Тікаю від свят, бо не знаю слів, які скласти у побажання. Підписувала листівки і щоразу виходило кострубате не те.

Тікаю від свят, бо ці дати. Коли святкувати. Коли звикли чи щоб ані найменших паралелей? Мої знають (знали), що Святвечір - один із тих днів, коли накриваю Вечерю і чекаю на своїх до столу. І не працюю. Ніколи. Донині. Наприкінці грудня набрала роботи. Аби подругам сказати, ну який Святвечір - робочий завал. І так, щоб приїхали впритул до 6 січня і знову розвести руками. Насправді, тоді не знала, коли святкую Різдво.

Тікаю від свят. І навіть ялинки не було. А ви ж мене знаєте. Була спортивна кофта. Синя. Але в най-най-най у Всесвіті компанії.

Тікаю від свят. Бо… та ви в курсі. Бо Бахмут, Мар'їнка, Соледар, Херсонщина, Мелітополь. Бо госпіталі, цвинтарі, обморожені руки і задубілі ноги.

Та свята наздоганяють. Теплими пакунками з пахощами, баночками турботи, коробочками ніжності, красою на булавках, дзвінках-повідомленнях і тисячами важливостей, які приготували ті, хто теж тікав від свят. Або ні. І це - любов.

Тікаю від свят. Куті цьогоріч не буде. Але буде наступного. Чоловік і брат в один голос сказали, що наше Різдво - у грудні. Мама: "кутя готова і вареники доліплюю", але наступного року святкуватиме, як ми. Але цей день теж, може, залишить. Каже: «хай би вже Перемога, а свята можна хоч щодень»

Можна. І будемо. Але поки - тікаю від свят. І щиро тішуся за тих, хто святкує. Ви - класні. І ті, хто тікає - класні. І ті, хто вже ні чи ще ні - теж. А їм - фіглі. Ми точно не пересваримось через свята, які вони хочуть у нас вкрасти.

Спасибі, що стоїте.