45 років тому, 22 вересня 1980 року, почалась Ірано-іракська війна. Вона стала найбільшою конвенційною війною ХХ століття після Другої світової та завершилася на тих самих кордонах, з яких починалася. Що про неї варто знати, адже вона має деякі впізнавані риси нинішньої російської агресії? Вивчав "Ми – Україна".

Передумови Ірано-іракської війни

Вісім років конфлікту між Іраком та Іраном офіційно розпочалися 22 вересня 1980 року.

"Часті та відверті порушення іракського суверенітету Іраном... зробили Алжирську угоду 1975 року недійсною... Ця річка... повинна мати свою іраксько-арабську ідентичність, якою вона була протягом історії за назвою та насправді, з усіма правами розпорядження, що випливають з повного суверенітету над річкою... Ми жодним чином не хочемо розпочинати війну проти Ірану", - казав під час звернення до іракського парламенту Саддам Хусейн 17 вересня 1990 року.

Як і російське керівництво перед повномасштабним вторгнення 24 лютого 2022 року, в останній наведеній фразі Хусейн брехав про небажання воювати. Вже в заяві містився один з головних мотивів агресії.

Річка, яка за словами Хусейна мала б набути іраксько-арабську ідентичність – це Шатт-ель-Араб (Арабський берег). ЇЇ довжина 195 км, вона утворюється злиттям річок Тигр та Євфрат, з'єднує їх з Перською затокою та є важливим каналом експорту нафти з обох країн. Для Іраку – надважливий, адже він має обмежений територіальний доступ до моря, тоді як Іран охоплює усе Північне узбережжя Перської затоки.

Повний суверенітет і незручність Алжирської угоди 1975 року, про які казав Хусейн, стосуються давніх суперечок щодо кордонів. Вони точилися з XVI століття. У XIX столітті їх намагалися врегулювати ще Османська та Перська імперії. У ХХ столітті, після заснування держави Ірак, вони загострилися настільки, що по допомогу у вирішенні Іран та Ірак звернулися до Лігі націй у 1930-х роках, але теж без остаточного успіху.

Алжирська угода 1975 року між Іраном та Іраком для останнього була компромісом. Іран погодився не підтримувати повстання курдів в Іраку. Натомість Ірак відмовився від претензій на території на заході Ірану, кордон визначили по тальвегу Шатт-ель-Араб – серединному руслу та Ірак втратив половину свого контролю над річкою.

1979 рік став переламним. В Ірані перемогла Ісламська революція, яку новий ортодоксальний лідер Хомейні обіцяв "експортувати". Того ж року Саддам Хусейн став вже не віце-президентом Іраку, а його президентом, прем'єр-міністром, головою Ради революційного командування та лідером правлячої партії Баас – усе в одній особі. Звісно, йому, новоспеченому диктатору, ні до чого була революція в жодному її вигляді.

Саддам Хусейн напередодні вторгнення в Іран

Після зміни режиму, Іран опинився в геополітичній ізоляції та новий авторитарний лідер Іраку вирішив, що сусід слабий. Достатньо, щоб не пручатися виходу з Алжирської угоди, втраті контрою над Шатт-ель-Араб та ще Хузестану – іранської провінції, яка одночасно і багата на нафту і газ, і близько третини населення складали араби, як в Іраку, а не перси, які складають більшість населення Ірану. Досягнення усіх трьох цілей мало б надати Іраку статус нового беззаперечного регіонального лідера.

Тут знову можна проводити паралелі. 22 лютого 2022 року володимир путін заявив, що Мінських угод більше не існує. Революція Гідності, попри її повну несхожість із Ісламською революцією, російській диктатор боїться як поганого прикладу. Плюс війна – це головний спосіб "вставання з колін" для росії, хоча там зазіхають не на регіональне, а на світове лідерство, в якості другого полюса у біполярному світі.

22 вересня 1980 року Ірак розпочав повномасштабне вторгнення, розраховуючи на швидку перемогу, в чому теж є подібність до російського "Київ за три дні".

Перебіг Ірано-іракської війни

Через кілька днів після вторгнення міністр закордонних справ Іраку Тарік Азіз стверджував, що "Ірак не має жодних планів щодо жодного дюйма іранської землі", тобто щодо Хузестану або Арабістану, як його називають в Ірані. І що цілі іракського вторгнення Хусейн чітко визначив у промові 17 вересня 1980 року, яку ми процитували на початку.

Попри те, що агресор був абсолютно очевидний, регіональні реакції на вторгнення була на користь Іраку. Як і підтримка агресії росії з боку деяких держав – колишніх радянських республік.

"Арабські дипломати заявили, що вони підтримують Ірак у бойових діях з політичних, етнічних та релігійних причин, а посланці консервативних монархій Перської затоки заявили, що спроби Ірану експортувати свою шиїтську мусульманську революцію здобули іранцям мало друзів у регіоні… Наразі єдиними симпатиками Ірану серед арабів, схоже, є Сирія та Південний Ємен, який також має конфлікти з Іраком", - про такі реакції в ООН на третій день вторгнення сповіщали у The New York Times.

Для Іраку все почалося успішно. Вторгнувшись у Хузестан з двох напрямків, зустрівши незначний опір Корпусу вартових ісламської революції та іранських правоохоронців, за кілька днів іракці просунулися вглиб на близько 80 км.

Абадан — місце розташування одного з найбільших у світі нафтопереробних заводів — опинився в іракській облозі, хоч і не був взятий. 7 грудня 1980 року Хусейн заявив, що його війська не просуватимуться далі та утримуватимуть оборонну лінію, яку вони встановили в західному Ірані, до переговорів.

Початковий успіх був зумовлений тим, що іранців застали зненацька, хоча цього й не мало б бути. І тут теж можна проводити аналогії, адже про підготовку російської агресії йшлося заздалегідь.

"Іранські чиновники знали про пересування іракських військових через свого тодішнього посла в Іраку, а також завдяки інформації, наданій деякими офіцерами іракської армії послу Ірану в Кувейті на той час. Навіть за місяць чи два до нападу вони знали про дату його початку", - казав Ебрагім Язді, міністр закордонних справ тимчасового уряду Ірану.

Також низка документів свідчить, що США десь за рік до вторгнення попереджали іранських урядовців про напад.

Тим не менш перша успішна іранська контратака відбулася через рік після вторгнення – у вересні 1981 року вдалося зняти облогу Абадана. Хоча увесь другий рік протистояння характеризується як глухий кут. Повноцінний контрнаступ іранці здійснили у 1982 році і в середині весни Саддам вивів свої війська з території Ірану. 20 червня він запропонував припинення війни та повернення до довоєнного статус-кво. Проте Хомейні це відхилив, наполягав на усуненні Хусейна від влади та 13 липня 1982 року розпочалося вже іранське вторгнення в Ірак. Тут паралель недоречні, бо росія вперто гне свою лінію щодо вимог і на жаль про контрнаступ на її територію наразі не йдеться.

На цій стадії Ірак застосовував хімічну зброю, і цей воєнний злочин росія також здійснювала. Іранці здійснювали "м'ясні штурми", а на розмінування, перед наступом бійців, відправляли дітей.

Іранський хлопець-солдат

Протягом перших двох років війни, поки іракці окупували іранські території, на власній вони створювали лінію оборони. Йшлося не лише про мінування, але про створення великих та складних оборонних позицій, зокрема й штучних озер, які утворили, затопивши низинні райони.

Врешті 1983 рік не став періодом виходу з глухого кута – жодна з держав не могла здобути вирішальну перемогу. З початку 1984 року війна пішла на виснаження, також термін, знайомий українцям до болю. Хусейн мав запобігти захопленню нових іракських територій, втягнути в конфлікт інші держави та змусити Іран нести непосильні втрати. Звідси використання хімічної зброї, а також дві складові Ірано-іракської війни, які отримали власні назви:

• Війна міст. Це серія кампаній Іраку з ракетних ударів по іранським містам з метою задати якнайбільше втрат цивільному населенню. Вперше балістичні ракети Р-17 "Скад" запустили у 1982 році. Проте п'ять основних хвиль відбулися пізніше, в період з 1984 по 1988 роки. Кожна з них тривала не один день. Сумарно за весь період Війни міст Ірак вразив 27 іранських міст, у тому числі й Тегеран, 533 балістичними ракетами. Внаслідок обстрілів загинули понад 2300 їхніх мешканців. По території України росія запустила близько 10 тисяч ракет різних типів, не рахуючи регулярних атак безпілотниками.

Тегеран після ракетного удару, 1988 рік

• Танкерна війна. За період війни на торговельні судна в Перській затоці та Ормузькій протоці воюючі сторони здійснили майже 500 нападів. За більшу частину з них – понад 280, відповідальність несе Ірак. За понад 160 – Іран. Навряд чи росія проігнорувала б можливість чисельних ударів по торговельним суднам в Чорному морі, якби мала можливість їх завдавати. Проте здійснила низку точкових обстрілів цивільних суден.

Як реагував світ та закінчилась Ірано-іракська війна?

Це був найкривавіший конфлікт часів холодної війни, проте за участі третіх країн, тобто тих, які не входили ані в західний, ані в східний блоки. І на цьому полі бою СРСР виявилися по той самий бік, що й США. Совєти надали Іраку допомоги на суму близько $30 млрд. США підтримали Ірак на суму близько $80 млрд.

Географія військової допомоги ворогуючим державам була барвиста. Чимало випадків, коли країни в різні періоди та в різних обсягах були донорами Ірану та Іраку. Обсяги військової допомоги наводимо згідно з документами, які наведені у книзі "Ірано-іракська війна" французького історика П'єра Разу.

Перелік інших найбільших донорів Іраку, отже й Саддама Хусейна, у той період, рясніє ідеологічними супротивниками. Від Франції надійшло військової допомоги на $17 млрд, від Китаю – $6 млрд, від Італії близько $4 млрд, від Єгипту – $3 млрд, від Бразилії $2,7 млрд, від Югославії – $1,2 млрд. Менше одного мільярда надійшло від Польщі, Румунії, Чехословаччини, Австрії, Угорщини, Західної Німеччини, Іспанії, Швейцарії, Швеції. Близько $50 млрд сумарно – від арабських держав Перської затоки: Саудівської Аравії, Кувейту, ОАЕ, Бахрейну, Катару, Оману.

Ірану дісталося приблизно $24 млрд військової допомоги. Найбільше – від Китаю та Північної Кореї: приблизно по $3 млрд від кожної держави. Також вона йшла, хоч і у менших розмірах, від Лівії, СРСР, Південної Кореї. Менше ніж $1 млрд надали Болгарія, Сирія, Португалія, Іспанія, Велика Британія, Швеція, Італія, Франція, Австрія, Бразилія, Швейцарія, Греція, Південна Африка, Ефіопія. США також надали близько $650 млн.

Застосування Іраком хімічної зброї в наймогутнішій країні світу довгий час не помічали. У 1984 Америка відновила дипломатичні відносини з Іраком, але у 1985 році Ірану було надано зброю. Міжнародна політика була суперечливою. Радник президента США Рональда Рейгана з нацбезпеки Роберт Макфарлейн казав, що мета полягала в тому, щоб не допустити перемоги жодної зі сторін та привести їх до врегулювання шляхом переговорів, щоб потім відновити стабільні відносини з Іраном. Така позиція теж знайома, як і рішення ООН, від яких спочатку не було користі.

Іранський солдат готується до хімічної атаки

В ООН у 1986 році ухвалили дві резолюції:

• Резолюція 582 містила засудження ескалації, війни міст, танкерної війни, застосування хімічної зброї та порушення міжнародного права. Ірак та Іран закликали припинити вогонь, повернутися до міжнародно визнаних кордонів та розглянути конфлікт через посередництво. Іран та Ірак відмовилися це виконувати, бо за це не передбачалися наслідки;
• Резолюція 588 була закликом виконати резолюцію 582. Від генсека ООН вимагали активізувати зусилля та сповістити про результати. У звіті було зазначено, що Ірак та Іран не мають збіжностей.

20 липня 1987 року Радбез ООН ухвалив резолюцію 598. В ній йшлося про негайне припинення війни, обмін військовополоненими та повернення до кордонів. На відміну від попередніх рішень, це було узгоджено згідно із сьомим розділом Статуту ООН і вразі невиконання можливим було економічне або військове втручання. Через два дні Ірак прийняв резолюцію. Іран пручався.

У лютому 1988 року Ірак здійснив п'яту кампанію у Війні міст і почав підготовку до наступу, щоб звільнити захоплені іранцями території. В Ірані, виснаженому спочатку революцією, а потім і війною, після цього почали розглядати можливість погодитись на умови ООН.

17 липня 1988 року Іран відправив генсеку ООН лист про згоду прийняти резолюцію. Цьому передував лист аятолі Хомейні від тодішнього командувача КВІР Мохсена Резаї. В ньому йшлося про те, що для подальших успішних військових дій потрібно досягнути неможливого – розпочати вироблення ядерної та лазерної зброї, збільшити усемеро чисельності КВІР та у два з половиною рази – армії. І в такому випадку через п'ять років може йтися про початок наступальних операцій проти Іраку.

"Щасливі ті, хто пішов мученицькою смертю. Нещасний я, що досі живий… Прийняття цього рішення смертоносніше, ніж пиття з отруєної чаші . Я підкорився волі Аллаха і випив цей напій для Його задоволення", - сказав 19 липня Хомейні.

Аятолла Хомейні

Тож у війні на виснаження не виграли обидві держави, а її завершення через посередництво було від безвиході. Тут вже не доводиться говорити про аналогії із нинішньою війною. Тим більше, що Радбез ООН, де право вето належить агресору, не зможе ухвалити рішення, яке суперечить інтересам росії.

Мирний договір дві держави не підписували, але на запитання "що було далі" відповідь вже відома.

Територіально війна завершилися на тих самих міжнародно визнаних кордонах, з яких починалася, з виведенням військ та обміном полоненими. Останній обмін відбувся аж у 2003 році.

Як в результаті будь-якої іншої війни такого масштабу і тривалості, втрати в живій сили рід час Ірано-іракської війни оцінюють по різному – від 1 млн до 2 млн. З них вбитими з обох боків – близько 500 тисяч, більшість з яких – іранці.

"Для пересічних іракців перше слово, яке спадає на думку, коли вони описують ірано-іракську війну, це мат-хана, або "м'ясорубка". Її наслідки призвели до вторгнення Саддама до Кувейту в серпні 1990 року, що пізніше спровокувало руйнівні багатосторонні санкції проти Іраку та, можливо, вторгнення США в країну в 2003 році", - дав оцінку Лукман Файлі, колишній посол Іраку в Сполучених Штатах у 2013–2016 роках.

Після повалення Саддама Хусейна, виходу американських військ з Іраку, країна станом на зараз міцно пов'язана з Іраном.

Іран натомість зрозумів, що не можна воювати самому і почав украплювати або створювати мережу посередників в інших країнах регіону: "Хезболлу" в Лівані, "Хезболлу аль-Хіджаз" в Саудівській Аравії, "Катаїб Хезболлу" та шиїтське ополчення "Бадр" в Іраку, "Ансар Аллах" або хусити в Ємені, пакистанське шиїтське ополчення "Бригада Зайнабіюн" та афганське ополчення – дивізія "Фатаміюн" в Сирії, Бригади Аль-Аштар та "Сарая аль-Мухтар"в Бахрейні, ісламський рух опору або ХАМАС на палестинській території. Також Іран почав працювати над здійсненням того неможливого, про що аятолі Хомейні казав очільник КВІР у 1988 році – ядерною зброєю. Хоча ядерні об'єкти влітку 2025 року були атаковані, проте масштаби втрат ще не до кінця зрозумілі.

Нагадаємо, що раніше "Ми – Україна" розповідав про конфлікт США та Венесуели в Карибському басейні.