуття стали холодними. Всередині відбуваються складні глибокі процеси,  їй потрібен час, щоб справитись, тому важливо залишати її в спокої.

Для них існує Свій і Чужий. Їхня психологія загострена, вони не психічно хворі, просто їхня психологія вже інша.

Війна загострює якості, які  допомагали на передовій: чути, бачити, планувати, контролювати. Їм потрібно мати більше інформації, щоб відчувати себе в безпеці.

Особливо гостро вони можуть відповідати на неадекватну бюрократію і несправедливість.

Поради:

Важлива порада для сімей ветеранів  - не забувати про себе: спорт, вивчення мов, читання книг, зустрічі з друзями, все, що приносить задоволення і добавляє сил. Як жінка себе відчуває так вона може допомогти і своєму чоловікові.

Найкращий спосіб впоратись з наслідками війни – не дати бути йому самотнім. Адже одна з найбільших проблем повернення з фронту – те, що він втрачає майже всіх своїх друзів. І найкраще – це зібрання ветеранів у цивільному житті.

Існує поняття  в психології "посттравматичне зростання" - це протилежність посттравматичній травмі.

Для людей, які зазнали травми є спосіб перетворити це на точку зростання:

• створити спортивну команду (напр. Ігри Нескорених);
• розпочати спільний бізнес (напр. Veterano Pizza);
•  що завгодно, аби зібрати їх разом, відтворити знову їх партнерство, цю родину, яка існувала для них в армії, тут у мирному житті.

Не потрібно залишати спогади глибоко в пам’яті. Найгірше – це заглушити їх в собі, але вони всерівно вийдуть на поверхню – хворобами чи емоційним станом.

Наш мозок має здатність змінюватись

Є багато техніки, які ми, психологи, використовуємо у психотерапії.

Пропоную одну з технік когнітивно – поведінкової психотерапії, що допоможе вийти з кутка важких думок і розширити відчуття життєвих процесів.

Інструкція: Уявіть роботу ширококутної лінзи фотоапарату. Можливо, зараз війна займає увесь простір думок. Але варто змусити свою увагу розширити перспективу, помістити війну лише в одну з точок світу у власній голові та уявити навколо війни ще багато простору. І наповнити його контентом. Варто нагадувати собі, що війна – це не весь світ, це одна з його частин. Більш широка перспектива – це завжди добре рішення. Берете той жах, який ви пережили і вкладаєте його в широкий контекст. Ось точка жаху, але довкола неї широкий простір і дуже багато всього, не лише сам цей жах .На перший погляд важко побачити, але завжди є щось, чому можна навчитись з найгірших прожитих моментів, над чим можна вирости.

Вчені виявили дуже потужну властивість мозку – нейропластичність. Наш мозок має здатність змінюватись. Ми можемо змінити його вже самим рішенням. Ми не можемо керувати думками в гарячий момент, але можемо створювати нові нейрозвязки у мозку згодом вони допоможуть жити у відчутті безпеки, а не у середовищі постійного руйнівного впливу.

Раніше в Україні існував культурний стигмат проти звернень до психолога і працював стереотип: мовляв, сильні чоловіки не скаржаться. Зараз же я бачу, що зростає усвідомленість серйозності проблеми і все більше військових і ветеранів звертається до психолога. Це допомагає вростати в мирне життя після війни.

На прикладі України і українців може виникнути якась нова формула виходу з травм війни. Війну не можна забути, з цим можна навчитись жити.

Тетяна Тарнавська, психолог, начальник кабінету психологічної реабілітації Військово-медичного клінічного лікувально-реабілітаційного центру Збройних Сил України, співавторка “Довідника практичних рекомендацій” для осіб з інвалідністю внаслідок війни