Прискорення темпів зростання чисельності населення у Китаї у 1970-х рр. (а лише за це десятиріччя чисельність населення країни збільшилася на 21% і підійшла впритул до рівня в 1 мільярд), спонукало уряд країни запровадити ефективніші заходи щодо стримування приросту. Добровільні програми заохочення сімей до народження лише однієї або щонайбільше двох дітей не дали результатів, що зумовило прийняття у 1979 р. у Китаї політики однієї дитини з гаслом "Одна сім’я – одна дитина".

Історія

Доволі суперечлива за своєю суттю ця політика значною мірою визначала демографічні тенденції Китаю протягом  трьох з половиною десятиліть. Втім, цей період не був однорідним щодо натиску на дітородну поведінку. Так, у середині 1980-х рр. відбувалося певне пом’якшення пронаталістської політики, зокрема сільським жителям ряду провінцій країни дозволялося народити другу дитину, втім вже у 1989 р. заходи знову були посилені.

Новітнє послаблення у 2013 р., відповідно якому сім’ям, де принаймні один із подружжя був єдиною дитиною, дозволялося мати двох дітей, не здатне було зломити тенденцію швидкого падіння народжуваності. Тому наприкінці 2015 р. в Китаї було офіційно повідомлено про скасування політику однієї дитини, а число допустимих для будь-якої сім’ї дітей збільшено до двох. У 2021 р. влада Китаю здійснила наступний крок, офіційно скасувавши штрафи за народження третьої дитини.

Наслідки

Вивчення наслідків політики однієї дитини неминуче наводить на слушність відомого вислову, що "за все треба платити". Чи могли передбачити китайські політики "ціну" зниження темпів росту і довгоочікуваного (з 1961 р.) скорочення чисельності населення, яким відзначився 2022 рік?

Певною мірою могли, але швидше за все зробили "ставку" на стримування росту чисельності населення. Передбачити могли хоча б тому, що зневага до дівчаток мала місце ще до впровадження примусового обмеження народжуваності. А якщо у сім’ї має бути лише одна дитина, то прагнули, щоб це був син.

У результаті в Китаї збільшилася кількість абортів за гендерною ознакою, зросли масштаби соціального сирітства (відмовлялись від дівчаток відразу ж після їх народження), погіршилася достовірність статистичної інформації, адже в очікуванні хлопчика народження дівчинки могло бути не зареєстрованим, щоб не сплачувати штраф за багатодітність. А оскільки народження дитини не було зареєстровано, то й смертність серед дівчаток-немовлят також могла зростати. (Особливо з огляду на те, що це небажана дитина, отож батьки піклувалися про неї менше, не докладали значних зусиль, щоб вилікувати у випадках хвороби, тощо.) і не відображатися в офіційній статистиці.

Окрім істотно перекошеного (у бік чоловіків) статевого співвідношення, виникла проблема "неіснуючих" жінок, які без посвідчення особи не мають жодних прав, не можуть вступити до університету, легально працевлаштуватися, захистити себе від насильства тощо.

Гендерні диспропорції, як правило, спричиняють зменшення кількості шлюбів, а відтак, рівень народжуваності й надалі залишатиметься на низькому рівні або знижуватиметься. Ця тенденція, поряд з іншими, зумовлює прискорення темпів старіння населення та скорочення робочої сили, водночас зростає навантаження на охорону здоров’я, збільшуються витрати на соціальне забезпечення, посилюється соціальна напруженість тощо.

Тобто виникають нові проблеми, прискорюється розгортання тих, що мали локальний характер, масштабуються, і для їх вирішення потрібно докладати значно більше зусиль. І це ще далеко неповний перелік наслідків політики однієї дитини (згадаймо хоча б  проблеми психологічного характеру, пов’язані з вихованням єдиної дитини у сім’ї).

Висновки

Можна запитати, нащо нам досвід Китаю щодо політики однієї дитини, якщо в Україні навпаки тривалий час політика спрямовується на підвищення народжуваності? Однак, цікавим є не стільки вектор бажаних і очікуваних змін, скільки засоби їх досягнення.

І цей досвід є вельми корисним для кожної країни, бо яскраво переконує, що заходи демографічної політики повинні бути комплексними, зваженими і передбачливими, враховувати різноманітні явні й приховані, прямі й опосередковані зв’язки, і навіть певною мірою керуватися принципом "не нашкодити" демографічному розвитку, не спричинити демографічну кризу.

Вже безсумнівним фактом стало те, що політика однієї дитини перекрутила ставлення до сім’ї та народження дітей, змінила дітородні установки і поведінку, а те що трансформувалося десятиліттями неможливо повернути назад за рік чи декілька років.

Досвід Китаю вкотре переконує, що зміни у політиці (пом’якшення або посилення заходів) не мають швидкого ефекту, особливо у царині народжуваності, яка характеризується певною інерційністю.

В Україні такий досвід необхідно вивчати і знати, бо у важкі, випробувальні для країни періоди, якими є війна, економічна криза, епідемія, знову з’являється спокуса досягнути бажаного результату здійснивши "політично ефектний" крок, наприклад, надати вагому матеріальну допомогу чи збільшити її розмір і обмежитись цим, залишивши сім’ю наодинці з безліччю інших проблемам, пов’язаних із піклуванням і вихованням дітей, тоді як демографічна політика повинна бути багатовекторною і комплексною.

Аксьонова Світлана, кандидат економічних наук, провідний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень ім.М.В.Птухи НАН України