Потенціал для підвищення народжуваності є, принаймні, був до повномасштабної війни
У розмовах про народжуваність, про її невпинне зниження в Україні протягом останнього десятиліття, можна почути щось на кшталт того, що "наша молодь – егоїстична, хоче жити виключно для себе і не перейматися піклуванням і вихованням дітей". Однак, якщо уважніше розглянути проблему низької народжуваності у нашій країні, то виявляється зовсім інша ситуація. Втім, все по порядку.
Спочатку зауважимо, що результати соціально демографічних опитувань, проведених у різні роки і різними інститутами, в анкетах яких містилися запитання про дітородні плани і орієнтації, завжди показували, що в уявленні переважної більшості українських респондентів ідеальною моделлю сім’ї є сім’я з двома дітьми. Зазвичай, близько 55–60% опитаних вказують, що при створенні всіх необхідних умов (тобто за умов належного матеріального достатку, вирішенні житлової проблеми, безпечного середовища, якісних і доступних медичних послуг, освіти тощо) хотіли б народити і виховувати двох дітей, 12–14% бажали б мати трьох дітей, а 2% – чотирьох або більше.
Однак, коли йдеться про реалізовані плани, то простежуються інші співвідношення: серед усіх домогосподарств, у яких були діти до 18 років, близько 80% є домогосподарствами лише з однією дитиною (за даними вибіркових обстежень умов життя домогосподарств України). Саме ця різниця між бажаним і реалізованим вказує на те, що потенціал для зростання народжуваності у нашому суспільстві є, принаймні цей потенціал чітко простежувався до початку повномасштабної війни.
Егоїзм чи відповідальність?
Дітородна функція сім’ї постійно знаходиться у процесі трансформації. У минулому залишилася економічна необхідність народження дітей як гарантії допомоги у веденні господарства і піклування у старості. Наразі діти сприймаються як цінність, найголовніше у житті, об’єкт любові та можливість повнішої самореалізації для батьків. Ставлення до материнської/батьківської ролі суттєво змінюється. Щоб бути відповідальними батьками вже недостатньо просто доглянути, одіти і накормити дитину.
Відповідальність починається ще задовго до народження дитини і передбачає сімейне планування: коли і скільки дітей народити, які інтервали між народженням першої і другої, чи другої і третьої дитини є найкращими з медичної та психологічної точки зору. Відповідальність поширюється на збереження як здоров’я дитини/дітей, так й особистого здоров’я, створення безпечного простору і умов виховання. Відповідальність охоплює обізнаність батьків щодо кращих виховних методик та інноваційних підходів.
Більшість сучасних сімей прагне не просто влаштувати дитину у дитячий садок або школу, а вибрати кращий (з можливих чи доступних) заклад, кращого вихователя, педагога, відвідувати різноманітні гуртки і студії (гімнастичні, танцювальні, художні, вокальні тощо), усвідомлює важливість не лише розпізнати таланти і здібності своєї дитини, але й сприяти їх розвитку, допомагати у виконанні домашніх завдань, підтримувати доброзичливі родинні стосунки тощо. Ще більшої уваги потребують діти, коли з’являються проблеми із здоров’ям. Все зазначене пов’язано із величезними фінансовими витратами, отож батькам треба постійно підвищувати заробіток, докладати зусиль у професійній діяльності. Важко такий підхід назвати егоїстичним.
Якість і кількість
Сучасні батьки усвідомлюють значущість раннього етапу розвитку дитини для її успішності у подальшому житті, важливість інвестицій у дитину з самого її народження, тому віддають перевагу не кількості дітей у сім’ї, а їхній якості. Навіть до початку війни це легше (насамперед щодо матеріального забезпечення) було зробити, народивши і виховуючи одну дитину. Втім зменшення кількості заради підвищення якості може "спрацювати" на рівні сім’ї, але на рівні суспільства все значно складніше.
Надзвичайно низька народжуваність через певний час може стати ключовим фактором неможливості підвищення чи навіть підтримання належної якості життя населення (малочисельним поколінням, які вступають у працездатний вік, вкрай складно буде забезпечувати високий рівень життя тих, хто переходить у пенсійний вік, адже їх частка доволі швидко зростає).
Війна, величезні руйнування, виснажливість післявоєнної відбудови змушують багато сімей переглядати свої дітородні плани (ще трагічніше, якщо хтось із подружжя загинув). Батьки несуть відповідальність за своїх дітей (це передбачено на рівні законодавства). Але хто несе відповідальність за відтворення населення країни, за якісну і кількісну зміну одних поколінь наступними? І тут знову повертаємось до пронаталістської і сімейної політики, до необхідності вагомої державної підтримки сімей. Лише за цієї умови є ймовірність повнішої реалізації потенціалу підвищення народжуваності, що також є вкрай необхідним для існування держави.
Аксьонова Світлана, кандидат економічних наук, провідний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень ім.М.В.Птухи НАН України
