Хоча президентська кампанія у США тільки починає набирати обертів, весь світ вже хитає від потенційної перемоги Дональда Трампа. Тим більше, що колишній президент регулярно та з особливим цинізмом підкидає все нові і нові приводи для паніки, продукуючи вкрай неоднозначні заяви. З останнього – фраза про "заохочення" росії атакувати будь-якого члена НАТО, який не платить "по оборонних рахунках" та чергова обіцянка закінчити російсько-українську війну за 24 години. Адже, як стверджує сам Трамп, "я дуже добре знаю президента путіна, я дуже добре знаю Зеленського, я можу залучити його, ми вирішимо це дуже швидко". Щоправда, що і як конкретно збирається робити Трамп у випадку своєї перемоги, нікому не відомо. Не здивуюсь, якщо про це не знає і сам екс-президент, адже для нього найголовніше зараз – просто регулярно продукувати інформаційні приводи.

Фактор Трампа та НАТО

Водночас, демократичні країни вже зараз – на всякий випадок – прораховують наслідки приходу Трампа до влади, причому як у контексті майбутнього НАТО, так і розвитку геополітичних процесів в цілому. Передусім – НАТО, адже з ним все просто та складно одночасно.

Просто – бо Трамп, ще будучи президентом, неодноразово погрожував виходом США з Альянсу, якщо європейські країни не збільшать свої видатки на оборону. Зараз на його передвиборчому сайті сказано наступне: "Ми повинні завершити процес, який ми розпочали за моєї адміністрації, фундаментально переоцінивши мету та місію НАТО". Трактувати це можна як завгодно – але навряд чи мова йде про вихід з Альянсу. Тож погрози Трампа у даному контексті не більше ніж передвиборча риторика. Реальних наслідків вони не матимуть. Тим більше, що це не йому особисто вирішувати, а відповідне рішення завжди може бути оскаржене у Верховному Суді.

Однак складність цього питання полягає у тому, що США за президента Трампа дійсно можуть дещо модифікувати свою участь в НАТО. Причому – не в найкращий бік. Наприклад, зменшивши свою "фізичну" присутність у Європі. Або зосередившись більше на Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Або мляво і непослідовно реагуючи на провокації з боку росії щодо країн ЄС, намагаючись домовитися чи навіть піти на поступки.

Зазначу, що поки мова йде виключно про імовірні сценарії. Як насправді буде поводити себе Трамп, не знає ніхто. Включно з самим Трампом. Бо він є класичним ситуативним політиком, який, по-перше, дуже любить бути у центрі уваги, по-друге, без вагань вдається до політичного шантажу, якщо хоче домогтися свого. І час від часу це працює. Так, за його першої каденції частина країн-членів НАТО дійсно збільшили видатки на оборону, а інші просто збільшили замовлення на американську зброю.

До речі, тоді всіх перевершила Польща, яка запропонувала назвати військову базу на своїй території Форт Трамп (звичайно, в обмін на постійну присутність на ній американських військових). Тож не виключно, що і на цей – поки гіпотетичний раз – все буде відбуватися за таким сценарієм. А Трамп буде розказувати про свої щоденні "перемоги".

Водночас ЄС дійсно не завадило б зараз розглянути варіанти посилення власної військової спроможності. По-перше, це точно не завадить на фоні агресивних російських заяв, а також планів росії напасти на якусь з країн ЄС у майбутньому. Створення європейських об’єднаних збройних сил, звичайно, не зможе стати альтернативою НАТО, однак точно не завадить – як з точки зору координації спільних зусиль і додаткового стримуючого фактору, так і вирішення оперативних завдань (укріплення кордону, миротворчі місії тощо). 

По-друге, це може стати своєрідним сигналом Трампу, що його відвертий шантаж може спрацювати не так, як він сподівається. І що НАТО – це союз, де всі повинні з повагою ставитися один до одного.

Трамп та інститути

Не будемо й забувати про те, що сила США – у політичних інститутах, які витримували й не такі випробування як "трампізм". Законодавча та, особливо, судова влада є своєрідною гарантією від інфантильних та нерозважливих вчинків тих, хто отримує посаду президента. І кому, як не Трампу, це знати, адже значну частину свого президентського терміну він присвятив боротьбі з цими інститутами – і в результаті програв. І другий гіпотетичний термін не стане виключенням, бо якщо мова йде про безпеку та існування держави, ці інститути включаються на повну потужність.

Тому європейським – і українським – політикам варто зараз зосередитися на налагодженні максимальної співпраці саме з представниками цих інститутів. І тоді не важливо, хто стане президентом – бо наявність двопартійної та двопалатної підтримки завжди буде гарантією збереження ролі США як лідера демократичного світу.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку