Одним із найчастіших питань, що задаються під час війни психологам - це питання про дітей. Найчастіші з них: "Чи потрібен психолог дитині, яка постраждала від війни? Чи можуть батьки впоратися самі?". "Як реагує дитяча психіка на зміну середовища?". "Як скоротити період адаптації дитини до нових умов, на що звернути увагу?". "Чи можуть нашкодити батьки травмованій війною дитині?, як потрібно поводитися?". "Як підготувати дитину до можливого стресу?". І багато інших.

Насамперед поведінка батьків

Відповідаючи на всі ці та інші питання перш за все звернемося до реакцій та поведінки батьків. Тому що на всіх періодах дорослішання дитини проблеми дітей відображають насамперед проблеми батьків. Якщо найближчі люди транслюють тривожність і страх при дитині - вона теж, відчуватиме ті ж емоції і найчастіше ще вищою мірою.

Логіка дитини: якщо найближчі люди, яким довіряєш, від яких залежиш - турбуються і бояться, значить відбувається щось жахливе, непоправне і ніхто не зможе допомогти і мені нема на кого сподіватися.

Як сказав хлопчик на одній із моїх консультацій: "Коли я побачив як у мами течуть сльози, вона бігає по кімнаті і щось голосно кричить скам'янілому татові, я зрозумів - зараз ми всі помремо". Це була реакція батьків на сигнали повітряної тривоги у присутності хлопчика 8 років. Спочатку він намалював свій страх, потім тільки зміг про нього говорити, а пізніше описувати травмуючу ситуацію у всіх подробицях. І тільки після цього почалося відреагування: він навчився не боятися різких звуків, йому перестали снитися кошмари, поступово стала відбуватися адаптація до психологічних реакцій. Але йому не вдалося б допомогти без розуміння батьків - робота з ними дозволила зрозуміти мамі та татові, що не можна демонструвати свої страхи та негативні емоції у присутності дітей.

Такі ситуації можуть призвести незрілу дитячу психіку (і підліткову в тому числі) до формування не тільки стійких тривожностей і страхів, а й до депресії, фобії, панічним атакам та ін. реакцій посттравматичного синдрому. Діти з сильним типом нервової системи відновляться швидше, діти зі слабким типом нервової системи, з підвищеною емоційністю можуть залежати від цього страху і в дорослому житті, що неминуче позначиться на їх соціалізації, успіхах, досягненнях та особистих стосунках.

Ми зараз не говоримо про те, що батьки повинні забороняти собі відчувати негативні емоції, та й це практично неможливо, але навчити себе не показувати їх дитині - це посильна ноша, за умови розвитку емоційного інтелекту дорослої людини. Якщо ж батьки не в змозі взяти себе в руки, то психологічно вони самі є інфантильними дітьми і боятися зі своєю дитиною будуть разом, посилюючи страхи один одного.

П'ять правил спілкування з дітьми

 Тому виділимо 5 основних правил, які допоможуть батькам зорієнтуватися у спілкуванні з дітьми під час війни:

1. Говорити з дітьми про війну відкрито, при цьому не лякаючи, а підтримуючи спокійне тло настрою та бесіди. Одна з найважливіших функцій батьків по відношенню до дитини - емоційне навчання під час війни. Поясніть дитині (без надривних емоцій і прокльонів) що таке війна і залежно від віку - заспокойте, знайдіть слова, які прямо скажуть йому, що з вами він у безпеці, ви подбаєте про нього, хвилюватися - не потрібно.
2. Не транслюйте свої тривоги та страху в екстремальних ситуаціях, не лякайте дитину на рівні своєї поведінки, слів, рухів. Заради дитини зосередьтеся. "Прокрутіть" заздалегідь у себе в голові всі можливі екстремальні ситуації і вашу поведінку в них, і тоді, під час ситуації, що виникла в реальності ви будете "озброєні" і легше візьмете себе в руки і будете приймати правильні рішення - що робити, а яких дій уникати.
3. Не турбуйте дитину, не дивіться при ньому страшних роликів, фільмів, програм про жахи війни. Не обговорюйте при ній війну та її страшні наслідки, трагічні події, не використовуйте ненормативної лексики при дитині і т.п. Пам'ятайте - дитяча психіка тендітна і ще не сформована, вона не витримає і частини тієї напруги, яку витримують (і то не завжди) дорослі люди. До того ж - негативні образи, метафори та символи дуже фіксуються дитячою психікою, повторюються, програються знову і знову. Що веде до занепокоєння, неврозів і до жахливих сновидінь, або безсоння.
   
   Якщо ви віддаєте на деякий час дитину бабусі та дідусеві, донесіть до них це правило. У моїй практиці була ситуація, коли дівчинку 5 років батьки на вихідні відвезли до бабусі, яка виявилася дуже тривожною жінкою. Вона весь час дивилася по телевізору передачі про звірства війни, про те як постраждали люди і діти, потім яскраво обговорювала це при онуці з сусідкою. В результаті, повернувшись додому, дівчинка ночами стала мочитися в ліжко.
4. Якщо дитина виїхала з країни, а батьки залишилися в Україні, пам'ятайте, що їй там важко і вона все одно мріє повернутися. Важко тому, що по-перше порушено звичний спосіб життя та спілкування з батьками (навіть якщо вона перебуває в найкращих умовах).
   По-друге не забуватимемо про адаптацію до іншої країни, умов, школи, спілкування з однолітками. Період адаптації при нормальних умовах як у дорослого, так і у дитини триватиме від місяця до трьох, але якщо умови виявляються не найкращими (у тому числі емоційно), процес адаптації може затягнутися або зовсім не відбутися.Тому дитині необхідно відчувати підтримку найголовніших людей – батьків.
   Найкращою формою можна вважати ритуал щоденного вечірнього спілкування одночасно, зручний для батьків (або мами) і дитини. Проживши день, дитина може поділитися з вами як хорошим, так і переживаннями "випустивши їх назовні". Найчастіше дитині потрібна навіть не ваша порада, скільки бажання виговоритися і щоб її підтримали. Тому не поспішайте з порадами, дивіться, чи є на них запит. Якщо ситуація така, що ви не можете зв'язуватися щодня (проблеми зі зв'язком, батько на війні і залежить від військових дій та ін.) намагайтеся будь-якої можливої миті зв'язатися з дитиною. Головне, щоб вона знала і відчувала ваше бажання, підтримку та любов.
5. Батькам необхідно зрозуміти: чи не є вони несвідомими "носіями" деструктивних моделей поведінки по відношенню до своєї дитини під час війни.

До найбільш невідповідних моделей поведінки по відношенню до дитині, що переживає або травмується, відносяться:

Ігнорування, байдужість, покарання

• Ігнорування почуттів. Ставлення до тривоги та до емоційного розладу дитини як до чогось надуманого. "Перестань, нічого не станеться", "Досить: всі живі і здорові", "Що ти вічно вигадуєш" і т.д. Батьки думають, що вони транслюють дитині інформацію про те, що в цілому все гаразд і вона даремно турбується. Батьки не помічають справжніх емоцій дитини і щиро вважають, що треба перечекати - саме пройде. Вони не здатні використовувати емоційні моменти тривоги дитини як можливість стати до неї ближче, допомогти їй навчиться керувати своїми емоціями. У результаті дитина завмирає у своєму страху, почувається самотньою, можливо - покинутою. Страхи посилюються і переходять у хронічні.
• Пасивне реагування на почуття дитини. У цьому випадку батьки помічають почуття дитини, але вважають що їй будь-які емоції корисні, оскільки вони мають виховну функцію. Немає емоційної допомоги від батьків, лише намагаючись пом'якшити його реакції починають дарувати подарунки, годувати солодощами, дозволяючи цілий день не розлучатися з планшетом і т.п. Якщо говорити про мотивацію таких батьків, коли дитина сумує, боїться чи злиться ,їм це не зовсім зручно. Тому вони задобрюють його на зовнішньому рівні, щоб він на якийсь час заспокоївся і не заважав.
• Байдужість до того, що відбувається, і до почуттів дитини. Батьки демонструють зневажливу байдужість, намагаючись знецінити ситуацію та емоції дитини: "На ці тривоги вже ніхто не звертає уваги", "З нами нічого не трапиться, ми - удачливі", "Нервувати перебуваючи в безпеці безглуздо". Часто такі батьки проявляють себе у критиці емоцій дитини і навіть у покараннях. Вони можуть взагалі заборонити дитині виявляти якісь переживання і навіть карати її при найменших ознаках роздратування.

Що потрібно дитині

Конструктивна реакція батьків на занепокоєння, тривожність, страхи дітей: вислуховувати їх і щоразу намагаються роз'яснити, що таке емоція і навчити дитину як із нею справлятися. Якщо вони не знають як це зробити самостійно – звертаються до фахівців. Найголовніше, що вони серйозно ставляться до переживань своїх дітей, намагаються навчити їх справлятися з негативними почуттями, демонструють прийняття, підтримку та любов.

Дві форми сприйняття світу та переживання негативних емоцій

Виділяється два типи дітей за їхніми реакціями на посттравматичну ситуацію. Активний тип та Замкнутий тип.
Активний тип дитини: досить швидко справляється з негативом, легше відновлюється та витісняє погані спогади. Він має сильний тип нервової системи. Він товариський, оптимістичний і відкритий. Такі діти більш біологічно врівноважені завдяки нижчому рівню викидів гормонів стресу та інших фізіологічних індикаторів емоційного збудження. Вони краще справляються із власними емоціями, успішно заспокоюють себе, рідше втрачають душевну рівновагу. За підтримки батьків шляхом розмов і малюнків досить швидко перебудовуються.

Замкнений тип. Посттравматичний стрес виражається у тривожному настрої. Спогади продовжують жити в неспокійних снів, кошмарів. Деякі діти взагалі намагаються спати з розплющеними очима, щоб не бачити страшних снів. Сутність полягає у нав'язливому спогаді про головну насильницьку дію. Спогад відображаються у перцептивних переживаннях - звуки сирен, картина події, звуки пострілів, запах диму, крики, стогін жертви, вид крові тощо.

Яскраві ситуації, що вселяють жах, переходять у спогади, прикрашені емоційно. Якщо пояснити науково - мигдалеподібне тіло змушує яскраві спогади про подію, знову і знову приходити у свідомість. Дитині починає здаватися, що жахлива подія може знову повторитися. В результаті змін у головному мозку, які виявляються настільки сильними, що панічні атаки з боку мигдалеподібного тіла виникають завжди, коли відбувається щось, що навіть віддалено нагадує події, що викликали емоційну травму.

Психічні травми можна вилікувати кількома способами

Одне з найточніших досліджень у сфері позбавлення психотравматичного стресу було зроблено під час дослідження з людьми (і дітьми), які пережили Голокост.

Перший - повторне навчання. Наприклад, одним з методів спонтанного емоційного лікування дітей є - гра, причому "страшні ігри". У них грають знову і знову, що дозволяє дітям без жодного ризику, знову пережити подію, що травмує. З одного боку спогад повторюється в обстановці, що майже не викликає тривоги, що повертає в нормальний психічний стан порушених травм реакцій.

З іншого боку - діти вчаться надавати трагедії кращого результату: багато хто граючи в комп'ютерні ігри, вбиваючи ворога, несвідомо підтримують у собі відчуття, що ворог переможений, погане більше не повториться. Факт гри травмованих дітей у страшні ігри вперше вивчила доктор Лінор Терр, дитячий психіатр із Сан Франциско. Вона розповідала, що дівчата програвали свої травматичні ситуації з ляльками Барбі, хлопчики більше схилялися до агресивних ігор на комп'ютері. Суть у тому, що багаторазові програвання ситуацій, що травмують, виключають необхідність усвідомлено придушувати спогади про трагічні події.

Ще одним способом пережити психотравматичну ситуацію є методи, що сприяють переживанню інформації у вигляді метафор, міфів, казок, малювання. Часто такі способи допомагають дітям, які замкнулися у власному горі, розповісти про пережиту трагедію. Не варто давати точного завдання: "Намалюй своє горе", "Намалюй чого ти боїшся". Найефективніше замкнена, перелякана дитина розкривається на прохання намалювати "що-небудь". Тоді спогади, що сильно діють на психіку дитини, відображаються в малюнку точно так само, як і в думках дитини. Виносячи страхи на папір дитина "виводить" травмуючі спогади. Саме тому малювання має терапевтичну дію.

Робота психотерапевта з дитиною

Одна з ефективних схем роботи психотерапевта з дитиною виглядає так: на початку терапії, коли контакт з дитиною сформований, страх перенесений на малюнки, необхідно спонукати дитину відтворити і переказати картинку події, що емоційно травмує. Важливо, щоб розмова відбувалася у безпечному місці, де ніщо не викликає посттравматичного страху. Це дозволяє емоційній системі виробити новий, реалістичний погляд та реакцію на спогади, що травмують. Коли діти після малюнків починають говорити та описувати події, подробиці, спогади починають видозмінюватися: вони набувають іншого значення для дитини і відповідно по-іншому впливають на емоційний мозок.

При чергуванні занурення у спогади та перепочинків відбувається спонтанний перегляд події, що викликає психічну травму та засвоєння нової емоційної реакції на подію. Для кращого ефекту дитині необхідно переказувати травматичні епізоди яскраво, реалістично і докладно, як страшне кіно, відновлюючи у пам'яті найважчі подробиці. Що бачив, чув, запахи, тілесні відчуття, а також супутні цьому емоції - страх, жах, лють, огидність, нудоту.

Ціль всього цього процесу - показати, при спогадах про емоційну травму, що можна відчувати не тільки жах, а й почуття безпеки. Повтори таких дій поступово знецінюють травму, спогади втрачають гостроту та яскравість, що дає змогу звільнитися від неї.

Дитина, вийшовши з минулого, починає дивитися вперед, відчувати надію. Кожна сирена не викликає безконтрольні нервові реакції. Спогади стають менш страшними та реалістичними. Ціль не в тому, щоб не було спалахів спогадів. Пам'ять залишиться, проте здатність поводитися з негативними спогадами поступово буде свідомо вмикатися. Результат у тому, що коли дитина буде стикатися з образами об'єктів, що його налякали, вона не буде більше знаходити в них нічого, що становило б реальну загрозу.

Олена Рихальська, кандидат психологічних наук