Ще один сеанс самозаспокоєння. Геніальний білоруський стратег (не здивуюсь, якщо так його незабаром охрестить пропаганда) заявив, що контрнаступу України не буде – мовляв, це просто "божевілля воювати при співвідношенні 1 до 5 на фронті".

Тут, звичайно, варто згадати його прогноз про війну, яка закінчиться за 2-3 дні. Потім фразу, що стала мемом, "а я вам зараз покажу чотири напрямки…" (до речі, і де вони?).

Далі було необхідність терміново йти на поступки Кремлю, інакше "втратять країну". Незабаром після цього російські відгребли по щах і змушені були спішно робити "жест доброї волі" - тікати з-під Києва.
Потім були заяви про те, що росія "збереться" і знову про необхідність чи здаватися, чи капітулювати. Після цього росіяни безпосередньо відгребли під Харковом. Їм було боляче та дуже страшно.

Далі знову "росія не може програти". Закінчилося втечею росіян. Ой, даруйте, передислокацією на "вигідні позиції" із Херсона.
Зізнатися, чекав на чергову таку заяву. Дуже вже "фартово" виходить для України – як тільки Лукашенко говорить про "непереможність росії", та сама росія конкретно відгрібає на фронті.

Безсилля Кремля

З іншого боку, така логіка є типовою для мислення совкової людини. Точніше від матриці сприйняття світу, яку вкладає у голови своїм підданим будь-яка імперія. Є хтось, формально сильніший – тремтіння від страху.

Ось і виходить, що незважаючи на колосальну любов до влади і майже таку ж любов до кримінального жаргону на кшталт "нахилити", "нагнути" й "опустити" йому доводиться нахилятися і все інше перед Москвою. Інакше думати не вміє.

Проблема для таких людей у тому, що частина нового покоління думає інакше. Як сказав один із українських комбригів після Київської операції, "молоді хлопці просто не знали, що в радянських підручниках у військовій справі написано про безперспективність опору за такої переваги. Вони просто бачили колону — і валили по ній".

Тому перший контрнаступ (звільнення зайнятого на ¾ Ірпеня) проводилося при чотириразовій перевагі росіян у людях і захмарних цифрах переваги в техніці.
Тому наступ під Харковим проводився силами п'яти бригад, коли їм протистояли шість, а під Ізюмом стояло ударне угруповання, яке збиралося "брати Слов'янськ". Побігли й ті шість та ударна група.
Тому коли на Херсонському плацдармі росіян українське угруповання посилилося до тих самих шести бригад, геройські захисники у складі трьох дивізій, чотирьох полків ВДВ, мобиків з ЛДНР, бригади спецназа ГУ ГШ та якихось морських піхотинців швидко звалили за Дніпро.

Закований у роль васала

У голові Лукашенка це не вкладається. Його сюзерен у вигляді Кремля не може продемонструвати своєї сили: регулярно отримує в рило і відповзає, заявляючи про нові "червоні лінії". Боляче отримує і Лукашенко це бачить. Зрозуміти, чому так виходить не може. Прикро. Він сам себе загнав у роль васала і що далі, то страшніше. Адже, а що буде, якщо у сюзерена не буде сил/бажання/можливостей захистити у разі чого?

Тому виникає потреба проводити сеанси самозаспокоєння. Адже багаторазове повторення про "безперспективність опору" такому противнику відновлює картину світу, що похитнулася в голові. І навіть дає певну впевненість, що так воно і є.

Щоправда, не надовго — до того моменту, поки представники нового покоління (і тут мова вже не лише про українців) знову включають режим "бачиш-бий". Тоді кремль знову відповзає і говоре про "червоні лінії". А у Мінську знову стає страшно.
Тим не менш, повторюю що написав вище. Заяви Лукашенка на тему війни та перспектив дій України за фактом виходять фартовими для тієї самої України. Як тільки Лукашенко говорить про "непереможність росії", та сама росія конкретно відгрібає на фронті.

Ігар Тишкевич, політолог, експерт Українського інституту майбутнього