Жертв агресії не можна звинувачувати в необ’єктивності оцінки ситуації, про який би характер злочину не йшла мова. Це обумовлено їх особливим психо-емоційним станом. А тому, очікуване прагнення справедливості, помсти часто супроводжується категоричними реакціями, які межують між обуренням, відчаєм та надмірним захопленням (у зрозумілих термінах - зрадою та перемогою).

Для наочності, звіт слідчої комісії ООН, новину про який поширювали вітчизняні та іноземні ЗМІ декілька днів тому, було зустрінено "шквалом зради" та критики, як у медійному полі, так і кожним пересічним активним дописувачем соцмереж, бо: "комісія не встановила вчинення геноциду російськими воєнними злочинцями по відношенню до українців".

При тому, що "геноцид", використовується у цій новині та звіті не у публіцистичному сенсі, а як юридичне поняття, формалізоване, володіюче юридичними ознаками, які повинні бути встановлені та доведені слідством для того, щоб злочинець відповів саме за цей склад злочину (викладені в статті 6 Римського статуту), а не був виправданий.

Прикро, що чимало людей, які претендують на те, щоб називатись лідерами громадської думки, фахівцями, у своїх публічних полеміках, виступах, не можуть розлучитись з образами огульних політичних популістів. А можливо неспроможні, і тому замість роз’яснення, пояснення, просвітництва, виступають суб’єктами вираження думок мас.

Водночас, достатньо відкрити Римський статут, послухати офіційні заяви Президента України, Глави Офісу, Генерального прокурора, очільника Мінюсту. І побачити, що Україна і партнери працюють над тим, щоб притягнути воєнних злочинців за вчинення "злочинів агресії" чи "злочинів проти людяності (людства)" (статті 7, 8 Римського статуту). І заява представників ООН не є виправданням агресора, не є спробою применшити страждання України.

Цікаво чи ці ж коментатори, які міряють все категоріями "зради" та "перемоги", були б вдоволені, якщо б обвинувачення було у вчиненні "геноциду", а у подальшому, суд виправдав би підсудних за недоведеністю умислу на знищення української нації? Це питання риторичне. Адже сторона обвинувачення не послуговуватиметься при зборі доказів та доказуванні медійними та масовими очікуваннями.

Створення спецтрибуналу

Для початку наголошу, що Україна у питаннях притягнення до кримінальної відповідальності військово-політичного керівництва рф розраховує на спеціалізований трибунал, скоріш за все створений на підставі колективної міжнародної угоди країн.

Для тих, хто іноді читає, що пише міністр закордонних справ Кулеба, нагадаю що з його слів, у середу, до ініціативи трибуналу долучились дві країни і їх стало 32. А у четвер додалась ще одна, Австрія і їх стало, наче 33. Все.

Це поки в України у наявності 33 країни, які готові прийняти участь у створенні міжнародного трибуналу. А також фінансувати його діяльність, забезпечувати розслідування, розгляду в суді та подальшому переслідуванні воєнних злочинців з ряду військово-політичного керівництва рф.
Кількість учасників потенційно буде розширено, розраховуємо, що хоча б до рівня кількості учасників формату Рамштейн, за виключенням декількох.

Чому не Гаага?

Що ж до подій пов’язаних з ордерами на арешт президента рф володимира путіна та уповноваженої з прав дитини при президентові рф Марії Львової-Бєлово.

Чому Україна не розраховує на Міжнародний кримінальний суд (той котрий арешт оголосив)? Бо довго (десятки років), бо заочно (без обвинуваченого) не розглядають. У принципі, із ключового це основне. Інституція існує, але її ефективність щоб не сказати грубо — не виправдовує очікувань. Виправдання свого існування потребує активності, іноді та часто з усвідомленням безперспективності, тим не менше вона вчиняється. У даному випадку вчинення дій носить навіть процесуальне обгрунтування, яке випливає з пп. "ііі", п. "b", ч.1 ст. 58 Римського статуту, "ордер на арешт виписується, у відповідних випадках, для попередження продовження вчинення особами цього злочину, чи пов’язаного".

Лицемірство чи реальні кайданки

Тобто, говорячи про те, що путін, ймовірно, несе відповідальність за воєнний злочин незаконної депортації дітей та їх незаконного переміщення з окупованих територій України на територію росії, Палата попереднього провадження МКС допускає, що шляхом "інформування громадськості про ордери може сприяти запобіганню подальшого вчинення злочинів" ("інформування громадськості припинить злочини, злочини які вчиняються під час війни, війни яка не припиняється", — лицемірство).

При цьому на офіційному сайті суду зазначається, що багато з цих дітей, з того часу, передані на усиновлення в рф. Законодавство рф, на підставі рішень путіна, було змінено для прискорення надання російського громадянства , полегшення прийняття в російські родини і т.д. Як на нормативну базу рф повпливає оголошення про затримання, МКС не вказує.

Чи наближають такі дії МКС засудження саме цим судом путіна та його оточення? Хтось, хто оцінює міжнародну політику в час війни, через призму сигналів (сигнали це тема мирного часу, при всій повазі, бо, як відомо, право мовчить коли говорять гармати, а сигнали і риторика поготів), скаже, що безперечно так.

Водночас, якщо відповідь шукати не в сигналах, то прагматичний шлях засудження потрібно знаходити там, де як мінімум рішення можна буде винести без присутності обвинуваченого.

Шанси на арешт путіна

Які шанси на те, що путіна заарештують, припустимо в Бразилії, Монголії (ратифікували Римський статут, формально визнають повноваження МКС) чи США (не ратифікували Римський статут і не визнають повноваження МКС)? Приблизно одинакові.

У цій події немає ні зради, ні перемоги за суттю, бо вона не тягне за собою фактичних наслідків. Звісно "символісти" продовжать мову про ефективність міжнародних інститутів, потужні удари по самолюбству кремля і т.д. Ці кліше у подальшому символістам варто буде нагадати, коли вони черговий раз обговорюватимуть комунікацію Шольца, Макрона з підозрюваним путіним, чи припустимо Гутейриша у питаннях продовження зернової угоди чи Гросі в питаннях ядерної безпеки. Безпорадність інститутів в першу чергу дискредитує їх самих, оскільки гучні заяви, які не приводять до результатів, розчаровують.

Андрій Вігірінський, юрист, політичний аналітик