20 листопада 1945 року у Нюрнберзі розпочався суд над високопоставленими нацистами. Міжнародний воєнний трибунал (МВТ) став кроком у бік створення постійного міжнародного суду та прецедентом з розгляду злочинів проти людяності. Як створили МВТ та судили нацистів? Розповідає "Ми – Україна".

Як створили Міжнародний воєнний трибунал?

Нюрнберзький трибунал був утворений не зовсім з нуля, а з урахуванням попереднього досвіду – не дуже вдалого Лейпцизького процесу над німецькими воєнними злочинцями.

Перша світова війна завершилася 11 листопада 1918 року Комп'єнським перемир'ям між державами Антанти та Німецькою імперією. Менше ніж через рік, 28 червня 1919 року, Німеччина та більшість союзних держав уклали мирний Версальський договір.

Він містив норми про трибунал щодо воєнних злочинів, скоєних німецьким військовим командуванням у Франції та Бельгії, під головуванням представників Великої Британії, Франції, Італії, США та Японії. Для цього союзники спочатку вимагали екстрадиції близько 900 осіб, зокрема й кайзера Вільгельма ІІ, який втік до Нідерландів. Уряди Німеччини та Нідерландів відмовилися екстрадувати будь-кого. Зрештою перелік скоротили до 45 осіб і уряди держав Антанти згодилися, що процес проведуть німецькі суди.

Процес розпочався в Лейпцигу та з 45 осіб перед ним постали 12, яких знайшли та яких не притягнули до суду перед тим. Їх засудили в проміжку між 23 травня та 16 липня 1921 року. З дванадцяти обвинувачених, трьох – до кількох місяців ув'язнення за жорстоке поводження з військовополоненими, одного – до двох років за страту французьких військовополонених, один уникнув судового переслідування за потоплення канадського госпітального судна, втікши за кордон, тоді як інші були виправдані, незважаючи на численні докази вбивств військовополонених.

Судове засідання в Лейпцигу

Хоча Лейпцизький процес вже в інтербелум вважали пародією і фарсом, він зіграв певну роль, бо переконав союзників у Другій світовій, що не можна лишати переслідування, судовий розгляд та обвинувачення за тією країною, з якої походять обвинувачені.

Ще до того, як Друга світова для Третього рейху досягла точки неповернення, союзники на політичному рівні визначали своє бачення щодо покарання кількома документами. У вересні 1942 року дев'ять урядів країн у вигнанні, які знаходилися в Лондоні, опублікували Міжсоюзницьку резолюцію про німецькі воєнні злочини, яка визначила курс переслідування німецьких воєнних злочинців після війни.

У жовтні 1943 року США, Велика Британія, СРСР та Китай підписала в москві чотири декларації, одна з яких – про злочини. В ній йшлося, що обвинувачених нацистів направлятимуть у країни, де вони й скоїли злочини, де їх "судитимуть на місці народами, які вони образили", проте головні воєнні злочинці "будуть покарані спільним рішенням урядів союзників".

У листопаді 1943 на конференції у Тегерані США, СРСР та Велика Британія представили Декларацію про німецькі злочини в окуповані Європі, якою переслідування нацистських воєнних злочинців визначили, як спільну військову мету. Згодом цю позицію союзники підтвердили на Ялтинській та Потсдамській конференціях.

Проте до завершення війни не було визначено, як саме карати. До прикладу, Вінстон Черчилль був за страту нацистської верхівки без суду, Йосип Сталін був за обов'язкову страту за формальним рішенням суду, Франклін Рузвельт схилявся до концепції взірцевого прозорого суду. Аналогічну позицію мав і Гаррі Трумен, коли посів місце президента США після смерті Рузвельта.

Черчилль, Рузвельт, Сталін на конференції в Ялті

Крапку у питанні засудження нацистів поставили на Лондонській конференції 26 червня-2 серпня 1945 року. 8 серпня США, СРСР, Велика Британія та Франція в Лондонській хартії виклали спільну позицію щодо процесу, якої досягнули в результаті складних переговорів.

Чотири держави-союзниці мали різні правові системи та політичні програми щодо Німеччини. До того ж чіткого прецеденту щодо міжнародного трибуналу не було – сумнівний Лейпцизький процес був помилкою, на якій навчилися, не більше.

За підсумками переговорів у Лондоні, держави союзники узгодили створення незалежного міжнародного військового трибуналу для суду над воєнними злочинцями, злочини яких не мають конкретного географічного розташування, незалежно чи є звинувачення індивідуальним, чи в якості члена організації або групи, чи в обох якостях.

Місцем процесу обрали Нюрнберг. Він знаходився в американській окупаційній зоні, місцевий Палац правосуддя був майже неушкодженим і при ньому була в'язниця, здатна вмістити 12000 ув'язнених. Але найголовніше – символізм. Саме в Нюрнбергу у 1920-х та 1930-х роках проходили масштабні пропагандистські нацистські мітинги.

Палац правосуддя в Нюрнберзі

Статут МВТ передбачив міжнародні злочини, за які осіб в індивідуальному порядку можуть притягувати до відповідальності:

• злочини проти миру: планування, підготовка, початок, ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів. Участь у спільному плані чи змові щодо цього, як окремий пункт обвинувачення;
• військові злочини: порушення законів чи звичаїв війни. Це зокрема, але не виключно: вбивство, жорстоке поводження або депортація на військові роботи чи для іншої мети цивільного населення з окупованих територій, вбивство або жорстоке поводження з військовополоненими, вбивство заручників, розграбування майна, навмисне руйнування населених пунктів або спустошення, яке не виправдане військовою необхідністю;
• злочини проти людяності (на той момент вже з'явився термін "геноцид", але не у правовій площині): вбивство, знищення, поневолення, депортація, нелюдські дії проти цивільного населення до або під час війни, переслідування за політичними, расовими чи релігійними мотивами, незалежно від того, чи порушує це внутрішнє законодавство країни, де злочин скоєно.

Як проходив процес?

29 серпня 1945 року було сформовано список обвинувачених, який включав 24 осіб – комбінація зі списків чотирьох сторін обвинувачення: Франції, Великої Британії, США, СРСР. 20 листопада почався перший з 13 нюрнберзьких процесів, на якому МВТ розглядав справу високопосадовців.

Суд розпочався із зачитування обвинувальних актів. Вони стосувалися чотирьох пунктів. Усім підсудним було висунуто звинувачення щонайменше за двома пунктами, тоді як деяким було висунуто звинувачення за всіма чотирма пунктами.

Перелік обвинувачених в індивідуальному порядку:

• Мартін Борман. Секретар нацистської партії. Вчинив самогубство 2 травня 1945 року, його судили заочно;
• Карл Деніц. Очільник Крігсмаріне, ініціатор необмеженої підводної війни – потоплення будь-яких суден без попередження, недовгий час очільник Німеччини після самогубства Гітлера;
• Ганс Франк. Генерал-губернатор окупованої Польщі;
• Вільгельм Фрік. Міністр внутрішніх справ, рейхспротектор Богемії та Моравії;
• Ганс Фріче. Радіокоментатор – його голос був дуже схожий на голос Геббельса, керівник відділу новин міністерства пропаганди;
• Вальтер Функ. Міністр економіки, голова Рейхсбанку;
• Герман Герінг. Рейхсмаршал, командувач Люфтваффе, перший керівник гестапо. Найвищий нацистський чиновник, засуджений у Нюрнберзі;
• Рудольф Гесс. Заступник Гітлера до своєї втечі у Шотландію у 1941 р.;
• Альфред Йодль. Генерал-полковник Вермахту, начальник оперативного штабу. Він підписав акт про капітуляцію Німеччини 7 травня 1945 року у Реймсі;
• Ернст Кальтенбруннер. Начальник головного управління безпеки Рейху, найвищий з керівників СС, якого судили;
• Вільгельм Кейтель. Начальник оберкоманди Вермахту, фактичний міністр оборони;
• Густав Крупп фон Болен і Гальбах. Промисловець та гендиректор Friedrich Krupp AG. Був помилково обраний замість сина Альфріда, який фактично керував компанією та якого судили на окремому процесі. Був паралізований з початку 1940-х та відсутній на суді;
• Роберт Лей. Голова німецького робітничого фронту (DAF). Вчинив самогубство після арешту у своїй камері до початку суду;
• Костантін фон Нойрат. Міністр закордонних справ перед Ріббентропом, рейхспротектор Богемії та Моравії;
• Франц фон Папен. Канцлер Німеччини у 1932, протягом двох років – віце-канцлер при Гітлері, посол в Австрії, Туреччині;
• Еріх Редер. Головнокомандувач Крігсмаріне з 1928 по 1943 роки, до Деніца;
• Йоахім фон Ріббентроп. Міністр закордонних справ, перед тим – посол у Великій Британії;
• Альфред Розенберг. Нацистський теоретик, ідеолог расової теорії, міністр східних окупованих територій;
• Фріц Заукель. Гауляйтер Тюрінгії, представник нацистської програми рабської праці;
• Ялмар Шахт. Банкір, економіст, президент Рейхсбанку до війни;
• Бальдур фон Ширах. Голова Гітлерюгенду, гауляйтер Відня;
• Артур Зейсс-Інкварт. Канцлер Австрії на короткий час та один з архітекторів аншлюсу, рейхскомісар окупованих Нідерландів;
• Альберт Шпеер. Улюблений архітектор Гітлера, міністр озброєння;
• Юліус Штрайхер. Гауляйтер Франконії до 1940 року, видавець антисемітської газети Der Stürmer.

Лава підсудних Нюрнберзького трибуналу. В першому ряду зліва направо: Герінг, Гесс, Ріббентроп, Кейтель, Кальтербруннер, Розенберг

Усіх обвинувачених, яких могли доставити, крім Бормана та Круппа, привезли у Нюрнберг 12 серпня 1945 року. Їхні камери були маленькими і обставленими із тим розрахунком, щоб вони не могли завдати собі шкоди. Навіть стіл був настільки крихким, щоб розвалитися під вагою людини. Проте у випадку із Робертом Леєм запобіжні заходи не спрацювали – він задушив себе 25 жовтня.

Для судового розгляду було визначено й перелік звинувачених організацій:

• таємна державна поліція (гестапо);
• загін охорони (СС);
• кабінет міністрів Рейху;
• керівний корпус нацистської партії;
• штурмовики (СА);
• служба безпеки (СД);
• генштаб і верховне командування збройних сил Німеччини.

Судді. Кожна держава-союзниця призначила одного головного суддю та одного запасного суддю:

• США: Френсіс Біддл (головний суддя), Джон Дж. Паркер (запасний суддя);
• Велика Британія: сер Джеффрі Лоуренс (головний суддя та президент МВТ у Нюрнберзі), Норман Біркетт (запасний суддя);
• Франція: Анрі Доннедьє де Вабр (основний суддя), Роберт Фалько (запасний суддя);
• СРСР: Іона Нікіченко (головний суддя), Олександр Вольчков (запасний суддя).

Судді Нюрнберзького трибуналу

Прокурори. Кожна з чотирьох держав призначила власного прокурора. Головними були:

• США: Роберт Джексон, суддя Верховного суду США, який допоміг укласти остаточну хартію в Лондоні та вирішити суперечки щодо процедури;
• Велика Британія: сер Гартлі Шоукросс;
• Франція: Франсуа де Ментон/Огюст Шампетье де Рібес (від січня 1946 р.);
• СРСР: Руденко Роман Андрійович.

Засідання суду мало синхронний переклад англійською, французькою, німецькою та російською мовами.

Під час розгляду, трибунал заслухав 37 свідків обвинувачення та 80 свідків захисту, серед яких були й 19 обвинувачених. 143 осіб надали захисту письмові свідчення. При розгляді обвинувачень щодо організацій заслухали 101 свідка та розглянули 1809 письмових свідчень.

Розгляд справи відбувався у два етапи: обвинувачення та захист. 20 листопада 1945 року прокурори зачитували перелік злочинів. Наступного дня розпочався перший етап.

Спочатку обвинувачення встановлювало злочинність складових нацистського режиму: аргументи щодо агресивної війни, докази змови з метою її розв'язання, переважно документальні. Потім обвинувачення наводило докази щодо рабської праці, концентраційних таборів. На суді з-поміж доказів представили дублену людську татуйовану шкіру жертв концтаборів, яку зберегли для дружини коменданта Бухенвальда Ільзи Кох, яка любили абажури з неї, голову страченого поляка, яку Кохи використовували, як прес-пап'є.

В середині грудня 1945 року обвинувачення почало представляти докази злочинів керівництва організацій. Серед них були письмові свідчення доктора Зигмунда Рашера, професора медицини, який проводив експерименти над в'язнями концентраційного табору Дахау. Щоб визначити найкращі способи порятунку німецьких льотчиків, яких збивали над Північним морем, в'язнів концтабору тримали в резервуарах з крижаною водою, а потім перевіряли на них методи зігрівання: гаряча, тепла, ледь тепла вода або розміщення біля оголеної жінки. Рашер підтвердив, що більшість ув'язнених померли.

Свої свідчення давали й жертви концтаборів. Француженка Марі Клод Валлан Кутюр'є була ув'язнена в Освенцимі у 1942 році. Вона розповіла, як під веселу мелодію, яку грав оркестр, відокремлювали тих, хто буде працювати, від тих, кого відправити у газову камеру. В одну ніч було чутно жахливі крики. "Наступного дня ми дізналися, що у нацистів закінчився газ, і дітей живими кинули в печі", - засвідчила жінка. В лютому СРСР представив фільм про жахливі нацистські злочини, який здебільшого складався із кадрів німецьких військових.

6 березня 1946 року обвинувачення завершило діяльність і настала черга захисту. Підсудним дозволили обрати собі адвокатів. Дві основні лінії їхнього захисту:

• злочини, визначені в Лондонській хартії – це право постфактум. Тобто за законами, що криміналізують дії, скоєні до того, як закони були розроблені;
• МВТ – це правосуддя переможців, оскільки до дій обвинувачених застосували суворіші стандарти, ніж до дій власних військових.

Перед судовим процесом, на етапі підготовки трибуналу, щоб оцінити та уберегти психічну стабільність нацистської еліти запросили психіатра Дугласа Келлі. За його спостереженнями та перевірками, зокрема тестом Роршаха, жоден з в'язнів, окрім Роберта Лея, який перед тим переніс черепно-мозкову травму, не виявляв жодних ознак психічних захворювань чи рис особистості, через які їх можна було б назвати божевільними.

Процес над нацистською верхівкою тривав до 1 жовтня 1946 року. Головною "зіркою" був Герінг. На відміну від інших обвинувачених, він охоче брав участь в інтерв'ю перед судом. Хоча говорив він гучно, швидко, багато і палко, в решті решт був скупим на деталі. Щодо себе вказав, що був проти війни з Британією, а вторгнення в СРСР вважав передчасним, хоча й неминучим.

Герінг в камері

Під час процесу, коли пролунало звинувачення в бік Німеччини в імперській загарбній війні, він кричав:

"Не смішіть мене! Америка, Англія та Росія зробили те саме, щоб просувати власні національні прагнення, але коли Німеччина це робить, це стає злочином, бо ми програли".

Часто підсудні свідчили самі. Іноді з намаганням виправити власне становище. До прикладу, Ріббентроп заперечив, що знав про існування величезної кількості концентраційних таборів. Тоді як прокурор продемонстрував мапу, на якій були позначені концтабори, розташовані поруч з кількома з будинків Ріббентропа.

Іноді свідчення захисту взагалі не зрозуміло на чию користь призначалися. До прикладу, свідчення Рудольфа Гесса, коменданта Освенцима (тезка Рудольфа Гесса, який був обвинуваченим) були про масові страти, подекуди по 10 тис. в'язнів на день, з використанням газу Циклон Б.

Дехто виказував каяття. Кейтель – щодо ведення війни на Сході всупереч звичаям війни. Франк визнав участь у знищенні євреїв і заявив що і за тисячу років провина Німеччини не буде стерта. Шпеер був чи не найактивнішим – казав про війну, як про немислиму катастрофу, про обов'язок взяти на себе частину відповідальності за лихо німецького народу.

6 липня 1946 року суд перервали на заочне слухання щодо Мартіна Бормана, потім відновили та 25 липня справа захисту завершилася.

26 липня Роберт Джексон дав заключні аргументи, а з 31 серпня обвинувачені почали виступати із заключними словами. Вироки трибуналу оголосили 1 жовтня 1946 року.

До чого засудив нацистів Нюрнберзький трибунал?

"Як на мене, хтось має це зробити... 10 людей за 103 хвилини. Це швидка робота", - сказав журанлістам виконавець смертних вироків Нюрнберзького трибуналу майстер-сержант Джон Вудс.

До страти через повішення із виконанням 16 жовтня 1946 року МВТ приговорив:

• Ганса Франка
• Вільгельма Фріка
• Германа Герінга. Він покінчив з життям напередодні страти, проковтнувши ампулу з ціанідом
• Альфреда Йодля
• Ернста Кальтенбруннера
• Вільгельма Кейтеля
• Йоахіма фон Ріббентропа
• Альфреда Розенберга
• Фріца Заукеля
• Артура Зейсс-Інкварта
• Юліуса Штрайхера
• Мартін Борман був засуджений до смертної кари заочно.

Суд виправдав Ялмара Шахта, Ганса Фріче та Франца фон Папена. Щодо Густава Круппа, який був непридатний до суду і замість сина помилково внесений у перелік, рішення не було – звинувачення лишалося у суді на випадок одужання. Він помер у 1950 року. Роберт Лей вчинив самогубство. Ганса Фріче засудили згодом судом з денацифікації до 9 років каторжних робіт. Його ув'язнили у 1947 року та достроково звільнили у 1950 році. Він помер у 1953 р.

Решті з-поміж нацистської еліти Міжнародний воєнний трибунал у Нюрнберзі призначив різні терміни ув'язнення:

• Карл Деніц – 10 років. Звільнили у 1956 році, помер у 1980 році;
• Вальтер Функ – довічне ув'язнення. За станом здоров'я його звільнили у 1957 році та через три роки він помер;
• Рудольф Гесс – довічне ув'язнення. Вчинив самогубство у в'язниці у 1987 році;
• Костантін фон Нейрат – 15 років. Вийшов з в'язниці у 1954 році за станом здоров'я і через два роки помер;
• Еріх Редер – довічне ув'язнення. Звільнений за станом здоров'я у 1955 році та помер через п'ять років;
• Бальдур фон Ширах – 20 років. Звільнили у 1966 році, помер у 1974 році;
• Альберт Шпеер – 20 років. Звільнили у 1966 році, помер у 1981 році.

Частину обвинувачених виправдали, вироки у вигляді ув'язнення іншим досі є предметом суперечок. До того ж держави-переможниці домовилися уникнути таких чутливих для них тем, як пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною (пакт Молотова-Ріббентропа) та ядерні бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Проте перший Нюрнберзький трибунал передував іншим.

У 1946-1949 роках в Нюрнберзі відбулося ще 12 судових процесів. Серед майже 200 інших нацистів, яких там судили, були лікарі, звинувачені у проведенні медичних експериментів над військовополоненими, адвокати та судді, звинувачені у впровадженні нацистської програми "расової чистоти" через євгенічні та расові закони, військові офіцери, звинувачені у звірствах проти військовополонених та в'язнів концентраційних таборів, а також промисловці, які наживалися на рабській праці та грабували окуповані країни. Після решти 12 процесів було винесено ще 12 смертних вироків та 85 вироків щодо ув'язнення.

Нюрнберзький процес став прецедентом для подальшого переслідування воєнних злочинів у Японії, призвів до створення Загальної декларації прав людини у 1948 році, а також Женевської конвенції про закони та звичаї війни у 1949 році.

Трибуналів, схожих на Нюрнберзький, після Другої світової було небагато, проте все ж були Міжнародний кримінальний трибунал з колишньої Югославії та Міжнародний кримінальний трибунал з Руанди, які розглядали злочини, скоєні під час Балканських війн та геноциду в Руанді. Підґрунтя цьому заклали саме у 1945 році.

Раніше "Ми – Україна" розповідав про створення спецсуду за злочин агресії для путіна.