Україна входить до групи 30 країн із найстарішим населенням

Як демографічний процес старіння населення характеризується збільшенням у загальній чисельності населення частки осіб поважного віку. Якщо наприкінці минулого тисячоліття кожний п’ятий громадянин нашої країни перебував у віці 60 років або старше, то за даними Державної служби статистики України напередодні повномасштабної війни вже кожний четвертий був у цій віковій групі (а населення вважається старим, якщо частка людей у віці 60 років і старше у населенні перевищує 12%).

Одним із чинників старіння населення є подовження тривалості життя, і у цьому контексті старіння населення є ознакою цивілізаційного розвитку. Збільшення тривалості життя у розвинених європейських країнах зумовило перехід до використання частки осіб у віці 65 (а не 60) років і старше як показника рівня старіння населення. Треба визнати, що на тлі європейських країн населення України вже й не таке "старе", оскільки цей показник на початку 2022 року в нашій країні лише наближався до 18%, а в Італії і Португалії він вже досягав 24%, у Фінляндії був на рівні 23%, Німеччині ­– 21%. У цілому, демографічний розвиток України відповідає загальноєвропейським тенденціям.

Низька народжуваність прискорює старіння населення

На старіння населення впливає ще й зниження народжуваності. Якраз надзвичайно низький рівень народжуваності відіграє в Україні вирішальну роль у процесі старіння населення в останнє десятиліття.

Зокрема, у 2021 році кількість народжених була вдвічі меншою за кількість тих, кому виповнилося 60 років, тобто тих, хто мав право вийти на пенсію (а дівчаток народилося навіть у 2,6 рази менше за кількість жінок, яким виповнилася 60 років).

Чисельність молодих людей у віці 20-24 роки (а у цьому віці зазвичай приступають до професійної діяльності після здобуття освіти.) У рік перед початком повномасштабної війни була у 1,5 рази меншою за чисельність осіб у віці 60-64 роки. Тобто, населення, яке виходить за межі працездатного віку не заміщується контингентами тих, хто поповнює працездатне населення.

Демографічне навантаження, яке показує співвідношення груп населення працездатного і непрацездатного віку, зростає, і це відбувається переважно за рахунок груп пенсійного віку. Зростає навантаження на економіку, пенсійне й соціальне забезпечення, послуги, охорону здоров’я тощо.

Сприйняття старості

У кожній культурі існують оціночні визначення того, яким потрібно бути та як поводитися людині у певному віці. Європейське соціальне обстеження (European Social Survey, ESS) час від часу спрямовує опитування на дізнання поширених серед європейців поглядів на організацію життєвого циклу і стратегій планування особистого життя.

Зокрема, у програму опитування 2006 року респондентам було запропоновано висловити свою думку щодо віку, в якому людина досягає старості. Це ж запитання також було запропоновано 12 років потому, у 2018 році. Цікавим виявився факт, що вік, який був визнаний респондентами з України як початок старості, був на рівні 63 років для жінок і 65 років для чоловіків. Тоді як у країнах Північної Європи більшістю опитаних люди до 70 років не вважалися старими.

Ще цікавішим є те, що у повторному обстеженні з аналогічними запитаннями (Україна, на жаль, у ньому не брала участь) середній вік, коли людина досягає старості дещо змістився до старшого віку, що підтверджує тезу: старість – це соціально сконструйований феномен. У іншому обстеженні з’ясовувалися думки респондентів щодо внеску в економіку країни людей старших 70 років. Знову ж Україна виокремилася найнижчими оцінками такого внеску.

Типи культури і навчання людей поважного віку

Відома американська дослідниця-етнограф Маргарет Мід виділила три типи культури, що виникають при різних міжпоколінних відносинах. У постфігуративній культурі діти і молодь вбирають досвід і знання старших поколінь, авторитарність яких чітко проявлена у суспільстві.

Кофігуративний тип передбачає навчання у ровесників і сучасників, при цьому молодими унаслідуються норми і поведінка старших поколінь.

Третій тип ˗ префігуративна культура ˗ виникає на тлі швидких інформаційних, технічних, соціальних змін і формує необхідність навчання старших поколінь у молодших. Цей тип міжпоколінної комунікації розгортається у сучасному суспільстві. Однак, у людей поважного віку може виникнути відчуття несправедливості, адже, у молодому віці вони навчалися у старших поколінь, дослухалися їх, переймали досвід, а тепер, коли безпосередньо вони стали старшими поколіннями, то знову вимушені навчатися, і вже навчатися у молодих, а досвід, накопичений роками, швидко втрачає свою корисність і може, навіть, заважати.

Виклик повстає не лише перед представниками старших вікових груп, але й перед соціумом, оскільки потрібно руйнувати стереотипи, змінювати систему. Зокрема, важливо, щоб освіта протягом життя не була винятковим явищем. А також перетворилась на невід’ємний компонент особистісного і суспільного розвитку, щоб зникли уявлення нібито є такий вік, коли "вже пізно навчатися", опановувати нове. Однак важливо, щоб програми навчання були адаптовані для різних вікових груп, і старші покоління комфортно почувалися у цьому процесі.

Аксьонова Світлана, кандидат економічних наук, провідний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень ім.М.В.Птухи НАН України