Сьогодні, якщо спробувати промоделювати наше майбутнє, існує три базові моделі подальшого розвитку України.

Модель: країна - фронтир

Це "вічне" протистояння з рф своєрідний формат "сторічної" війни.

Нагадаю, минула "сторічна" війна між Францією та Англією підживлювалась принциповими суперечками приналежності французьких земель до тієї чи іншої "корони".

Формат країни-фронтира передбачає поступове вигоряння демографічного та економічного потенціалу, руйнацію суспільних інститутів та перетворення країни у воєнізовану "сіру зону".

Це чимось нагадує концепцію "рухливих східних кордонів" Третього Рейху, коли росіян планували відкинути за Урал і на східних рубежах молоде покоління "арійців" мало вдосконалювати свій дух, періодично вторгаючись "за стіну" у нетрі Сибіру.

Це мало стати запорукою "вічної молодості" німецького рейху.

Звичайно, що у контексті України вказана концепція буде суттєво відрізнятись, адже "рухливий кордон" у вигляді лінії фронту буде пролягати "по живому" на нашій території, а не за Уралом. Але загальна концепція виникнення новітнього політичного класу "man of war" дуже схожа. Україна в такому форматі стане своєрідним "храмом війни" для ультраправих з усього світу, в тому числі і самих росіян. А також місцем паломництва найманців і шукачів пригод - "першим інтернаціоналом війни". Що цікаво, в цьому форматі ніякі реформи не потрібні.

Політичні еліти привласнюють собі сировинну (зерно) та ресурсну (бюджет) ренту, а також значну частину зовнішньої ренти, стягнутої з міжнародної допомоги - у якості плати за виконання функції країни-фронтиру.

З корупцією теж непотрібно боротись - вона стає домінуючою моделлю суспільно-правових відносин: хочеш покинути територію "сірої зони" - плати; хочеш заробляти у "сірій зоні" - плати. До речі, ці процеси вже відбуваються в Україні - недарма деякі корупціонери виправдовують себе, мовляв, збирали на ЗСУ.

Звичайно, що вступ до НАТО чи ЄС у цьому форматі неможливий. НАТО не приймає у свій склад навіть країни з територіальними суперечками, а у стані війни - і поготів. В цьому контексті, наша посилена артикуляція щодо "примушення" партнерів надати Україні членство у блоці - це, певною мірою, холостий постріл. Максимальний тиск на союзників щодо прийняття України до Альянсу, доцільно робити лише після завершення війни. До того, часу, всі дискусії - даремні: НАТО ніколи не розширювалось за рахунок воюючих країн, тим більше з ядерною державою. Не зробить це виключення і для нас, незважаючи на всю свою емпатію до українців.

Модель: країна - член НАТО та ЄС

Це можливо, більше того, ми зараз маємо максимальні історичні шанси для цього. Але для реалізації зазначеного вище вікна можливостей, необхідно:

• завершити війну (в який спосіб навмисно не пишу для уникнення звинувачень на свою адресу);
• максимально швидко адаптувати політико-економічну систему України до стандартів ЄС, зокрема у частині мінімізації впливу корупції.

Простими словами, сформувати нарешті той самий український замок, до якого підійде європейський ключ. Або перестати поєднувати "кругле з квадратним", адже це було добре лише під час порятунку екіпажу Аполо-13 у відомому фільмі, коли інженери у Х'юстоні намагались поєднати круглі отвори трубок апарату фільтрації повітря до квадратних отворів, які були у корабельній системі.

В інтеграційних проектах ніхто не буде займатись таким винахідництвом, якщо співпадаємо - інтегруємось, якщо ні - ставимо інтеграцію на паузу.

Тобто в цьому форматі, потрібні дуже швидкі трансформаційні реформи - нічого не вигадувати, а лише посилено адаптувати. І відмовитись від корупції як від сутнісного стрижня суспільно-економічних відносин в Україні.

Модель: умовної Туреччини

Модель сильної, субєктної держави, члена НАТО, але перебуваючої роками на порозі ЄС. Це дозволить нам протягом 10-15 років провести ті радикальні та сміливі реформи, які ніхто не дозволить реалізовувати, будучи членом ЄС.

Наприклад, податкові та дерегуляційні.

З іншого боку - перспектива членства у ЄС може стати і магнітом для залучення інвестицій, адже всі інвестори шукають точки капіталізації та потужного зростання, а вони якраз і утворюються під час конвергенції (вирівнювання) вартості внутрішніх активів у процесі інтеграції з більш потужною економічною системою.

Саме тому, всі інвестори мріють увійти на новий ринок "до", а не "після".

Ця модель може бути цікава для нас у контексті реальності досить тривалої процедури вступу. Адже ЄС ніколи не поглинав великих кандидатів, крім Польщі.

Наприклад, відносно велика Сербія вже досить тривалий час пробуксовує і причина тут не лише у внутрішній специфіці. Процеси, щодо Чорногорії йдуть набагато швидше, хоча ментально чорногорці мало чим відрізняються від сербів.

Тим більше, що приєднання України до ЄС з точки зору витратності буде суттєво відрізнятись навіть від польського проекту - це буде скоріше нагадувати за складністю процедури приєднання НДР до ФРН.

Вибір моделі розвитку

Ключова проблема українського дискурсу сьогодні - це одночасне використання елементів всіх трьох моделей і відсутність чесної розмови щодо нашого вибору. Причому, всі три моделі можуть бути згадані почергово у виступі одних і тих же людей, тільки у різних контекстах. Наприклад, вранці ми можемо говорити, що ця війна "надовго", "на десятиліття". В обід - що Україну мають включити у склад НАТО та ЄС. Ввечері - що Україна має реалізовувати якісь радикальні податкові реформи, наприклад, скасувати ПДВ.

Хоча вступ до ЄС передбачає входження до митного союзу і спільного простору нарахування податкового кредиту та зобов'язань за податком на додану вартість в розрізі європейських контрагентів, тобто не можна бути членом ЄС та скасовувати ПДВ.

Але в моделі довгого очікування на порозі ЄС, подібні експерименти цілком можливі.

Звичайно, що для реалізації третьої моделі розвитку, теж необхідно досягти миру (можливо тут є трохи довший часовий люфт та можливість з переведення війни у військовий конфлікт низької інтенсивності). І ця модель вимагає візіонерських зусиль щодо побудови немейнстримної монетарної, податкової та економічної політики. Простими словами, має з'явитися свій Ататюрк чи Пак Чон Хі.

До речі, корупція в цій моделі може залишитись, вона потребує тут лише трансформації: від формату корупції "на вході" (обілечування) до формату корупції "на виході" (девелоперська або продуктивна корупція).

Звичайно, що під час війни суспільство не зможе зробити вибір базової моделі розвитку: немає законних механізмів та існують суттєві ризики використання цього дискурсу задля небезпечних маніпуляцій.

Тому цей вибір, хоч їм і не хочеться це робити, доведеться здійснити політичним елітам. І вони мають довести цей вибір до відома суспільства. Це буде чесно. Щоб кожен міг тоді зробити свій особистий вибір.

Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик