Днями керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов заявив, що на сході росії проходять підготовку близько 11 тисяч північнокорейських військових, яких планують використати на війні проти України з 1 листопада 2024 року (причому перших 2600 солдатів відправлять безпосередньо у курську область).

Раніше президент України Володимир Зеленський у Брюсселі говорив про те, що КНДР планує відправити загалом 10 тисяч солдатів для участі у війні, а деякі північнокорейські офіцери вже направлені на українські території, окуповані росією і тренуються разом із росіянами. 14 жовтня глава української держави констатував, що КНДР "фактично входить у війну".

Своєю чергою, за даними південнокорейської розвідки, на російську територію прибули щонайменше 1500 вояків з КНДР. Президент Південної Кореї Юн Сук Йоль навіть скликав нараду з питань безпеки та заявив, що міжнародна спільнота "повинна негайно відповісти всіма доступними засобами на дії КНДР".

Водночас Білий дім висловив стурбованість подібною інформацією, однак зазначив, що офіційного підтвердження участі північнокорейських військових у війні проти України немає. Принаймні, поки що.

У кремлі, звісно, всі звинувачення "рішуче відкинули". Однак 14 жовтня путін подав до російської держдуми для ратифікації текст російсько-північнокорейської угоди про всеосяжне стратегічне партнерство, яку було підписано ще у червні 2024 року.

Тим часом мережею ширяться відео тренувань північнокорейських військових в сєргєєвкє приморського краю рф та процес видачі їм російської форми та спорядження.

Отже, з високою імовірністю, військові КНДР з’являться на війні росії проти України. То до чого слід готуватися не лише нам, але й всьому цивілізованому світу?

Навіщо росії північнокорейські  військові?

Відповідь на це питання доволі проста та очевидна – росії потрібне "гарматне м'ясо".

На сьогодні армія рф має значний дефіцит кадрів (про що постійно пишуть так звані російські "воєнкори"). Така нестача кадрів обумовлена специфікою тактики російських генералів ("живі хвилі" та економія техніки, нестача якої відчувається все сильніше).

Окрім того, армія рф має проблеми з набором нових кадрів (не рятують навіть ті мільйони рублів, які пропонують за підписання контракту).

Додамо до цього й небажання російської влади оголошувати нову хвилю мобілізації (у силу її крайньої непопулярності серед громадян). Отже, маємо вкрай несприятливу картинку для путіна, виправити яку може "допомога" від КНДР (хоч і часткова).

Давайте розбиратися:  по-перше, північнокорейська армія – це 1.28 млн солдатів, близько 4 млн резервістів та 5-6 млн мобілізаційного резерву.

Так, погано екіпірована та без досвіду (останній раз вони реально воювали ще в середині XX століття, під час Корейської війни), однак ідеологічно вмотивована (північнокорейська пропаганда промиває мізки своїм громадянам від самого народження у режимі нон-стоп) та заряджена на війну проти "імперіалістів" (не питайте, звідки вони в Україні - це другорядне. Скажуть, що воюють проти НАТО - і вони реально у це повірять).

По-друге, всі ці військові – дуже "дешеві". Платити їм можна мінімальні гроші (90% оплати при цьому все одно забере влада КНДР), однак і це – незрівнянно більше порівняно з тим, що вони мають вдома.

Зброю та екіпіровку військовим з КНДР можна дати будь-яку, ніхто на це не зверне уваги. Також можна не хвилюватися за поранених та загиблих (і так – по будь-якому пункту). 

Водночас Кім Чен Ин може непогано заробити на "м’ясі", задовольнити свої "геополітичні" амбіції та отримати досвід ведення сучасної війни для своєї армії (як не подивись – одна суцільна вигода).

Не забуваємо й про інтернаціоналізацію війни, її вихід на новий рівень, підвищення ставок та створення напруги в інших регіонах (передусім у контексті протистояння КНДР з Південною Кореєю і в цілому в регіоні).

Все це – складова частина стратегії росії, яка намагається розхитати ситуацію по всьому світу в надії, що це відверне увагу демократичних країн від російсько-української війни.

До чого нам готуватися?

Звичайно, поява кількох тисяч північнокорейських військових навряд чи може кардинально змінити ситуацію на полі бою. А от кілька десятків тисяч – це вже потенційна проблема. Адже російське командування точно не буде їх жаліти та кидатиме у безперервні "банзай-атаки" з метою виснажити ЗСУ, а вже потім залучити російську армію. Тому ігнорувати або применшувати загрозу точно не варто.

Водночас мова повинна йти не лише про власні військові засоби протидії подібному сценарію (які повинні враховувати специфіку дій саме північнокорейських військових, про які насправді мало що відомо), але і політико-дипломатичні.

Залучення КНДР в якості реального учасника війни проти України – це виклик не лише для України, але й для всього цивілізованого світу. Якщо це відбудеться, то військово-технічна та фінансова допомога Україні повинна бути кардинально переглянута у бік збільшення. Це ж стосується й санкційної політики та всіх пов’язаних з нею речей.

І готуватися до цього слід вже сьогодні. Судячи з усього, наша влада це чудово розуміє і починає активно працювати, не применшуючи чи ігноруючи загрозу.

Що робити цивілізованому світу?

Передусім – визнати серйозність проблеми. І не чекати, допоки з’являться "реальні докази" участі КНДР у війні проти України у вигляді полонених солдатів. Адже північнокорейські ракети вже атакують нашу країну, як і північнокорейські снаряди, залежність від яких для російської армії давно очевидна.

Треба думати тут і зараз: посилюючи підтримку України, запроваджуючи нові санкції, долучаючи нові країни до антиросійської коаліції, створюючи для росії та КНДР нові проблеми (наприклад, на Корейському півострові та регіоні в цілому), а також – залучаючи Китай до розв'язання зазначеного питання.

Так, саме Китай, якому не сильно подобається те, як КНДР йде у "вільне плавання" з китайської "сфери впливу" та провокує нестабільність у регіоні, до якої КНР поки що не готова, адже це не її ініціатива та не її сценарій. У жорсткому світі realpolitik це може спрацювати. Тож варто спробувати, поки ситуація не вийшла з-під контролю.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку