Ця війна дає унікальні можливості зазирнути у свідомість громадян сторін, що воюють. У реальному часі. Більше того, ми можемо заглядати у свідомість ворога і спостерігати за рухом ментальної аналітики війни.

І що ми там бачимо? Я періодично маю щастя знайомитись із звітами незалежних соціологів, а іноді навіть із сирими дослідницькими даними. А бачимо ми зокрема те, що України як сторони протистояння, як жертви агресії, у свідомості середнього росіянина зараз не існує.

Так, більшість з них розуміє, що у разі поразки доведеться виплачувати репарації, і вони цього не хочуть. Тобто вони в цілому розуміють, що війна завдає якоїсь шкоди та несе руйнування.

Але для них цей злочин без жертви. Вони не сприймають це як шкоду Україні та українцям, у їхньому уявленні Україна – це "наше". Тут немає нікого, кому можна зашкодити, окрім нацистів, звісно. А Україна – не жертва, не об'єкт заподіяння шкоди, а так, "територія".

У виставі росіянин жертва – це вони

Це їх обманювали, принижували, стрибали на них, погрожували, відмовляли у повазі і таке інше... І так, це консенсусна думка у росії в сьогоденні.

І я думаю, що ось це заперечення агресії та заподіяної шкоди, виключення справжньої жертви з рівняння війни та узурпація ролі жертви агресором – є важливим психологічним механізмом розв'язання війни.

Це те, що робить війну можливою. Однією дегуманізацією ворога справа не обмежується, цього мало. Агресору необхідно не просто розлюднити противника, а перетворити його на абстракцію, винести за дужки, виключити з поля зору. Немає жодної України, росія воює із Заходом за "території" та "вплив".

Це лукава поза, гра в жертву. І її можуть собі дозволити лише ті, хто не сумнівається з власною невразливістю та зверхністю.

Якби вони краще знали історію своєї проклятої батьківщини. Але вони її не знають...

Світлана Чуніхіна, політична психологиня