"Ми-Україна" в ефірі. Мене звати Юлія Галушка. Вітаю вас.

Я рада зустрічати у нас тут людину, яка ще трохи більше тижня тому була в російському полоні. Зараз, слава Богу, вже на волі. Це Леніє Умерова, кримська татарка, яку майже два роки росіяни утримували за ґратами. Вітаю вас! 

- Вітаю. Слава Україні.

Героям Слава!

Ви повернулись на українську землю 13 вересня. Що ви першим ділом зробили?

- Подзвонила друзям, подзвонила близьким, почула їхній голос, впевнилася, що я нарешті дома. Відпустила цю ситуацію. Видихнула така: "Хух. Все добре, ми дома, на своїй землі". 

У нас є відео, якщо хтось раптом не бачив його в соцмережах, в інтернеті. Ось цей момент, коли ви виходите з автобуса, давайте його подивимося… В який момент ви зрозуміли, що ви їдете додому?

- Напевно, вже остаточно зрозуміла, коли нас посадили до автобуса. Ми зрозуміли, що це цивільний автобус, що нас заводять і більш-менш адекватно з нами поводяться. І це було вже розуміння, що ми їдемо додому нарешті. 

Але ж до цього вас з Москви, з Лефортово, перевезли поближче до кордону з Україною. Чим це мотивували? Що казали? Чи була якась ясність в тому, куди вас везуть? Чи штука в тому, що вони якраз тримають тебе в невідомості і цим тиснуть?

- Остаточної ясності не було. Було розуміння якесь, що кудись перевозять. А в якийсь момент це було… Ну, були якісь натяки, що везуть до кордону. І з адвокатом ми говорили, і зі слідчими говорили, що нас перевозять, скоріше за все, до кордону.

Ви кажете, що в цей момент було більш-менш адекватне ставлення. Як вони поводилися, оці наглядачі, ті супроводжуючі? Чи вони з вами говорили? Чи вони відповідали на питання? Як це все відбувається?

- Загалом нас, коли перевезли вже ближче до кордону - в Брянськ - нас заводили з мішками на голові. Проводили медобстеження, проводили обстеження загальне. І дивилися дуже сурово. Тобто з мішками на голові ти проходиш, люди в балаклавах, люди по формі, тобто і військові в формі люди, спецназ. І люди військові ФСІН (Федеральна служба виконання покарань - ред.), синя форма в них така. Вони дуже сурово до тебе ставляться. Там я провела десь, стається, дві доби. І на ранок я вже просила, я дуже замерзла, там було дуже холодно, я просила в них теплі речі, мені видали мої особисті теплі речі, які в мене були - мені видали мою кофту і спортивну форму. Тобто якесь більш адекватне ставлення чомусь почалося в них.  І це "чомусь", вже наштовхувало, що це до чогось веде. 

В цей момент, на цій пересилці, ви були весь час самі, чи ви вже там мали можливість говорити з іншими українцями,  українками, яких повертають додому?

- Говорити можливості не було. Але коли нас перевозили в автозаці, нас везли чотирьох людей і всі були українцями. Тобто чогось було питання, чому всі українці також. Була можливість говорити, але все одно сиділи троє-четверо конвоїрів,  які якщо вони десь повернуться, вийдуть можна було щось запитати. Але загалом безперервно говорити не було можливості. 

Тобто обмінятися якимись відчуттями, що от напевно їдемо додому?

 - Звичайно, шопітки були: "куди їдемо", "а здається на обмін", "а може просто конвоять", "а чого українців везуть", чогось, чогось, чогось і ттакі питання виходили, але точної відповіді ні в кого не було.

Давайте поговоримо більше про вашу справу. Вона трансформувалася за ці майже два роки. Ви рахували конкретно, скільки днів ви були ув'язнені?

- Ні, не рахувала, бо це таке трішки емоційне питання, але один рік і дев'ять місяців.

Один рік і дев'ять місяців - це страшенно великий період часу. Як все почалося - Леніє їхала до батьків, до хворого тата в Крим. Уже почалася війна, це був грудень 22-го року, з України в Грузію, із Грузії на пункті перетину російсько-грузинського кордону в Верхній Ларс. І що далі сталося? Чому вас затримали?

- Я проходила кордон, в нас було декілька українців. У всіх забрали телефони, у всіх попросили російські паспорти. Через те, що я народилася в Криму, у мене в паспорті позначено. Чому я не отримала це російське громадянство запитували. Потім попросили телефони, відвезли у Владикавказ і почали там вже допитувати, дуже довго допитували, до ночі.  Просто про все на світі, якісь безглузді запитання, загалом. Допитували до пів на другу, потім викликали таксі. Сказали, що мене відпустять вранці, бо вже пізно, куди мене везти, посадять на автобус до Криму і відпустять. 

Але коли мене посадили в таксі, я проїхала десь, можливо, хвилин 15, зупинив цю машину пост ДАІ, вони, здається, ГІБДД називається. У водія попросили документи, мене попросили як у пасажирки. Я надала їм свої документи, вони мені сказали: "Давайте дозвіл на перебування на цій території", бо там в Північній Осетії якісь свої правила, і там на окремих дорогах -  на всіх дорогах, окрім загальних - мають бути дозволи для іноземців на перебування на цій території. І я сказала, що в мене немає, дивіться, в мене ж там в паспорті, що я перетнула кордон декілька годин тому. 

Вони кажуть: "Ну це вже не наші проблеми, у вас нема дозволу,  тому ми вас веземо у відділок", не пам'ятаю вже, який саме. Відвезли туди, мені сказали, що зараз буде суд вночі, о четвертій, здається, ночі, суд. Кажуть: "Ну скоріше за все випишуть штраф. Вже якщо ви там декілька разів порушили це правило, то буде депорт, а так, ну там 2000 рублів штраф". Ну думаю добре. Повезли в суд, попросили адвоката. Мені сказали, що це адміністративний суд: "вам не потрібен адвокат, ми тільки будемо затягувати цю справу". Почались якісь слова, слова, слова, але адвоката мені не надали.

Пройшов суд, мені дали депорт і відправили в Центр тимчасового утримання іноземних громадян. І там я пробула три місяці, поки мене мій тодішній адвокат не звільнила. Як тільки я вийшла з центру…

Тобто тут люди мають відстежити: порушення правил перетину кордону, оця прискіпка за нібито те, що немає російського паспорту, чомусь; потім за незаконне нібито перебування на території північної Осетії, і три місяці вас тримали за ґратами, і коли ви вийшли, що далі стається?

- Моя адвокатка приїхала вдень, сказала, що ми добилися результату, в нас є довідка про те, що ми звільнені. Адміністрація того закладу, де мене утримували, сказала, що "ми вас не віддамо, тому що до нас цей лист ще не дійшов". Адвокатка поїхала, і до мене в камеру десь перед відбоєм, за пів години, напевне, заходить людина і каже, що довідка приїхала, ми тебе відпускаємо, збирай речі. 

Максимально швидко зібрали речі, буквально за п'ять хвилин, мене відпустили. Я кажу, що дуже пізно і мені потрібно подзвонити адвокату. Сказали, що не можна, зіславшись на якісь внутрішні правила. Тоді, кажуть, що просто вийдеш з приміщення і подзвониш. Як тільки я вийшла, під'їхала машина - на голову  мішок і забрали в невідому напрямку. 

Везли десь до години, десь хвилин сорок, до години. Привезли десь у якесь передмістя Владикавказу, спальний район, висадили з машини, витягнули мене з мішка цього. Поки у мене дуже боліли очі, я не могла зорієнтуватися, де я знаходжуся, доки я почала дивитися по сторонах. Підійшли троє людей у цивільному і один в формі. Підійшли і кажуть, що зараз проходить обшук на "закладчиків": "В нас є підозра, що ви закладали закладку тут". Я кажу: "Чому?  Я тут стояла, я намагалася зорієнтуватися". Я бачила, що вони стоять напроти просто. Я кажу, ну ні, ви бачили, що мене тільки щойно висадили з цієї машини, мені тільки щойно зняли з голови мішок.  Вони мені кажуть: "Давай паспорта". Я не можу зорієнтуватися, що мені потрібно робити, починаю шукати паспорт, а в цей час вони мені кажуть: "Ви чините супротив, тому сідайте в машину, ми вас повеземо в відділок". Я кажу: "Який супротив? Я намагаюся дістати вам паспорт". "Ні, ви чините нам супротив". Ну, загалом, вони посадили мене в машину, вони взагалі нічого не хотіли слухати, в них є рознарядка, яку вони мають виконувати. Посиділи в машину, відвезли. 

І на наступний ранок в мене вже був суд, 15 діб. Хоча цей дільничний по формі - людина, яка там була - в суді запросив 10 діб, а суддя дала 15 діб. І з того моменту почалася "карусель": якісь надумані звинувачення, що я телефон не хотіла віддавати, що я не хотіла виходити з автозаку, якась така штука. Але там є камери, усюди в них є камери, які частково бувають виключені, чомусь. 

В який момент Ви зрозуміли, що справу з перетину кордону починають трансформувати фактично в політичне переслідування? Фактично, Ви були політичним в'язнем.

- Чесно кажучи, коли я була у Владикавказі, я розуміла, що відбувається, але все одно відчуття було, що якась помилка трапилася, що це не зі мною відбувається, що щось не так, вони нічого не розуміють, щось неправильно пішло, хтось недозрозумів один одного. Але коли мене вже почали відправляти в Лефортово, було чітке розуміння, що відбувається, що буде якась стаття - або тероризм, або екстремізм. Вийшло шпигунство.

Ось у нас є відео. Великі чоловіки воюють з маленькою дівчинкою. Куди це вас ведуть? 

- Так, це приклад мужності, страшний. Це мене виводять з літака. Це аеропорт "Домодєдово", здається.

Це коли вас перевезли з Кавказу в Москву вже як людину, яку підозрюють у шпигунстві? 

- Поки що мені не висували на той момент підозру. Підозру мені вже висунули по факту, коли я вже приїхала до слідчого відділку. 

Коли це сталося? Вас затримали на початку грудня, 3 грудня 2022 року, а коли справа переродилася в шпигунство? 

- 3 травня 2023 року

Тобто п'ять місяців вони вигадували, що зробити?

- Так. 

Шпигунство, це ви за ким шпигували? В чому вас підозрювали, що вам казали слідчі?

- Чесно кажучи, вони самі не могли зрозуміти. Вони знайшли якісь фотографії, якісь окремі там посилання, фото Стерненка знайшли в мене в телефоні з публічного Telegram-каналу. Якісь фото знайшли, що начебто я відправляла якісь дані про позиції їх в Київській області. Я кажу їм: "Це з Telegram-каналу новинного". Вони нічого не хотіли розуміти, щось не думали, але в них жодних доказів не було. І через те мене просто тримали. Вони не знали, що зі мною робити. Жодних доказів, але є факт звинувачення. І суддю все влаштовує. В них немає жодних питань, що мене утримують вже понад рік. 

Як поводились з вами слідчі? Чи правильно розумієш, що це були слідчі ФСБ, оскільки справа про шпигунство. Як вони з вами поводились? Що вони говорили? Вони тисли чи навпаки вони хитрістю, м'якістю намагалися щось виманити?

- Спочатку тиснули. Потім хитрістю, м'якістю. Потім знов тиснули. Намагалися зробити так, щоб я відмовилася від своїх адвокатів. Вони сказали, що "ми зробимо все, щоб тобі дали найменший строк, але відмовляйся від адвокатів".

І визнай провину?

- Так, звичайно. Кажу: "Добре, дякую, я подумаю". І все, йду до себе. Я максимально старалася з ними не контактувати, сама собі в своїх думках. Ось така в нас комунікація. Вони одного разу так себе ведуть, іншого разу так себе ведуть.

А це були весь час одні і ті ж самі люди? Чи їх міняли?

- Ні, загалом, один і той самий. У мене слідчий змінився, здається, влітку тільки. Тобто рік був один і той самий слідчий.

А як часто були оці допити? Ви вже розуміли, що будуть кликати? Чи це завжди було несподівано?

- Це було несподіванкою, але допити не дуже часто були. Загалом було десь два допити. Один - коли мене привезли безпосередньо, 3 травня, і ще один був трішки пізніше. Але вони призначали якісь комісії, психолого-психіатрічні експертизи, експертизу з мого телефону. Результати цих експертиз ніяк не надходили, але вони призначали якісь нові.

Ви кажете, вони у вас знайшли якісь Telegram-канали новинні. Ви коли їхали в Крим через росію, ви якось почистили телефон спеціально?

- Так, почистила, але вони відновили все. 

Відновили?

- Так.

Тобто в них є технології. Чи це стосується тільки видалених новинних каналів, чи це стосується і переписок? Бо зараз дуже велика дискусія, в тому числі і про Telegarm в Україні. 

- Стосовно листувань, не знаю. У мене було питання про особисті збережені ресурси. Тобто збережені вони відновили.

Ви кажете, що допитів було не так вже і багато. А коли зайшла мова про шпигунство, от в травні вже було ясно, що за шпигунство?

- До останнього не зрозуміло, поки слідчий не приніс мені документи, де було написано, що мені висунуто спочатку підозру, а потім звинувачення в шпигунстві. 

Ми з вами встигли поговорити. Ви майже рік перебували самі в камері-одиночці. Як це? Як ви це витримали?

- У мене були книжки, я вголос читала, щоб не забути, як розмовляти. У мене були листи. Мені багато листів приходило. Це неймовірно шалена підтримка, коли ти намагаєшся... Знаєте, в тебе є стіни, тільки в тебе є чотири стіни, в тебе є залізні двері, і в тебе є камера зверху, яка 24/7 за тобою слідкує. І в тебе є тільки вогонь всередині: "Я чиню супротив, я тримаю себе, все буде класно". А оці листи, що надходили, вони наче "дрова" в той вогонь, які не дають згаснути.

В цей момент, коли ви були самі, чи не було у вас відчуття, що треба погодитися на їхні умови, здатися?  Чи ви були впевнені в тому, що сили є, буду стояти на своєму?

- Так, саме так і було. Просто сили є, все буде класно. Я впевнена, що буде все класно. Знаєте, у мене така наївна впевненість була, що все буде класно. Я просто не розглядала такий момент, що щось буде погано. Така залізобетонна впевненість була і все. 

В цей момент, чи були у вас якісь контакти з рідними, крім листування? Чи можна було вам подзвонити, хоча б рідним? Чи йшлося в цей момент про зустрічі? На що можна сподіватися, коли ти перебуваєш сам в камері, замкнений?

- Загалом, я багато просила, я дуже довго просила, щоб мені дозволили дзвонити, але мені все не дозволяли. Поки тату погано не стало і вони вже тоді сказали "Добре". Вони надали мені декілька дзвінків, буквально. Їх було два чи три загалом.  Дзвінки були, побачень не було. Жодних. Але мені якось фотографію відправили, через адвокатів передали. 

Фотографію родини?

- Так. Фотографію тата з мамою. Це підтримувало дуже сильно. 

Власне, всю інформацію, яку ми про вас знали за оцей час утримання вас в російській неволі - це були витримки з листів, які ви відправляли брату і він їх час від часу опублікував у Facebook. І там ми дізнавалися, як ви себе почуваєте, що ви робите, що ви читаєте. Мене, знаєте, дуже торкнуло, таке дуже "дівчаче": "На прогулянках починає боліти голова, коли включають пропаганду. Ну, не впевнена, що моє залізо (там йшлося про аналізи) тут до діла. А ще волосся сиплеться жахливо. Його, звичайно, час би відрізати трохи, але я не впевнена, що тут це гігієнічно. Ну, а в самої не вийде. Тому я поки що їх ігнорую, нехай випадають, заплітаю косу". Ви до нас прийшли ще з волоссям. 

- Так, ще поки. Дуже хочу відрізати, бо вже задовге. Я не звикла. Я звикла з каре ходити. Але воно весь цей час, через неможливість нормально постригтися, відросло. У хлопців є якась можливість, але у дівчат, ну, самі розумієте, що це трішки складніше. І плюс до того, ну, я не знаю, мені якось гігієнічно було незручно це робити. Я не знала, чи це ок, чи це не ок взагалі, щоб не підчепити чогось недоброго. Тому я думала, нехай воно собі росте, нехай буде.

Як загалом умови утримання були в в'язниці?

- З комунікацією було дуже складно, чесно кажучи. Адвокатів пускали дуже рідко, десь раз на місяць, через жеребкування.

Це як?

- Збираються багато адвокатів, і вони проводять між собою жеребкування. І кому випаде, той йде. Тобто якщо тобі погано, якщо в тебе є якісь питання, то ти чекай місяць, поки це жеребкування відбудеться, і твій адвокат до тебе запишеться. Тобто з цим складно було. Складно було з листуваннями через те, що всі проходили цензуру, і більшість з них просто не проходила цензуру. І залишалися в них. Мені прямо писали в листах, що тобі той-той написав листа. Чому ти не відповіла? Чому ти їй якось не дала знати, що ти отримала цього листа? Я кажу, я не отримала його, я не бачила. Воно залишилось відповідно на цензурі.

З цим було дуже складно, але загалом годували добре, більш-менш відповідно. Були проблеми з білковим харчуванням, через що впало залізо дуже сильно. Але загалом добре. Особливо, якщо дивишся, спілкуєшся з військовополоненими, в мене було в політичних (бранців, - ред.) загалом краще ставлення і умови утримання. Камера малесенька була, вісім квадратних метрів, і трішки з пересуваннями складно. І така ж сама на вісім квадратів камера для прогулянок. Тобто ти по ній ходиш. Початково було взагалі незрозуміло, куди ходити, що робити, як тобі повернутися. Але нічого, з часом, згодом до всього звикає людина, до всього підлаштовується. В побутових питаннях підлаштовуєшся до всього. 

У вас після того, як ви майже рік пробули самі в камері, з'явилася сусідка. Теж політичне ув'язнення, але росіянка. Як відбувалася оця комунікація? Чи якось виявляла вона до вас інтерес? Чи була у вас якась взаємодія?

- Загалом ми старалися не спілкуватися на політичні теми. З її слів, вона підтримувала дуже сильно Україну. В неї була стаття про держзраду. Тобто вона громадянка росії, в неї держзрада. З її слів, вона там щось натяками мені повідомила, що вона перевела кошти на амуніцію. Але взагалі ми не торкались цих тем. Грали в шахи.

А вам давали шахи?

- Так, бібліотека видавала. Читали вголос один одному. Якісь обговорювали книжки, якісь такі загальні теми. Але її також відсадили. В неї був суд, їй дали вирок 12 років і відсадили від мене. 

Чи не було у вас остраху, що до вас посадили людину, яка вас має щось вивідати і підставити?

- Звичайно, це постійне таке відчуття. З усіх боків. Коли люди починають говорити з тобою, ти починаєш вслухатись і аналізувати кожне їхнє слово. І стосовно людей, які, наприклад, до суду, коли ти їздиш, тебе все одно везуть з кимось. Тобто ти не їдеш в автозаці сама, ти їдеш з кимось. І ти прислуховуєшся до кожного слова людини, що він казав, що ти маєш йому сказати, чи ти маєш взагалі щось казати, чи краще промовчати. Тобто потрібно аналізувати весь час все.

А оці наглядачі, конвоїри, вони якось виявляли ставлення до вас?

- Взагалі ні, нейтрально. Є людський якийсь фактор, як і всюди, але взагалі абсолютно нейтрально. Просто це ще потрібно розуміти, що СІЗО "Лєфортово", там вони максимально ховають туди людей, яких хочуть приховати, бо там дуже сурові умови утримання. В них там більшість політв'язнів сидить і більшість внутрішніх політв'язнів, всіх вони туди ховають. Тому там вже весь персонал натренований, що вони нейтрально до всього відносяться, щоб не створювати конфліктних ситуацій. 

В "Лєфортово", наскільки я пам'ятаю, і командирів "Азова" тримали якраз теж десь в цей час. Хотіла з вами поговорити окремо про листи. Ви кажете, що ви отримували, деякі не отримували, і частково на волю теж вилітали від вас листи, до рідних. Чи є там обмеження по кількості, наприклад, листів? Зараз зрозумієте, чому я питаю. Чи будь-хто може їх надсилати?

- Дивіться, яка ситуація. Загалом обмежень нема, але як проходить цензура – незрозуміло. Інколи надходять листи, інколи не надходять. Тобто, українською взагалі мені не надходило. Я не знаю, якимось дивом, але я ще трішки, знаєте, скандалила, щоб мої листи віддавали українською.

Скандалила?

- Не те, щоб... Неправильна фраза. 

Вимагала?

- Вимагала, так, трішки, щоб проходили українською листи. А загалом мені не віддавали жодного, вони не проходили цензуру. Переважно мені дуже багато людей відправляли з-за кордону, з України, а я не бачила, щоб мені відправляли. І ще була історія, що там є спеціальні сервіси по типу "Зона Телеком", не знаю, наскільки це доречно зараз тут розповідати, але "Зона Телеком" до мене особисто не доходила. До багатьох доходить, але до мене ні. 

Іншої мови, окрім російської, не дивлячись на те, що в них по правилах внутрішнього користування прописано, що людина може отримувати і писати листи будь-якої мовою, просто вони можуть проходити перевірку трішки довше, ніж всі інші. Окрім російської мені не надходили, на жаль, листи. Ні, брешу. Якось вийшло так, що з Туреччини мені відправили турецькою мовою. Турецька дуже схожа з кримсько-татарською, і вони якось пропустили. Не знаю, може, не побачили.

Можливо, цензор знав турецьку?

- Можливо, можливо так. 

Чи приходили до вас листи із вимараними рядками? Тобто чорним, зафарбованим?

- Ні.

Вони їх просто не відпускали?

- Так. Або все, або нічого. 

Про що можна писати в цих листах? Я поясню, чому я питаю. Мене мучить совість, тому що в квітні кримські татари закликали писати листи кримським політв'язням. І я забоялася писати. Хотіла писати вам, але я забоялася, тому що я подумала, що я заберу квоту когось із рідних. Що я напишу? Вам цей час можуть писати щось важливіше. Чи є шанс від чужих людей отримати лист?

- Друзі, дивіться, скажу стосовно себе, через те, що я не знаю, які правила в інших СІЗО та інших тюрмах. Особисто в Лєфортово можна писати необмежену кількість листів, але ці листи безмежно підтримують. Будь ласка, якщо у вас є змога писати політв'язням, зробіть це, відправте листа. Неважливо, що ви там напишете, не важливо навіть, якщо ви там напишете просто два рядочки: "Привіт, ми знаємо твою історію і ми тебе підтримуємо", чи розкажете про себе, розкажете якусь свою улюблену книгу, розкажете про якийсь новий серіал. Стосовно політичних питань краще не писати, тому що не пропустять. 

Новини краще теж не писати?

- Загальні можна, мені приходили інколи новини якісь такі знаєте інколи завуальовані. Інколи просто класні новини наприклад, що кримсько-татарську мову додали в Google Перекладач. Це якась маленька, але така радість була, тому можна писати якось обережно, але російською, на жаль. 

Так а по відповідях чи не обмежений ось цей ліміт? Кому ви можете відповісти?

- Мене жодним чином не обмежували.

Тобто головне, щоб був папір, ручка і час?

- Так. Мені надходили листи переважно, знаєте, конверт, сам лист, порожній листочок і конверт на зворотню відповідь. Тобто  в тебе все є навіть, хіба що ручка потрібна і креатив. 

І марку так також треба покласти в цей конверт, щоб ви точно гарантовано змогли відповісти, правильно розумію. Тобто, друзі, не бійтеся писати, як я. Мені було соромно, що я заберу якусь частину квоти

- Не страшно, але будь ласочка, я закликаю вас - пишіть, підтримуйте. Ви надаєте стільки сил, стільки слів теплих підтримки в тебе з'являється, відчуття того, що ти не один. Ти сидиш один, але ти не один, з тобою є люди, які думають так само, як ти, які підтримують тебе і те, що ти робиш класні речі, все окей світ не перевернувся і ти ні в чому не винна. Це важливо, дуже важливо знати. 

Скільки ще кримських політв'язнів перебувають за ґратами в росії? 

- Наразі кримських політв'язнів саме близько 280. Це неточно, це неточна інформацію через те, що ми багатьох не знаємо. Ще 280 політв'язнів, з них 212 - кримських татар. Це неточна інформація, через те що деякі немедійні, про деяких немає інформації, деякі, може як я, десь перетинали кордон і про них просто ніхто про них не знає. Але загалом з тих, що ми знаємо - 280. 

Коли ви перебували за ґратами, чи знали ви якісь взагалі новини про Україну. Це величезний час - рік і дев'ять місяців - я читала по ваших листах, що телевізор у вас був. Ви там могли навіть дивитися якісь спортивні змагання. А крім спортивних змагань намагалися вам промити мозок і показувати якогось Соловйова їхнього чи Скабеєву?

- Так, в них за правилами у всіх жінок мають бути в камерах телевізори. Із каналів - Соловйов, Соловйов Live, "Перший канал" і всі оці по списку пропаганди, телеканал "Звєзда". Ну ти з них можеш дивитися повністю всі новини, аналізуєш, тренуєш критичне мислення своє, намагаєшся зрозуміти, що з них правда, що неправда. Бо дуже часто буває так, що ти дивишся якусь новину і початок не сумісний з кінцем, трішки, знаєте, дисонанс виходить через те, що нікого нічого не спантеличує, що воно не сходиться. Але, ну, маємо, що маємо.

Навіть про Курськ була інформація, вони там особливо її подали, але все одно, знаєте, було відчуття, що щось відбувається, щось на фронті, не тільки погані новини, бо вони переважно транслюють все погане.

Навпаки вони транслюють "переможеньку" їхню.

- З їхнього боку, звичайно, це переможна новина. Да, але ну Курськ також транслювали.

І якщо от ви бачили новини, але в такій лінзі чисто їхній пропагандистській, коли ви ступили на українську землю, яка новина за ці рік і дев'ять місяців вразила вас найбільше?

- Ну напевно Курськ, однозначно. Що по Кримському мосту вдарили. Це, звичайно, трішки приємно. Знаєте, я щось не можу згадати. Було багато чого, але…

Ви якось вийшли і що, давайте надолужувать, читать новини. Чи вам просто друзі приносили, рідні, близькі: "А ти знаєш, що ось сталося, як це відбулось?"

- А, коли вже повернулася, ви маєте на увазі. Знаєте, я хочу розповісти дуже цікаву історію. Коли нас тільки обміняли, нас завели, це вже українська сторона, нас завели в автобус, посадили всіх обміняних і ну організаційні питання "куди ми зараз їдемо", "що відбувається взагалі", сказали, що ми на українській території, і там хлопець ззаду питає: "Що, вдарили по Курську, зайшли в Курськ?" і хлопці, хто це все обговорював, каже "Так". І просто почали всі аплодувати, весь автобус почав так аплодувати, що розкачали навіть автобус. Ти розумієш, що він так хитається, це така шалена емоція була.

А так, загалом, дуже багато новин, яких я просто ще не зрозуміла, не усвідомила, так би мовити. Якісь ще надолужую, тому що в мене реабілітаційний час був і все одно не було доступу, як такого, до повного обсягу інформації. Тому, я думаю, мені потрібен десь два-три тижні на реабілітацію, я все наздожену, про все дізнаюся, про все побачу, вже безмежно чекаю цього часу.

Є відео момент вашої зустрічі з братом, давайте її подивимося ще раз… Вже з усіма зустрілись чи ще ні?

- Поки ще ні. Мене вчора тільки звільнили. Боже не звільнили, вчора виписали з лікарні тільки, тому я ще поки ні з ким не зустрічалася. З близьким колом друзів я вже встигла поговорити телефону, але з жодним не зустрічалися, все ще попереду.

Це ще черга там?

- Так, так, так.

Ви плануєте, будуєте якісь плани? От зараз була реабілітація, ще ж треба ще щось робити по реабілітації?

- Є рекомендації пройти психологічну реабілітацію. Вона потрібна, тому що все одно, знаєте, і пам'ять не ідеальна, потрібно трішки налаштуватися. І загалом до світу, до людей трішки адаптуватися потрібно. Трішки пропрацювати з психологами. На це потрібен час, десь до місяця. Так, рекомендації є, будемо дотримуватись.

Є зараз бажання будувати: "От місяць, я закінчу ці справи, а далі почну робити список"? Чи ще нема такого, живете сьогоднішнім днем і насолоджуєтесь?

- Багато чого, але спочатку хочу пройти реабілітацію, якось психоемоційно відновитися, а потім - так. Потім будемо далі мріяти, робити, відстоювати, повертати всіх інших, кого тримають зараз. 

Тобто ви плануєте зайнятися такою суспільною діяльністю?

- Так. Хочу допомагати, зробити все можливе від мене, щоб повернути кожного з наших.

Леніє, спасибі Вам велике. Спасибі за ваш оптимізм. Це, власне, ваше перше інтерв'ю після повернення в Україну. Окремо спасибі вам за це і сподіваємося, що після цієї реабілітації ви зможете досягти своєї цілі і допомогти повертати інших полонених українців, незаконно ув'язнених в росії, додому.

- Дякую друзі. Дякую друзі, що запросили. Також окремо хочу подякувати нашому президенту, Офісу президента, уповноважених, всіх, кожного українця, хто якось допоміг мені повернутися. Кожному, хто так чи інакше додав якісь маленькі зусилля, зробив маленький репост, якось допоміг мені, моїй родині у поверненні мене. Дякую друзі.

Спасибі Вам Велике. Сподіваємося, що вам все вдасться. І на перемогу теж сподіваємось 

- Дякую вам.

Спасибі, що були з нами. Це "Ми-Україна". До зустрічі.