На тижні голова фракції "Слуга народу" у Верховній Раді України Давид Арахамія заявив, що низка народних депутатів хочуть достроково скласти свої повноваження у парламенті. І додав: "ми вже не відпускаємо людей. Ми говоримо, що просто не будемо за це голосувати, тому що люди мають досидіти до кінця і ухвалювати необхідні для держави закони". Заяву очільник пропрезидентської фракції зробив не випадково – напередодні парламент зупинив повноваження відразу трьох народних депутатів. Як наслідок, на сьогодні у Верховній Раді України налічується 401 депутат із 450 – найменше за всю історію України. І, судячи з усього, ця вкрай неприємна та ризикована історія далека від свого завершення.

Що відбувається?

Зазначимо, що до початку широкомасштабного вторгнення у Верховній Раді 27 депутатських місць були вакантними. 26 – через об’єктивні обставини (мажоритарні округи, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях, де вибори не проводилися), 1 – через брак часу на проведення виборів на окрузі. А вже після 24 лютого 2022 року ще кілька десятків депутатів втратили свої мандати. Відбувалося це з різних причин – когось позбавили українського громадянства, хтось пішов на державну службу, двоє померли, а значна частина просто написали заяви за власним бажанням (як правило, перебуваючи у цей час за кордоном). Останнє передусім стосується представників заборонених проросійських партій, які у такий спосіб фактично втекли з країни.

Водночас у зоні ризику наразі перебувають – за різними підрахунками – до 50 народних депутатів. Якщо вони втратять мандати, то замінити їх не вийде, адже це або мажоритарники (а дострокові вибори під час правового режиму воєнного стану заборонені), або члени забороненої ОПЗЖ (виборчі списки якої – анульовані). Чи буде після цього парламент дієздатним та легітимним? Так, буде. Запас міцності є і він достатньо суттєвий, оскільки для повноцінної роботи парламенту потрібно як мінімум 338 голосів (226 – прийняття законів, 300 – внесення змін до Конституції, 338 – імпічмент президенту).

Однак можуть виникнути проблеми з функціонуванням як монобільшості (необхідність переформатування через брак голосів), так і фракцій з депутатськими групами, а також ефективною діяльністю парламентських комітетів. Вирішувати їх планують шляхом зменшення мінімальної кількості депутатів у фракціях та групах (відповідний законопроект вже внесений на розгляд Верховної Ради) та спрощення процесу прийняття рішень у комітетах.

Чому депутати тікають?

З тими, хто пішли, все зрозуміло. Але що може змусити інших депутатів добровільно скласти мандати? Причин тут кілька. По-перше, відкриття декларацій та прийняття закону про довічний статус політично значущих осіб. Багато хто розуміє, що не зможе дати аргументовані відповіді на питання щодо зміни свого майнового стану. І просто діє на випередження. По-друге, втрата мотивації. Під час війни це звучить, м’яко кажучи, дивно, але багато депутатів насправді вже давно ходять до парламенту "для галочки", особливо не цікавляться тим, що відбувається та голосують за все підряд. А почати якусь нову діяльність, у тому числі за кордоном, не можуть – мандат тут не допомагає, а заважає. І, нарешті, по-третє – це страх відповідальності. За вже зроблене і те, що буде зроблено. Або, навпаки, не буде. Рішення, які приймає парламент, не завжди є популярними. Причому непопулярних рішень далі буде набагато більше – і багато хто з народних обранців хоче максимально від цього дистанціюватися. Чи є така позиція державницькою? Звичайно, ні, але депутатів це не хвилює. Вони заклопотані проблемами власного політичного та економічного виживання.

Відпустити не можна залишити

То що робити, якщо депутат все ж таки захоче скласти мандат? Тут два стандартні сценарії – батіг та пряник. Вони вже довели свою ефективність, тому відмовлятися від них не будуть. Певне послаблення можуть зробити лише для тих, хто балотувався за списком та не представляє заборонену ОПЗЖ, адже його місце не стане вакантним та буде зайняти наступним у виборчому списку.

Іншим же, судячи з усього, прийдеться забути про можливість добровільно скласти мандат – принаймні, офіційно. Звичайно, вони можуть саботувати роботу парламенту, не ходити до сесійної зали, вічно сидіти на лікарняному, але формально будуть залишатися депутатами. Чи демократично це? Мабуть, не дуже. Однак є нюанс – представницький мандат це не лише про права, але й обов’язки. А також відповідальність за свої дії, особливо під час війни. Тому деяким народним обранцям краще припинити мріяти про те, що вони можуть "зіскочити", а почати працювати на благо країни. І тоді до них не буде ніяких питань, передусім від громадян. Бо останні, на відміну від колег-депутатів, можуть вдатися до не дуже парламентських, але вкрай дієвих методів притягнення до відповідальності. Причому – на цілком законних підставах. Просто під час війни деякі закони трактуються не так, як у мирний час. І про це слід пам’ятати.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку