На власні очі ми бачимо, як війна змінює міста, будинки, дороги. Як під ударами ворожої зброї руйнується наша земля… Випалена, знесилена, спустошена… Але найглибші зміни відбуваються там, куди не долітає жодна ракета, - всередині людської психіки.

«Тихої ночі», - сказала мені подруга, коли ми закінчили ввечері розмову телефоном. «Тихої ночі», - побажала мені консьєржка, коли я вигуляла вечері собаку. «Тихої ночі», - написала мені донька… «У вас сьогодні тихо?», - питає мене тітка з Миколаївської області… Тиша – це коли в наші дома не прилітає балістична ракета. Тиша – це те, що починається після відбою. Тиша – це час між небезпекою… і наша психіка навчилася жити в двох вимірах.

Скоро п'ять років. П'ять років повномасштабного вторгнення, які для нашої психіки не рахуються роками. Вони рахуються переривами сну, ще одним переїздом, ще одним "тимчасово" яке стало постійним. Ще одними новинами після страшного обстрілу. Страхом, який постійно живе всередині. Напругою, яка стала частиною кожного з нас. Іноді відчаєм, іноді надією… Список довгий та страшний… Часом психіка жаліє нас та відмовляється вірити в цей сюрреалізм ХХІ століття в центрі Європи, але це наше сьогодення. Кожного дня ми отримуємо психотравму війни, яка пролонгована вже більше чотирьох років.

І десь у цьому марафоні я почала помічати одну підміну, з якою стикаюся й в кабінеті психотерапевта, й в собі: ми вже чекаємо не миру. Ми чекаємо старого життя. А його вже нема куди повертати. Це вже констатація факту – ми ніколи не повернемося до того психологічного стану, якими ми були до цієї великої війни. Нація змінилася назавжди.

Для того, щоб зрозуміти, що з нашою психікою відбувається зараз і до яких наслідків це веде, ми з вами зануримося всередину нашого життя у війні. Саме в цій статті я тільки доторкнуся до першого шару глибини. Бо наша розмова буде довгою та змістовною.

Життя на два фронти

Уявіть людину, яка одночасно веде дві розмови по двох телефонах. В одному – побут: робота, дитина забула зошит, треба встигнути в чергу за ліками. В другому – тривога, вибухи, новини з фронту, ім'я знайомого у списку загиблих. Обидві розмови реальні. Обидві вимагають уваги просто зараз. І психіка не може покласти жодну слухавку доводиться тримати обидві, роками, без паузи. Без можливості зупинитися…

Це і є життя всередині війни. Не героїчне, не кінематографічне, а виснажливо подвійне. І саме ця подвійність, а не якась особлива слабкість, пояснює те, що я щодня бачу в кабінеті.

На одному кейсі покажу, як це працює, та як ми навчилась «жити в пролонгованій психотравмі»:

Напроти мене клієнтка – Олена. Звернулася з особистою внутрішньою проблемою, яка ніяк не стосується війни, хоча війна по-своєму пройшлася по її життю. На перший погляд вона впоралася чудово: працює, планує ремонт, думає про відпустку, навіть жартує на сесіях. Працюємо з її запитом, але на третій зустрічі вона раптом каже: «Знаєте, я не пам'ятаю, коли востаннє щось відчувала по-справжньому. Ні радості, ні горя. Ніби хтось приглушив звук».

Ми починаємо розпаковувати – й виявляється: за останні два роки Олена жодного разу не дозволила собі поплакати про загиблого друга. Не тому, що не сумувала. А тому, що «не було коли»… і десь глибше: тому, що боялася, що як почне, то вже не зупиниться. Що горе та розпач накриє її і вона з цим не впорається.

Тіло при цьому говорило те, чого не говорила свідомість: напруга в плечах, яка не минала навіть уві сні, різкі спалахи роздратування на дрібниці – розлите молоко, запізнення таксі, повільний ліфт, які неспівмірні з приводом. Це ключ, який варто запам'ятати: коли реакція на маленьке непропорційно велика – шукайте велике, яке не отримало виходу.

Що насправді відбувається в психіці

Те, що виглядає як «емоційна пустка», насправді – активний, енергозатратний процес, який називають емоційним заморожуванням. Це не поломка психіки, а її захисна стратегія: коли горя, страху й люті назбирується більше, ніж можна безпечно прожити в моменті, психіка вимикає гучність для того, щоб людина могла продовжувати функціонувати: годувати дітей, ходити на роботу, виживати далі.

Паралельно тіло живе в режимі хронічної мобілізації – нервова система не вимикається повністю навіть тоді, коли поруч тихо. Звідси той самий панцир у плечах, поверхневий сон, дратівливість, відчуття, що розслабитися «небезпечно», навіть коли безпосередньої загрози немає.

І це зовсім не слабкість характеру. Це психіка, яка робить рівно те, для чого еволюційно призначена: економити ресурс там, де його критично не вистачає.

Ціна довгого марафону

Заморожені емоції нікуди не зникають – вони чекають. І рахунок за них приходить пізніше: раптовими зривами через непропорційні приводи, тілесними симптомами без медичної причини, відчуттям внутрішньої порожнечі навіть у моменти, які мали б тішити. Відкладене горе – це борг із відсотками, й що довше триває війна, то більший назбирується цей борг у кожного з нас.

Саме тому я кажу, що нація «змінилася назавжди» - не метафорично, а буквально: колективна нервова система цілого народу роками живе в режимі, для якого вона не була створена. І повернення до «як було» не існує вже не тому, що ми не хочемо, а тому, що тієї психіки, якою ми були до 24 лютого, вже немає – є нова, яка вижила й продовжує це робити.

Як залишатися у здоровому глузді

Як? Питання з зірочкою. Я сформулюю його по-іншому: «Як залишатися в здоровому глузді та навчитися дійсно розслаблятися, а не бути завжди «в стійці», коли ти перед сном кожної ночі вже майже п’ять років ти перевіряєш тривожну валізу, готуєш одяг та взуття, щоб швидко вдягнутися та зреагувати, коли серед ночі тебе будить волання сирени повітряної тривоги, а іноді вже й вибухи балістичних ракет десь поблизу?» «Як навчитися не рвати собі серце, коли читаєш новини про загиблих жінок, чоловіків та дітей, які спали в своїх ліжках та просто не встигли?», «Як не сприймати кожне фото загиблого героя в соціальних мережах за своє особисте горе, а навчитися віддавати шану, не розриваючи собі серце?», «Як навчитися продовжувати жити, коли світ навкруги тебе палає?»… Скільки ж цих як…

А коли психіка та тіло блокують твої відчуття, щоб боліло від цих запитань, то «Як навчитися відчувати, бо всередині порожньо?»

Тут немає рецепту, який буде діяти швидко - це небезпечно й неможливо. Натомість працюють маленькі, керовані кроки:

• Дозволяйте емоції дозовано. П'ять-десять хвилин на день навмисно побути з тим, що відкладено. При цьому не занурюючись у лавину, а торкаючись і повертаючись назад до опори.
• Заземлення через тіло. Дихання, контакт стоп із підлогою, холодна вода на зап'ястя – сигнали для нервової системи, що зараз, у цю конкретну хвилину, безпечно.
• Ритуали контролю. Маленькі дії, які повертають відчуття «я щось вирішую» - порядок на столі, план на завтра, чашка чаю за розкладом. Це не втеча від реальності, а острівець стабільності в ній.
• Прощання зі старим життям як окрема робота горя. Дозвольте собі визнати: те життя справді закінчилося. Не тому, що ви програли, а тому, що воно було до. Визнання цього – не капітуляція, а звільнення ресурсу для нового.

Головне

Якщо ви впізнали себе в Олені або в цьому тексті – це не діагноз і не слабкість. Це нормальна психіка, яка реагує на ненормальні умови настільки розумно, наскільки може. Питання не в тому, як повернутися до себе довоєнних. Питання в тому, як обережно, по краплі, розморожуватися й будувати нову стійкість при цьому не втрачаючи здатності функціонувати.

Разом ми будемо досліджувати психологічний літопис, щоб розуміти і те, що з нами відбувається всередині війни, і те, куди ми рухаємося. Історію війни колись напишуть історики. Але історію того, що пережила людська психіка під час цього жахіття та вистояла, ми пишемо просто зараз.

Ми змінилися назавжди. І те, що ми досі стоїмо, - вже само по собі акт великої психологічної сили.

Ксенія Тейлор – психотерапевт. Дійсний член Української Асоціації психотерапевтів, Дійсний Член WAPP, Європейської Асоціації психотерапії (ЄАП). Письменниця. Авторка 12 книг в жанрі нон-фікшн, психологічних романів-фентезі. Спікер.