На цьому тижні розвиток подій у секторі Газа, за якими спостерігає весь світ, суттєво прискорився. По-перше, ЦАХАЛ ледь кожен день звітує про те, як встановлює контроль над стратегічними будівлями у регіоні (парламент, штаб-квартира поліції, інженерний факультет, де терористи виготовляли зброю тощо). По-друге, члени ХАМАС масово втікають на південь палестинського анклаву, а їх рівень підтримки серед цивільного населення падає. Якщо ізраїльська воєнна операція й надалі буде зберігати такий темп, то до кінця року проблема сектору Газа буде остаточно вирішена (спочатку ЦАХАЛ завершить зачистку міста, а потім візьметься за південь анклаву, де й остаточно поховає терористів). Але чи зникне після цього загроза розширення військового конфлікту на Близькому Сході? За певних умов – так. Але проблема у тому, що за інших умов ситуація може вийти з-під контролю.
Іранський фактор
Парадоксально, але більш-менш зрозумілою є ситуація з ключовою країною регіону – Іраном. Судячи з усього, він не планує брати безпосередню участь у конфлікті. На днях з’явилася інформація Reuters, згідно якої Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї чітко дав зрозуміти лідерові ХАМАС Ісмаїлу Ганії під час їхньої зустрічі в Тегерані на початку листопада, що його країна не буде вступати у війну проти Ізраїлю. Крім того, лідер Ірану під час згаданих переговорів вимагав припинити публічні заклики до Ірану та його ліванського союзника «Хезболли» приєднатися до війни проти Ізраїлю. Звичайно, певну підтримку ХАМАС отримає (і вже отримує), але вона буде політичною та моральною. Що змусило Іран зайняти таку позицію – достеменно не відомо. Скоріш за все, це сукупність різних факторів.
По-перше, ХАМАС не попередив Іран про напад на Ізраїль (до речі, як і «Хезболлу») – війна почалася тоді, коли іранці не були готові до неї і не мали відповідного плану дій. По-друге, ВМС США дуже швидко розгорнули дві авіаносні ударні групи у східному Середземномор'ї (чого не було з 2003 року). Дуже прозорий натяк в бік Ірану, підкріплений крилатими ракетами «Томагавк». По-третє, не можна виключати й вплив Китаю, який теж не готовий до великої війни (принаймні, поки що). І зміг донести цю позицію до Ірану. Саму тому останній й утримався від вступу у війну, хоча активно використовує своїх проксі для атак на Ізраїль. Але це принципово не змінить ситуацію і не виведе конфлікт на новий рівень.
А от далі йдуть два сценарії розвитку ситуації на Близькому Сході – умовно позитивний та негативний.
Умовно позитивний сценарій
Згідно першого сценарію, Ізраїль встановлює повний контроль на сектором Газа, ХАМАС розбитий і перестає бути більш-менш впливовою силою у регіоні. Далі – три варіанти. Перший – Ізраїль фактично приєднує цю територію, витісняючи палестинців, наприклад, у Єгипет (показово, що Байден фактично виступив проти цього, заявивши прем'єр-міністру Ізраїлю Нетаньягу, що окупація Гази була б «великою помилкою»). Другий – фактичне приєднання сектору до палестинської автономії та запровадження там правил, схожих на ті, які діють на Західному березі ріки Йордан. Водночас і у першому, і у другому випадку на цих територіях точно з’являться ізраїльські поселення, що навряд чи сприятиме стабільності. Нарешті, третій варіант – найменш реалістичний – міжнародна миротворча місія для контролю над сектором Газа. Чому нереалістичний? Бо не зрозуміло, хто на це погодиться і, що важливо, кого туди допустять. Але більше не погодяться, бо дуже проблемно і безперспективно. Тому і виходить, що умовно позитивний сценарій – це завершення активних бойових дій і повернення до так званого процесу політичного врегулювання з паралельним процесом побудови палестинської держави, який розтягнеться на десятиліття.
Негативний сценарій
А от негативний сценарій потенційно може призвести до того, що весь Близький Схід запалає, причому надовго. Тригером цього може стати війна Ізраїлю з «Хезболлою», але за умови, що саме ЦАХАЛ вторгнеться на територію Південного Лівану. До чого це може призвести – не складно передбачити. У 1982 та 2006 році Ізраїль вже починав «обмежені» операції в регіоні, які в результаті перетворилися на затяжний конфлікт, у якому були задіяні й інші країни (зокрема, Сирія). Сьогодні перенесення війни на територію Лівану може спонукати інші країни виступити проти Ізраїлю та суттєво зменшити рівень його міжнародної підтримки. Адже одна справа воювати на своїй території та захищатися, а інша – вторгнутися на територію іншої країни, хай і з метою покарання терористів з «Хезболли». Це явно буде сприйняте неоднозначно, причому навіть у тих країнах, які наразі підтримують Ізраїль. Тому керівництву країни слід дуже добре подумати, чи є сенс це робити. Звичайно, бажання вирішити проблему «Хезболли» – вагомий аргумент, але його явно буде недостатньо для міжнародної спільноти.
Водночас, цю ситуацію слід розглядати ще з одного боку – і він дуже неприємний для Ізраїлю. Справа у тому, що у такому розвитку подій може бути зацікавлений прем'єр-міністр Беньямін Нетаньягу, адже для нього це шанс відтермінувати свою «політичну» смерть. В Ізраїлі ніхто не збирається знімати відповідальність з керівництва за провал 7 жовтня (80% ізраїльтян вважають винним саме прем’єра), але це питання не будуть піднімати доти, доки триває війна. А тепер уявіть, що війна триває довго, дуже довго. Цинічний сценарій, але його треба враховувати. А от чи справдиться він, дізнаємося вже дуже скоро – бо через місяць, максимум два резервістів (у тому числі тих, які стоять на кордоні з Ліваном) треба відпускати зі служби. Тому війна з «Хезболлою» або почнеться до чого часу, або почне реалізовуватися умовно позитивний сценарій.
Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку
