Під час останньої зустрічі з путіним самопроголошений президент білорусі Лукашенко заявив, що найманці ПВК "Вагнер" вже почали його напружувати, адже хочуть сходити "на екскурсію до Варшави та Жешува". Але він продовжує їх тримати у центрі білорусі, бо "настрої в них погані" і йому не хотілося би передислоковувати їх на кордон з Польщею. Водночас лукашенко жодним чином не прокоментував той факт, що ці самі "вагнерівці" продовжують прибувати у його країну, де вже зібралося близько 5 тис. найманців. Тож виходить, що не настільки вони його й "напружують", якщо він продовжує збирати цей непотріб під своїм крилом.

Паралельно з заявами картопляного фюрера активізувався й бункерний фюрер. Традиційно путів впав в історичний маразм та нарозказував своєму електорату казочок про те, як сталін Польщі землі дарував. І що росія про це дуже добре пам’ятає та може нагадати полякам (і, звичайно, українцям), де й чиї території. Отже, у даному контексті тема розташування "вагнерівців" заграла новими фарбами. Адже зрозуміло, що їх перебування у білорусі переслідує певні цілі. Які, до того ж, взаємопов’язані та доповнюють одна одну.

"Вагнерівці" з возу – бункерному фюреру легше

Як це не парадоксально, але переміщення "вагнерівців" дозволяє путіна якщо не вирішити, то принаймні відкласти проблему, яку створив заколот пригожина. Суть цієї проблеми вкрай проста – наявність приватної армії, яка, по-перше, практично не підконтрольна центральній владі, а, по-друге, користується певною підтримкою серед росіян. Так, ця підтримка значною мірою є відверто пасивною, але й каркас підтримки путіна – аналогічний: сіра безініціативна більшість, якій подобається "сильна рука", традиційні цінності та тюремна "романтика".

Фактично, мова йде про своєрідну конкуренцію між путіним та новими "героями" росії. І як перемогти у цій боротьбі, користуючись старими, апробованими методами, путін не знає. Бо ці методи раптом перестали працювати. Повага та значною мірою страх перед диктатором зникли. Тож він обрав сценарій, якому слідує з березня минулого року – тупо пливе за течією, відкладаючи проблеми на потім. І з "вагнерівцями", судячи з усього, він вирішив вчинити так само – просто здихатися їх на якийсь час. І білорусь для цього – ідеальний варіант, адже "вагнерівців" за потреби можна буде використати для реалізації наступного сценарію.

Примітивна російська ІПСО

Заяви Лукашенка про "екскурсії" найманців до Польщі виглядають як примітивна ІПСО, яка переслідує відразу кілька цілей. По-перше, привернути увагу як до самого Лукашенка та білорусі, так і безпосередньо "вагнерівців" (тут слід згадати й коментарі самого Пригожина, який обіцяв "повернутися").

По-друге, здійснювати перманентний інформаційний тиск на ЄС та НАТО. Нагнітати істерію, погрожувати, нервувати, дратувати, усіляко розхитувати ситуацію – це те, що росія робить постійно, сподіваючись у такий спосіб максимально відтягнути увагу та зменшити допомогу з боку наших партнерів – ЄС та НАТО. А також – пограти на страхах громадян європейських країн, що війна з України може перекинутися до них.

Крім того, така ІПСО спрямована не лише на зовні, але й на внутрішнього споживача. Якому вже два роки з екранів пропагандисти розказують про те, що росія воює не з Україною, а з НАТО. Аж ось – "чергове" підтвердження: "вагнерівці" на кордоні з Польщею, збираються вдарити по Жешуву, де знаходиться хаб з постачання західної допомоги Україні. А може – й піти у наступ на Україну з боку білорусі. Те, що обидва ці варіанти – відверте самогубство для "вагнерівців", нікого особливо не хвилює. Головне правильно все це подати та постійно нагнітати ситуацію, тримати всіх (передусім – росіян) у напрузі, адже знервоване суспільство – зручний об’єкт для маніпуляцій.

Карибська криза – 2

Не можна виключати і третій – стратегічний – сценарій, якій вже давно знаходиться у путіна на столі. Мова про розширення або інтернаціоналізацію конфлікту. Суть сценарію дуже проста – провокація проти країни-члена НАТО (Польща або Литва), максимальне роздмухування істерії, бряцання конвенційною та, обов’язково, ядерної зброєю, а потім, терміново, заради порятунку людства – перемовини з НАТО та глобальні домовленості, у які росія спробує "зашити" й українське "питання" з врахуванням власних інтересів. Така собі Карибська криза на мінімалках.

"Вагнерівцям" у цій історії відводиться роль, до якої вони вже звикли – "гарматного м’яса".
Їх завдання – здійснити провокацію, записати пару відео та, бажано, загинути. Водночас, якщо щось піде не так, завжди можна сказати, що це найманці, до яких росія немає жодного відношення і взагалі, провокацію вони здійснили з території білорусі. От і звертайтеся до Лукашенка.

План цей путіну дуже подобається, але є два нюанси. По-перше, не відомо, як себе у цій ситуації поведе НАТО та окремі країни-члени. Можуть і сісти за стіл перемовин, а можуть і не сісти. А, навпаки, нанести реальний удар у відповідь. Причому не обов’язково робити це "особисто" – можна нарешті познімати всі "табу" та поставити Україні ту зброю, яка нам необхідна – і у достатній кількості. А також допомогти професійними добровольцями. Зокрема, пілотами.

По-друге, путін не контролює "вагнерівців" та Лукашенка достатньою мірою. І вони можуть у будь-який момент почати грати у свою гру, особливо якщо побачать, чим реально може закінчитися російський сценарій. Який, до того ж, буде розгортатися на територія саме Білорусі.

Чи готовий до цього Лукашенко – питання риторичне. Одна справа нести різну дурню в ефірах та показувати карти, де намальовано "откуда готовилось нападение" і зовсім інша – реальний конфлікт, потенційно – ще й з використанням ядерної зброї на території твоєї країни.

Тим не менше, імовірність реалізації останнього сценарію (з певними варіаціями) – достатньо висока. Оскільки це прямо залежить від неминучих успіхів ЗСУ та, відповідно, подальших провалів російської армії. Для того, щоб виправити ситуацію, путіну прийдеться викладати на стіл останні козирі, якими, безумовно, є ядерна зброя. Водночас в ЄС та НАТО, судячи з останніх заяв та дій, чудово розуміють цю загрозу. І потроху готуються до того, щоб не допустити реалізації зазначеного сценарію. Головне – не зупинятися та надалі тиснути на росію, паралельно посилюючи підтримку України.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку