Є речі, які існують рівно доти, доки в них вірять. «Дух Анкориджа» – саме така. Після зустрічі Трампа й Путіна на Алясці влітку 2025 року Москва вигадала собі образ нібито досягнутого з Вашингтоном порозуміння і відтоді раз по раз до нього апелювала: мовляв, велике рішення вже прийняте, лишилося оформити деталі. Проблема в тому, що ніхто, крім російської сторони, не може пояснити, у чому це порозуміння полягало. Держсекретар США Марко Рубіо прямо казав, що на Алясці обговорювали пропозиції, але жодної угоди щодо України не укладали.

Глава МЗС Андрій Сибіга підсумував це без зайвої делікатності: якщо «дух Анкориджа» колись і існував, то тепер він точно мертвий. За влучним образом ховається цілком предметна теза – будь-який мирний план, складений без участі України, приречений. Не тому, що Київ ображається, що його не покликали. А тому, що план, який не враховує сторону, котра воює і має чим зривати навʼязані домовленості, просто не працюватиме. Це різниця між дипломатичною амбіцією і структурною умовою.

Найцікавіше, що ґрунт під анкориджською конструкцією осідає не лише в українській риториці. За даними Axios, на саміті G7 Дональд Трамп у розмові з європейськими лідерами висловив розчарування Путіним і дав зрозуміти, що може відмовитися від сценарію, який передбачав російський контроль над Донбасом у межах можливої угоди. Формулювати це треба обережно: ідеться про можливість, переказану з посиланням на джерела, а не про оформлене рішення. Але навіть у такому вигляді сигнал промовистий. Схема, на яку Кремль робив головну ставку, втрачає опору там, де Москва найбільше розраховувала її знайти.

Варто зрозуміти, чому Кремлю так потрібні ці «духи». Поки на полі бою немає чим звітувати, єдиний спосіб виглядати переможцем – переконати всіх, що десь у високих кабінетах уже домовилися про потрібний Москві результат, і він ось-ось матеріалізується сам собою. Це спроба отримати за столом те, чого не вдалося взяти зброєю. Тому українська позиція збиває цю гру в принципі: розмову переводять з мови привидів і натяків на мову реальних пропозицій. Москві пропонують не вірити в порозуміння, якого ніхто не бачив, а сісти за стіл і відповісти на конкретні пропозиції завершити війну.

Чесно: це не означає, що мир близько. Кремль уже дав зрозуміти, що й далі робитиме ставку на власні цілі, а не на компроміс. Заява Трампа – поки що інтонація, а не документ, і за кілька тижнів риторика Вашингтона може хитнутися в інший бік. Та й сама Москва тисне в різні боки: поряд із тими, хто втомився від невизначеності, є й ті, хто вимагає не переговорів, а ескалації. Жодна з цих ліній не гарантує швидкого результату.

Але для України принциповий не прогноз, а правило. Субʼєктність – не побажання Києва, щоб його поважали, а умова працездатності будь-якого майбутнього врегулювання. Мир, збудований через голову сторони, яка здатна його зірвати, протримається рівно до першого пострілу. Що з цього випливає практично: межа «без України рішень не буде» тримається не на гучності заяв, а на спроможності робити будь-яку навʼязану домовленість недієздатною. Поки ця спроможність є, Україна лишається стороною переговорів, а не пунктом чужого порядку денного. І чим раніше це зрозуміють у Москві – а тепер, схоже, і не тільки там, – тим ближчим стане реальний, а не вигаданий мир.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”