Справа колишнього начальника Одеського обласного ТЦК СП Євгена Борисова стала одним із найбільш резонансних корупційних скандалів воєнного часу. Попри чотири кримінальні провадження, багатомільйонні застави та тривалі судові процеси, фінального вироку суспільство досі не побачило. І саме це сьогодні викликає найбільше запитань.

Чотири справи і роки судів

Ім’я колишнього начальника Одеського обласного ТЦК СП Євгена Борисова вже не викликає того інформаційного вибуху, який супроводжував цю історію влітку 2023 року. Проте, самі справи нікуди не зникли. Навпаки — з часом, в сукупності, вони поступово перетворилися на одну із найбільш показових історій про те, як в Україні під час війни, стикаються суспільний запит на справедливість, робота правоохоронної системи та затягування судових процесів.

Нагадаю, що справа Борисова набула широкого розголосу після журналістських розслідувань щодо елітної нерухомості та дорогих активів його родини за кордоном. Особливий резонанс викликала інформація про придбання нерухомості в Іспанії та дорогих автомобілів під час повномасштабної війни.

Паралельно увагу до справи привернули матеріали НАЗК, у яких ішлося про можливе незаконне збагачення на понад 188 мільйонів гривень.

Саме тоді історія ексвоєнкома стала символом одразу кількох проблем воєнного часу:

- корупції у системі мобілізації,

- демонстративного розриву між фронтом і тиловими елітами,

- а також питання — чи здатна держава реально доводити до відповідальності високопосадовців під час війни.

Сьогодні справа Борисова — це вже не один корупційний епізод, а комплексне кримінальне переслідування одразу у кількох напрямках. На цей момент колишній начальник Одеського обласного ТЦК є фігурантом чотирьох кримінальних проваджень, які вже передані до суду. Йдеться про незаконне збагачення, легалізацію майна, військові злочини та перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України.

Перший і найбільш відомий епізод стосується незаконного збагачення. За даними слідства, Борисову інкримінують понад 142 мільйони гривень активів, походження яких не підтверджується офіційними доходами.

Йдеться про нерухомість, транспортні засоби та інші активи, частина яких була оформлена на близьких родичів. Саме цей епізод став основою для масштабного суспільного резонансу та привернув увагу як журналістів, так і правоохоронців.

Окреме кримінальне провадження стосується легалізації майна, одержаного злочинним шляхом. За версією слідства, йдеться про спроби приховати походження активів та надати їм вигляду законно набутого майна через складні фінансові та майнові схеми. Ще більш показовими стали провадження, пов’язані безпосередньо з проходженням військової служби. Слідство стверджує, що Борисов під час воєнного стану ухилявся від несення служби, використовуючи підроблені медичні документи та інші механізми уникнення виконання службових обов’язків.

Окремо розслідувалося провадження щодо можливого перешкоджання законній діяльності ЗСУ через організацію оформлення неправдивих документів.

Саме комплексність цих обвинувачень зробила справу Борисова однією з найбільш резонансних у системі військового управління за весь період повномасштабної війни. Фактично, йдеться вже не лише про можливе незаконне збагачення, а про цілу систему можливих зловживань службовим становищем в умовах воєнного стану.

Водночас, найбільше суспільне роздратування сьогодні викликають уже не сама суть підозр чи обсяги інкримінованих сум. Головне питання полягає в іншому: чому одна з найгучніших справ воєнного часу роками залишається без вироку?

Формально, за інформацією інформаційного агентства “Інтерфакс-Україна”, усі кримінальні провадження перебувають у судах — у Києві, Одесі та Вищому антикорупційному суді. Разом з тим, сама динаміка розгляду дедалі більше створює враження нескінченного процесуального марафону. За цей час змінювалися підсудності справ, об’єднувалися окремі провадження, роками тривають підготовчі засідання та розгляд численних клопотань сторони захисту.

Окремий резонанс викликали історії з “раптовими” медичними діагнозами та лікуванням Борисова, через які неодноразово переносилися судові засідання. Частина процесів зривалася саме через неможливість участі обвинуваченого у засіданнях. У медіа також з’являлися повідомлення про те, що працівники ДБР, виконуючи рішення суду про примусовий привід, на законних підставах фактично доставляли екс-воєнкома із лікарні до суду для участі у процесі.

«Справа в тому, що фігурант свідомо використовує будь-який привід, щоб не з’являтися на судові засідання. З моменту, як Борисов вийшов під заставу, він був присутній лише на кількох перших засіданнях, усі інші – проігнорував. Тому вважаю, що рішення суду про примусовий привід цілком обґрунтоване», – заявляв директор Державного бюро розслідувань Олексій Сухачов.

Не менш показовою є ситуація із заставами. Попри те, що прокурори у різних провадженнях наполягали на багатомільйонних запобіжних заходах, суди поступово та суттєво зменшували їхній розмір, після чого кошти вносили представники сторони захисту. Як наслідок, в суспільстві дедалі частіше виникає відчуття, що навіть найбільш резонансні фігуранти можуть роками залишатися у процесуальному “підвішеному стані”, використовуючи складність судової системи та численні процесуальні механізми.

Де-юре все це відповідає принципу забезпечення права на захист та процесуальним нормам. Проте «суспільне відчуття» зчитує ситуацію зовсім інакше. Для значної частини громадян справа Борисова уже давно стала символом іншої проблеми — здатності української судової системи роками “розчиняти” навіть найбільш резонансні справи у нескінченних процедурах.

ВИСНОВОК

Особливо гостро ця ситуація сприймається саме в умовах війни. Адже, йдеться не про звичайну корупційну історію мирного часу, а про посадовця системи мобілізації у країні, яка п’ятий рік веде повномасштабну війну. На тлі щоденних втрат, мобілізації та величезного навантаження на суспільство, питання справедливості та невідворотності покарання стають питаннями довіри до держави загалом.

Саме тому справа Борисова сьогодні сприймається вже значно ширше, ніж історія одного екс-воєнкома. Вона стала своєрідним тестом для усієї системи правосуддя під час війни. Для суспільства важливі не лише гучні затримання, резонансні підозри чи масштабні розслідування. Головне питання — чи здатна держава доводити такі справи до фінального вироку.

Адже, саме вирок у суспільній свідомості є фінальною точкою справедливості. Без нього навіть найгучніше розслідування поступово ризикує перетворитися на черговий багаторічний процес без результату. І чим довше триває справа Борисова без фінального рішення суду, тим частіше в суспільстві звучить просте запитання: якщо навіть одна з найбільш резонансних справ воєнного часу роками не доходить до вироку — чи існує в Україні реальна невідворотність покарання для високопосадовців?

P.S. Скажу навіть більше, уже саме з політико-безпекової сторони. Подібне «розтягування» правосуддя в часі під час війни, дає пас деструктивним елементам як в середині, так і ззовні, говорити про «політичне переслідування» і зшивати з абсолютно аполітичних кримінальних кейсів імітацію «жертв режиму», вибудовуючи навіть їх політичне майбутнє. І я не шуткую... Повірте, грошей здобутих сумнівним шляхом у подібних персонажів вистачить надовго та на багато чого. Так що не дивуйтеся, потенційно, новому «герою сучасності» — екс-воєнкому з Одеси на наступних виборах!

Абсурд... так, але це та система правосуддя на яку ми заслуговуємо. «Кращі люди нашого міста», що скажеш, так і живемо.