Місяць війни в Ірані – і ситуація для Дональда Трампа стає відчутно некомфортною. Не катастрофічною – він не з тих, хто панікує через опитування, – але тривожною. Давайте розберемося, що саме відбувається і чому це важливо, зокрема для нас.

Почнемо з цифр. За свіжим опитуванням Reuters / Ipsos, 61% американців не схвалюють війну в Ірані. Загальний рейтинг схвалення Трампа впав до 36% – це найнижчий показник від початку його другого терміну. За даними Nate Silver, чистий рейтинг Трампа становить мінус 16,7. Але найболючіше для нього – економічні показники. Схвалення його економічної політики, за даними YouGov та Reuters / Ipsos, впало до 25–29%. Це нижче, ніж у Байдена за всі чотири роки його президентства. А саме на економіці Трамп будував свою виборчу обіцянку.

Чому так? Бо американці відчувають все це на заправках. Середня ціна галона бензину по країні зараз перевищила 4 долари – ще місяць тому було менше трьох. У Каліфорнії вже давно за пʼять. А Трамп, нагадаю, у щорічному зверненні до Конгресу хвалився, що десь знайшов заправку, де бензин стоїть менше двох доларів. Одну заправку. США – країна великих відстаней, де без машини нікуди. Зростання вартості пального автоматично тягне за собою зростання цін на продукти, бо доставка дорожчає. Це бʼє абсолютно по всіх – і по фермерах, які традиційно є ядром електорату Трампа, і по мешканцях передмість, і по міському середньому класу.

Трампівська формула «short-term pain, long-term gain» – мовляв, потерпіть трохи, зате потім буде краще – вже дає тріщини. Бо «короткостроковість» затягнулася на місяць, а кінця не видно. Адміністрація так і не сформулювала внятної кінцевої мети операції «Epic Fury»: спочатку мова йшла про ядерну програму, потім про зміну режиму, потім знову про ракети. За опитуванням Quinnipiac, 55% американців взагалі не вважали Іран безпосередньою загрозою для США ще до початку ударів.

На минулих вихідних по всій Америці пройшли протести No Kings – третя хвиля цього руху. За оцінками організаторів, вийшло від 8 до 9 мільйонів людей у понад 3300 населених пунктах усіх 50 штатів. Це найбільший одноденний протест в історії США. Важливо не стільки число людей, скільки географія: це не лише Нью-Йорк і Лос-Анджелес, а й невеликі міста в Оклахомі, Айдахо, Кентуккі. Люди протестують не проти якоїсь однієї речі – це коаліційне невдоволення: і війна, і депортації, і авторитарні тенденції. Але найголовніше – це вимога до конгресменів, і демократів, і республіканців, перестати мовчати і почати діяти.

І тут починається найцікавіше – тріщини в коаліції самого Трампа. Такер Карлсон, ще нещодавно один із найвпливовіших голосів руху MAGA, публічно критикує війну. Трамп у відповідь фактично вигнав його з руху, заявивши, що Карлсон «не розуміє, що значить робити Америку знову великою». Марджорі Тейлор Грін, яка була одним із найвідданіших союзників Трампа в Конгресі, достроково пішла з палати і теж категорично проти операції. Навколо Джей Ді Венса ходили наполегливі чутки про розлад з президентом – настільки, що його терміново витягли для спільного фото в Білому домі. Сенат двічі голосував за резолюцію про обмеження воєнних повноважень Трампа – і двічі вона провалилася суто партійним голосуванням, 53 на 47, де єдиним республіканцем «за» був Ренд Пол.

А тим часом у Палм-Біч, у виборчому окрузі, де стоїть Мар-а-Лаго, уперше за цей вік перемогла демократка. Емілі Грегорі – власниця малого бізнесу, дружина військового, мати трьох дітей – обійшла кандидата, якого особисто підтримав Трамп. На попередніх виборах республіканець тут переміг із перевагою в 19 пунктів. Як вона це зробила? Аналіз The Atlantic показує: Грегорі взагалі не згадувала імʼя Трампа. Говорила про вартість страховки, паркування, ремонт доріг. Нудна, конкретна, місцева кампанія. І перемогла.

Це сигнал, який варто зчитувати правильно. Невдоволення Трампом не означає, що консерватори побіжать голосувати за демократів. Ні, вони просто залишаться вдома. А це автоматично збільшує частку демократичних голосів. Для Трампа, який не може балотуватися знову, це, можливо, не критично. Але для республіканців, які йдуть на проміжні вибори в листопаді – це серйозна загроза. З початку другого терміну Трампа демократи вже перехопили 29 місць у легіслатурах штатів по всій країні.

Трамп, схоже, дивиться на все це інакше. Він мислить категоріями президентського спадку. Після операції «Midnight Hammer» – ударів по ядерних обʼєктах Ірану влітку минулого року – підтримка цих конкретних ударів постфактум зросла з 30% до 60%. Трамп розраховує на повторення цього сценарію: мовляв, коли все закінчиться, більшість визнає, що він мав рацію. А ще він хоче залишити після себе «новий Близький Схід» – коаліцію, де в одній колонці стоять США, Ізраїль, Саудівська Аравія і ОАЕ. Для Трампа це і є головний приз.

Тепер про те, що з цього для України. І тут картина складна.

Війна в Ірані спричинила фактичне закриття Ормузької протоки, через яку проходить близько 20% світової нафти. Ціни на нафту злетіли вище 100 доларів за барель. І головним бенефіціаром цього стала Росія. За оцінками Центру дослідження енергетики і чистого повітря, середньоденний експортний дохід Росії від нафти зріс на 20% порівняно з лютим і досяг 270 мільйонів доларів на день. Раніше Росія продавала свою нафту з дисконтом у 10–13 доларів за барель, тепер – із премією. США навіть тимчасово послабили санкції проти російської нафти, щоб стабілізувати світовий ринок. Для Кремля, який на початку 2026-го стояв на порозі бюджетної кризи, це стало рятівним колом.

Більше грошей у Москви – більше ресурсів для продовження війни проти нас. Це не абстракція: аналітики FPRI прямо пишуть, що зростання нафтових доходів знижує мотивацію Путіна шукати перемирʼя. Крім того, війна на Близькому Сході перетягує на себе системи ПРО: кожна батарея Patriot, розгорнута для захисту Ер-Ріяду чи Абу-Дабі, – це батарея, якої не буде в Одесі чи Харкові. І переговорний процес щодо України, який ледь зрушив у січні в Абу-Дабі, фактично заморожений – усім не до того.

Але є й інший бік. Україна активно атакує російську нафтову інфраструктуру дронами. За даними Reuters, близько 40% російських експортних нафтових потужностей зараз виведені з ладу, зокрема ключові балтійські порти Приморʼськ і Усть-Луга. Це означає, що Росія навіть при високих цінах не може повною мірою скористатися конʼюнктурою. Кремль уже планує відновити заборону на експорт бензину, щоб компенсувати внутрішній дефіцит палива. Тобто Україна своїми діями безпосередньо підриває можливість Росії монетизувати нафтовий бум.

Підсумовуючи. Війна в Ірані бʼє по Трампу через найболючіше – через ціни. Його власна коаліція тріщить. Але він розраховує виграти в довгу. Для України це створює ризики – більше грошей Москві, менше уваги й зброї нам. Але й можливості: енергетична вразливість Росії, яку Україна вже експлуатує, ніколи не була такою очевидною. Питання в тому, хто з ким програє у цьому складному рівнянні – і наскільки у Вашингтона вистачить стратегічного мислення тримати кілька фронтів одночасно.

Ігор Петренко, доктор політичних наук, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”