Актор театру та кіно Олександр Печериця поділився досвідом поєднання військової служби з творчістю, розказав про роботу над фільмом "Буча" та пояснив, чому після отримання звання народного артиста України продовжує вчитися військовій психології. Про це він розповів в ексклюзивному інтерв'ю "Ми-Україна".
Друзі, вітаю всім. Ви на каналі "Ми Україна". Мене звати Марія Скиба. Сьогодні я маю дуже цікаве, я сподіваюся, відверте інтерв'ю з актором театру та кіно Олександром Печерицею. Вже півтора року як і народний артист України. Вам це звання щось змінило ваші професії, ставлені до професії взагалі? Є таке, знаєте, що тепер щось стало краще або стане краще?
- Напевне, кардинально нічого не міняє. І що точно змінилося, і те, що цінне в цьому, що ти рухаєшся в правильному напрямку, що це якось відмічається державою, і надзвичайно пишаються мої батьки.
Оцінка старань. Це круто. Батьки діляться з вами враженнями про ваші роботи у фільмах або в театральних сценах?
- Так, звичайно. І мені дуже цінна їх думка і мами, і тата. Вони дуже по-різному сприймають одні і ті самі речі, і різне бачать. І тому мені дуже-дуже цінно почути їх думки окремі.
А, до речі, про вашу сім'ю мали інформацію, окрім дружини, так і сина. Ваші батьки не пов'язані з театром, з акторством?
- Ні.
А в якій вони професії?
- Мама за освітою інженер-економіст, тата технічна у нього професія.
Ну, тоді оцінка для вас ще більш цінна, тому що це люди не з професії, а такі особисті відчуття – це класно. Почнемо з бліца. Театр чи кіно?
- Театр і кіно.
Історична робота чи серіал про сучасність? У вас це і те було.
- Ой, тут важко вибирати. Мені подобається, ну, це бліц, і те, і те - я не можу вибирати.
Келих вина чи ромашковий чай?
- Келих вина.
Хвилина неймовірної слави чи рік роботи на перспективу?
- Рік роботи. Це шлях, це якась подорож.
На лижі в Карпати чи на море в Одесу?
- Лижі в Карпати.
Вечір з родиною чи посиденьки з друзями?
-Вечір з родиною.
За час повномасштабного вторгнення те, як ви любите проводити час, змінилося? Уявлення про те, що таке ідеальний час з найріднішим? Це вже не бліц.
- Мені здається, що ті обставини і все те, що твориться за вікном, змінило нас всіх. Тому змінилися і наші звички, змінилися наші вподобання, якийсь час, звичайно, вільний, по-різному ми проводимо. Мені подобається, на сьогоднішній день я кайфую від спорту. У мене є велосипед, і я ввечері або вранці намагаюся проїхати 20-30 км, аби зібрати якісь думки, насититися киснем, прогріти всі м'язи. Люблю останнім часом таку річ, непритаманно, напевно, хлопцям, бо це така, як на мене, творча професія - я роблю прикраси. Я захоплююся, якось стикнувся з тим, що мені подобаються прикраси.
А це, до прикладу, що? До речі, в мене зараз прикраса ручної роботи, це теж подарунок від творчої людини. От у Вас це з Вашого виробництва?
- Так.
А з якого часу, чому це сталося?
- В якийсь момент я звернув увагу, не пам'ятаю, на який референс, чи в інтернеті, чи в якомусь фільмі, я побачив, що є прикраси, які підкреслюють індивідуальність, що вони будь-які, чи це на руці, чи на шиї, що це дуже стильно і круто виглядає. І я став для себе шукати, десь підбирати, і знайшов, що вони або коштують якихось дурних, страшенних грошей, ті, що мені подобаються, або вони не такі, не у всьому.
І я вирішив, що, якщо це взяти і поєднати, то це буде красиво. Почав цим цікавитися, знайшов декілька сайтів, де продається відповідна фурнітура для виробництва тих або інших прикрас. І став собі замовляти, потім щось сидіти - це творчий такий художній процес - ти збираєш, сидиш, оцю бусинку з оцією фурнітурою, ага, в цілому, та ні, щось забагато.
І от ти, в принципі, створюєш, а потім воно твоїми руками створено, твої фантазії, ти щось в нього вкладаєш, якісь асоціації з чимось, потім ти його вдягаєш, це твоя інформація про тебе, це річ твоя, і кайфово. Вже неодноразово люди, які знають цю мою захопленість, це моє захоплення, вони кажуть, то тобі треба давай щось відкривати якийсь.
До власного бренду так недалеко, Олександр.
- Та, до власного бренду, бо вже декілька людей, коли бачили мої прикраси, кажуть, "я хочу таку саму". Я кажу, що я не роблю нікому, я збираю їх для себе, але оця думка все ж якось вона підкрадається до мене все ближче і ближче, і можливо я на порозі якогось власного бренду, хоча б я не назвав це бренд, це просто речі, які мені подобаються, це дуже часто це якісь копії того, що я десь на вулиці побачив, отакі, о, думаю, клас, от воно мені подобається в поєднанні з якоюсь тканиною, от з цією сукнею, чи з цією сорочкою, чи з цією футболкою треба саме такого кольору, як ці фурнітури до прикраси, вона має бути довга.
Як ви до цього прийшли, це цікаво. Як я розумію, що коли відбувається плетіння, збирання певного виробу, це ж також думки, тобто ти щось робиш, ти собі щось обдумуєш, це такий собі ще додатковий час на те, щоб щось подумати на майбутнє, це про це?
- Можливо, це для мене певна медитація, я про що не думаю, я думаю лише про цю прикрасу, про те, скільки же ще їх лишилося зібрати. Воно відволікає, я десь в своїх мріях. І це відволікає від сьогоднішніх наших питань, проблем, безкінечних новин, Telegram-каналів.
В якийсь момент я настільки в цього втомився, перенаситився. Я відчуваю, що я стаю від цього залежним, від позитивних новин, а вони всі здебільшого якісь жахаючі, або я подумав, так, все, коротше, не буду я цим займатися, я все одно від того не втечу. Але сам без кінця там щось шукати, коли ж ми переможемо, і як би це останнім про це не прочитати.
На жаль, ми не можемо повністю абстрагуватися від цієї війни, ми все одно живемо в цьому контексті, навіть коли відпочиваємо, коли перебуваємо в компанії друзів і так далі, якщо про війну і про контекст вашої роботи. Вже можна побачити на екранах фільм «Буча», в якому ви грали одну із ролей. Взагалі, чи просто вам було б погодитись на це? Тому що це фактично, ти повертаєшся в цей контекст, контекст окупації, вбивств, насилля, росіян і так далі. Чи ви це сприймаєте як робота, яку просто потрібно виконати? Чи все ж таки на собі переживаєте? Як це було? Розкажіть про зйомки трошки.
- Я не знаю, як можна абстрагуватися. Просто працювати і не перейматися в моїй професії.
Це просто неможливо. Тому що ти втілюєш живу людину своїми страхами, бажаннями і зіграти живу людину – це не так, якби просто, не так, що ти вдів костюм, приклеїв бороду і ти вже та людина. Ні, ти маєш дуже багато пройти, цілий шлях, аби продумати, а якби ти вчинив на тому або іншому місці, на місті цієї людини, якби ти виріс і виховувався в тих обставинах, в тому місті, в цій родині, в тому оточенні.
Тому, аби підходити до будь-якої ролі в театрі і в кіно, ти проходиш дуже величезний етап фантазій, репетицій, ти продумуєш дуже багато моментів, ти проживаєш з цією людиною до етапу, коли цей персонаж з'являється в кадрі. Ти живеш з ним потім до наступної сцени. Він у тебе в цей час старіше або мудріше, або дурніше, або він усвідомлює, або він боїться, або він доходить до якогось етапу. Тому, це, як я кажу, загальний підхід до будь-якої своєї роботи в театрі або в кіно. Це для мене дуже важливо і цінно. Я ніколи сподіваюся, не зраджу цим постулатам.
А фільм "Буча" для мене дуже цінний, тому що це перша картина, яка я знявся після повномасштабного вторгнення. Я навіть на той час був ще в війську. Тому навіть продюсер картини Олександр Щур писав до командування мого, аби посприяло і відпускало на знімальний майданчик.
І я пам'ятаю, що я приїздив туди в формі, перевдівався в військову форму, бо я грав там військовослужбовця Збройних сил України на блокпості. Після зйомок я знову вдягався в свою форму і повертався до частини.
Тому це ця історія для мене дуже-дуже цінна от саме і цим, що вона така перша, вона така бажана була. Я так хотів повернутися до професії. Воно мені снилося. Воно мене тягнуло і мені манило. І це насправді неабиякий виклик для будь-якої творчої людини, актора, митця, який мріє і бажає творити, робити, і не має, на жаль, цієї змоги.
А іще ця роль для мене певна ще в тому аспекті важлива, що творці цього фільму надихалися "Божественною комедією" Данте Аліг'єрі. Там так само є головний герой, який спускається в пекло, де зустрічається із сімома смертними гріхами. А той, хто його проводжає і той, хто його наставник, це душа поета Вергілія. І от ця роль була віддана мені. От я втілення того Вергілія, наставника головного героя у фільмі "Буча", який стоїть на воротах до пекла на блокпості і фільтрує, щоби зло не просочилося звідти, але добро звідти випускати.
Чому багато критики, як Ви думаєте, цієї стрічки? Стосовно того, що щось неправдоподібно, щось там переграли, не в контексті акторської гри, а саме в тому, як могли відбуватись події. Як Ви думаєте, це нормально, коли глядач може мати таку думку? Тому що це ж відносно свіжі події в рамках історії. Як Ви сприймаєте це? Чесно кажучи, я не стикався з відвертою критикою.
- Я пам'ятаю, на початку був хейт такий, що коли зняли тізер, була думка про те, що зараз йде війна, протистояння. Це було два роки назад, коли тільки творці приступили до зйомок. Лише тізер, от тоді було не на часі, що зараз так все складно. Але ця картина вийшла, як на мене, навпаки. Вона не про зло, яке чинить наш підступний ворог, а про те добро і любов, яка заражає нас. І про те об'єднання - пам'ятаєте, коли ми в перші дні війни, як ми об'єдналися? Можна було віддати ключі від власної машини чи від власної квартири, ти не боявся, що хтось там щось візьме чи щось вкраде. Тобі треба було щось перевезти. Ти довіряв. Спільне горе на всіх об'єднало.
І коли тобі незнайома людина робить щось добре, ти вдячний їй, ти відчуваєш любов. Вона породжує в тобі бажання віддавати цю любов далі. Ти так само робиш і ще комусь. Для мене цей фільм саме про це. І про небайдужість. Про любов. Він надихає, він про те, що якщо навіть страшно, просто роби.
Фільм на реальних історіях не тільки в тому, що відбувалося в Бучі, а історія людини, яка переказувала, історія свідків, які були в Бучі. І це точно варто подивитися, щоб навіть не пригадати, це, мабуть, неправильно сказати, тому що це ніколи неможливо стерти з нашого життя. Але подивіться, це точно буде корисно. І для того, як ви правильно сказали, Олександре, ставлення один до одного, що ми маємо допомагати, бути разом. Півтора року початку повномасштабної війни, півтора року ви були у війську. Ви сказали, що у вас було звільнення за сімейних обставин з війська. Ви не кажете, яких саме? Зараз цю тему ми можемо відкрити?
- Навіщо?
Скажіть тоді, чи маєте ви зв'язок з побратимами або з тими, з ким ви служили на початку повномасштабного вторгнення?
- Та колишніх військових, так би мовити, не буває. Тому я є весь час з ними на зв'язку, я опікуюсь з ними, я допомагаю, як тільки можу. Тому ми часто зідзвонюємося, списуємося, у нас купа є чатів, де ми обмінюємося думками, потребами. Це все не може не працювати. далі намагаюся всіляко допомагати своїй бригаді. Я в складі нашого культурного десанту продовжую їздити по підрозділах бригади, коли вони на декомпресії, для відновлення бойового духу. Ми спілкуємося, це творчі зустрічі, це концерти, ми спілкуємося з хлопцями.
Багато кого немає вже з ваших знайомих. Та, і це теж величезна, величезна проблема.
- Зараз я почав вивчати військову психологію.
Хотіла запитати, що ви ж вчилися на військового психологію, ви продовжуєте це навчання?
- Та, я продовжую і це навчання, і є методики, які на ранньому етапі ПТСР, вони можна за допомогою невеличкого інтерв'ю з бійцем провести 15-20 до 30 хвилин і з'ясувати по його відповідях, наскільки він може бути небезпечний для себе і оточуючих. Це дуже важливо на ранніх етапах, це з'ясувати.
Це навчання на базі якогось навчального закладу, це курси, які зараз їх багато? Чи де це саме?
- Це курси, Trim Management, достатньо розповсюджених в Британії - Trim Risk Management.
Скільки у вас ще навчання буде? Там декілька програм.
- Вони є короткі, є більш довгі, тому...
Цікаво, тобто фактично ви вже зараз під час такого туру або візиту до військових, ви можете використовувати ці навички, чому ні?
- Я не є офіційним представником структур військових. Я просто для себе можу це з'ясувати. Я, можливо, можу там підказати, що той або інший, можливо, там зверніть увагу хлопці, що там є з чим працювати.
Я сам стикнувся із тим, із ПТСР, який... І як з ним боротися, коли ти один на один із цією проблемою, це дуже-дуже складно. Розпізнати його складно. Він проявляється складно.
У Вас ж теж був ПТСР?
- У всіх людей, хто стикається із страхом за своє життя або з життям інших, це є... постравматичний синдром. Коли ти лякаєшся за своє життя або ти боїшся за чиєсь життя своїх рідних або побратимів, або ти став свідком якоїсь такої події, це все є вже майбутні наслідки до розладів психіки певних. Хтось їх легше переживає, хтось більше. У когось вони накопичуються, хтось їх одразу викидає.
Тобто, це все у кожного дуже індивідуально. І тому воно може проявитися пізніше, не одразу там після якоїсь події, яка стається з людиною. Коротше, це дуже складна історія. І те, з чим нам доведеться стикнутися, коли повернуться наші мужні і славні хлопці, дівчата до соціуму, нам доведеться з цим стикнутися. І це буде величезний виклик для нас всіх. Ми просто маємо бути до цього готові.
А ці методики, ці знання, власне кажучи, допомогли і мені, в пошуку якихось відповідей з тим, що зі мною відбувається. Чому я іноді буваю неуважний, чому я не можу досі зосередитися і читати книжку. Це все певні історії, що нас зосередження. Але я якраз один із рецептів, це велосипед або мілка дрібна моторика, яка відновлює всі рецептори, всі нейронні зв'язки. Це спорт, свіже повітря і так далі. Є багато методик і програм, які допомагають відновлюватись.
А до речі, що змінилося саме в театральному житті вашому після проходження служби? Після початку повномасштабного вторгнення, до прикладу, стали більш забобонними? Стало важче вчити тексти? Або там якісь речі, які от ви відчуваєте, що дійсно змінилося в театральному житті і в роботі? Є щось таке?
Ні, знаєте, я спокійно повернувся. Я відновився достатньо швидко. Слава Богу, можливо, це і з одного боку, мені не вистачало роботи, а в якийсь період, напевно, це склалося мені дуже добре. У мене був час повністю відновитися, своїми цими проблемами розібратися.
І я люблю жартувати про, коли он наш командир, ми тільки почали на службі вивчати устав караульної служби. Його треба було вивчити насправді. І я пам'ятаю, що
Це в ТерОбороні, так? Коли ви були?
- Так, і він каже, що на це є три дні. Комусь було роздруковано, 3-5 сторінок А4 надруковано. І він каже, що три дні треба вивчити. А я цього не почув. Я кажу, коли ми будемо здавати ці нормативи, коли ми будемо говорити про це, коли буде цей, ну, певний такий екзамен. Він каже, ну, десь за три дні.
Я кажу, я вже готовий. Через пару годин. Бо коли ти походиш на майданчик, ти вчиш там просто кіпи текстів. І це просто твоя навичка. Ти звик до цього. Це частина твоєї роботи. Якби розкласти, а, це оце, потім оце. Ага, я їй зараз про це кажу. Але оце змовчую, граю про те, чого я від неї хочу.
Ага, ага, ага. І воно логічно розкладається. Все, і поїхали.
А в уставі так само все дуже логічно, послідовно. Тобто це... Я тоді ще казав, що дуже багато військових професій може бути під силу артистам. Тому що їх підготовка в університетах, в студіях, вона достатньо потужна.
Це, в принципі, будь-яка професія, а зокрема акторська, це робота і своєю увагою.
Театр імені Франка, де ви граєте, він зараз дуже затребуваний. І це так, можливо, навіть м'яко кажучи. Купити квиток на виставу "Франка", ну, практично неможливо. Забито все до єдиного місця. Чому з'явився цей феномен? У вас є пояснення? Це режисерська робота? Це актори? Чи це люди, яким просто потрібен певний настрій і потрібно відключитися, про що ми з вами казали? Чому так сталося?
- Для мене мені здається, що тут багато чинників. По-перше, весь театр і театральне мистецтво нашої країни за останні років 10 дуже виросло в якості. Я кажу, в цілому. Плюс затребуваність у людей у справжньому, цікавому, стильному, новаторському, неймовірно крутому і живому, що є театр.
Ніяке кіно не дасть ні телебачення, не дасть тобі ефекту присутності тут і зараз, коли живий актор з партнерами грають на сцені у тебе на очах. Вони тут і плачуть, і сміються, і ти з ними співпереживаєш. Це відбувається безпосередній діалог вживу - і в цьому і є цінність театру.
Плюс, що наш театр наразі об'єднаний просто неймовірною трупою - творчою командою неймовірних художників, талановитих режисерів, дуже крутих менеджерів, які зараз зокрема Євген Щук, який очолив театр, який взявся за його розбудову з розмахом міністра. Він просто захоплений, як він бачить з різних, як він структуровано це бачить в перспективі, і це такий "вау". Тобто, цей розвиток театру в цілому разом із вихованням смаку з цілому нашого суспільства, це величезний крок.
І наш театр зараз на шляху, мені здається, дуже крутих подій. Ми підняли певну планку і самі ставимо наступну ще вищу, і мені подобається, як зараз розвивається театральне мистецтво.
З вашого досвіду, або таких передчуттів, що сьогодні потрібно, або не вистачає глядачу? Це вистави, сцени, твори, про що? Який це ритм, або який це настрій?
- Цікаве питання. Та що зараз треба? Я би так, напевно, сказав, що в нашому театрі кожен глядач може знайти виставу за своїми потребами. Це, можливо, так я відбрехався, в загальному.
Є різні теми, комедія, трагедія, хочеш щось психологічне на будь-який смак, але ж все одно є відчуття того, що хоче глядач. Чи ви це обговорюєте в трупі, чи є у вас такі розмови в театрі?
- У нас безкінечний, це безкінечна розмова про те, що робити далі, куди рухається наше суспільство, які питання стоять всередині, але театр не дає відповідей. Він ставить питання.
Це початок якогось діалогу, якоїсь теми, і мені це і подобається. Але мені здається, що в попередньому питанні ви питаєте, чи комедія, чи трагедія. Якщо так спростити геть, і чому я посміхнувся і так відреагував, тому що зараз люди "викупають саме" комедії, їм потрібна розрядка. Їм треба і посміятися, і забутися, і у нас зникли вистави і довоєнні, і з передвоєнним відчуттям того, що наприклад, була дуже крута вистава під назвою "Війна". От сама тільки назва цієї п'єси, так би мовити, відлякувала від неї глядачів,. А те куди рухатися і які вистави ставити, от наприклад, зараз Євген Миколайович Нищук наш, запропонував в цьому році на камерній сцені присвятити всі постановки до Розстріляного відрочення, звернутися до тих митців, які були знищені радянською владою під час знищення всієї, фактично, всієї нашої інтелігенції в 30-х роках. От до них ми звертаємося, зараз от я вже приступив до роботи, Микола Куліш, буде п'єса "Закут". Я навіть не пам'ятаю, що коли і чи була десь ще, ставили цю п'єсу. І от ми до неї звернулися і сподіваюся, що це буде така дуже важлива і цінна дискусія, початок діалогу, аби повернути ці прізвища, цих людей, цих митців, повернути їх в сцені, театру і Україні.
Тому що вони забуті, вони закатовані, але їх внесок в розвиток того, що ми маємо зараз, Куліш, Курбас, вони неоціненні. Їх навіть не можна порахувати, як вони вплинули на нас.
І про це треба знати і багато говорити. Завдяки цьому і театру величезна вдячність. Пане Олександре, є персонажі, критерії персонажів, яких ви відверто ненавидите грати? У вас в серіалах, в фільмах дуже різні ролі. - "Кріпосна", "Сага" - це такі історичні, але різні історії внутрішнього персонажа. Оте, що ви не любите. Це який персонаж?
- Провокативне питання. Насправді, я би так загально відповів, що я люблю всіх своїх персонажів, тому що вони є я. Як можна себе не любити? Вживатися в ролі, так. Це я просто в іншій епосі або в інших обставинах, це все одно я. І я надаю кожному цьому персонажу свою силу, свою певну, як це сказати, моє єство. Просто в нього інші бажання. Він прожив чи живе в іншу епоху. Він чогось прагне зовсім іншого.
А щодо того, що мені подобається грати, завжди цікаво грати негідників. Точніше, їх грати завжди цікаво. Тому що у них дуже багато палітр, щось приховати або щось крутити навколо. Вони завжди мають дві медалі. Він може тут прикидатися "білим" якимось і святим, а там він має якийсь злий напрямок, якесь бажання нехороше. Але коли знову копнути поглибше, то він теж не така вже і погана людина. Те, що для нього добре, що він вважає добрим. Але ж він не винен, що він так вважає. У нього були такі обставини і так далі, і так далі. Ти починаєш свого персонажа теж виправдовувати, бо ти не є прокурором для своїх персонажів. Ти завжди є для них адвокатом, якщо він навіть негідник. Чекай, це він для тебе негідник. Бо він проти тебе щось робить погане. Але ж він робить добре собі. Для своєї мами ж він все одно хороший.
Коли глядач потім каже, о, в житті він не такий негідник, як на екрані. Коли ти дуже вживаєшся в ролі, потім тебе сприймають так само в житті. Бувало у вас таке?
- Ні, у мене не бувало, бо більшість моїх ролів – це такі добрі, світлі, такі ідейні, натхнені.. Я б з задоволенням зіграв якусь потвору. Якесь таке... боюся у вас в ефірі говорити ці слова, але якихось таких падлок зіграв би. Тільки в контексті, звичайно, кіно.
Це важливо. Я читала ваше інтерв'ю про те, що у вас родина і, взагалі, рід Печериць – це дуже пов'язано з козацькою історією. Це прямо щось таке глибинне. Ви знаєте цю історію?
- Я знаю лише те, що мій рід дуже давній, те, що мої пращури мали величезний наділ землі, цілий хутір з багатьох хат. І він такий був… це такий сімейний був хутір. Він називався Печеричевський.
Річка там текла поруч Печеричівка, Печеричівський Яр. Тобто я просто зробив певне таку припущення дивлячись, що Печериця – це скорше прізвисько. І я зробив таке припущення, що це ймовірно давній козацький рід, тому що земель було багато. Це якраз мого прадіда "розкулачували" - забрали всю цю землю, забрали худобу і відправили до Сибіру.
Це своє дитинство ви в Краматорську, правильно? Росли там, навчалися. Ви знаєте, що там зараз є у вас рідні? Маю на увазі, що там зараз, можливо, вам переповідають, розповідають. Хтось рідних у вас там є?
- Та ні, рідних немає. Там лишилися друзі, однокласники, хоч більша їх частина вже теж перебралися до столиці.
До минулого року там в мене в Слов'янську - це поруч два міста - жила бабуся. Але, на жаль, їй було вже за 90 і не стало.
Ви зараз їздите на передову або десь близько до фронту виступати або спілкуватися з військовими, так?
- Буває.
Про те, які це відчуття, якщо коротко, і що вони вас запитують?
- Ой, та різне. Якщо ми приїжджаємо про творче, то ми говоримо про творче. Дуже різне питають, про поезію. От я дивуюсь, там був один хлопець, який слухав поезію. І він каже, можна я вам своє прочитаю? І він прочитав, і я думаю: "Боже, це круто". От і кажу, от тепер, будь ласка, все це, що ти маєш, ти запиши, і це треба видавати.
Ваша цитата: "Я везунчик по життю. Всі навколо мене важливі речі, які я хочу, стаються самі собою. Треба хотіти цього, і воно обов'язково станеться". Ви зараз, оця цитата була сказана півтора року тому, зараз ви б повторили це?
- Та, я вважаю, що я, у мене синдром "вижовшого", знаєте. Я вижив, все, ну, тобто у мене. І я кайфую щодня, і вважаю, що немає взагалі, як це сказати, немає сенсу ходити з кислою мармизою, коли життя таке коротке. Ти ніколи не знаєш, який з них буде твоїм останнім. Витрачати його на якісь дурниці. Та, я так само переповнений і страхами, і розчаруваннями певними. Але теж, ну, якщо раніше я переймався, то зараз я й думаю, о, це тепер мій досвід. Тепер я знаю, що може бути і так. Або що нічого не вічне. Живи та кайфуй, насолоджуйся і вчись любити. Люби, люби, люби. Не вмієш вчитися, даруй себе, зупиняйся, насолоджуйся. Цим прекрасним заходом сонця, цим рожевим небом. Цею пташечкою раніше, яке вилізла - ти ще спиш, вона там щось цвірніть, цвірніть, цвірніть - ти думаєш, воно й також мало якісь справи. Ну, собачка якась біжить теж. Я не знаю, я почав помічати те, чого я не помічав. І кайфувати від речей таких простих, базових.
Я спав сьогодні в ліжку, в сухому. Я маю сьогодні можливість їсти і пити стільки, скільки я хочу. А якщо в мене немає води, я зайшов в магазин і купив. А якщо в мене немає їсти, я зайшов в якийсь заклад, купив там собі щось і поїв. Круто, здорово і тоді, коли я хочу. У мене є гаряча вода, у мене є повно друзів, у мене є моє призвання, є моя професія.
І я, знаєте, от із тих щасливих людей, коли ти знайдеш, як із свого хобі, витягати кошти, то можна більше ніколи не працювати. І я не працюю.
Твій перший власний бренд, Олександре, прекрасний, буде взагалі.
- Це вже більше до роботи, не знаю. До бізнесу. Тут про творчості.
Знаєте, завершуючи, хочу повернутися до бліца. Коли я поставила запитання хвилина слави чи рік роботи на перспективу, ви сказали рік роботи. Це тому, що потім можна отримати більше? Чи відчуття хвилинної слави для вас найцікавіше?
- Це точніше. Чому вона вчить? От слава, що вона тобі дає? Відомість? Ні. От відомість тобі дає той рік, який ти пройшов.
Знайомство з новими людьми. Знайомство, якісь нові навички. Ти прочитав ту або іншу книжку. Ти вивчив, не знаю, навчився жонглювати, ти поєднав таку тканину із таким камінням. Ти пройшов рік. У тебе за рік сталася якась історія. Да, дуже приємно, коли ти виходиш після якоїсь творчості, кіно чи театр, тобі поаплодували. І ти їдеш додому з такою "либою", що у тебе життя склалося. А завтра треба починати все спочатку. Якийсь новий етап і новий рік. Випробувань і якоїсь подорожі. І від тебе залежить, яка вона. А мить слави вона нічому не вчить. А оцей рік навчить тебе.
Тоді про конкуренцію, що в театрі є. Я думаю, ви говорите про те, що хто хоче досягти, яку роль хто хоче зіграти. Є такі розмови?
- Ні, немає.
Про що тоді ваша роль, яку би ви хотіли зіграти? Негідник, це почула. Щось, можливо, здобуток якийсь. Або, знаєте, не хочу ставити запитання банальне, ким ви себе бачите за п'ять років, але все одно оцей шлях, оцей рік, або не рік, до якого ми йдемо. Для вас це що? До чого цей шлях в професії?
- Знаєте, теж, може, банальну річ скажу. Не хочу нічого загадувати. Живу сьогодні. Я хочу, така теж, аби я був щасливим. Я дуже хочу бути щасливим. Я і є щасливий. Просто мені хочеться частіше на це звертати увагу. Всього того, що я маю. Щоб це не заважало в моєму руху і вперед. Не давало мені зупинятися.
Та, в мене все круто, все класно. Завжди мало. Завжди мало ролей в кіно, завжди мало ролей в театрі. Завжди думаєш, от, в мене вже достатньо ролей в кіно, достатньо ролей в театрі, але ж вони не головні. Значить, треба ставити іншу планку.
І це безкінечний процес. Людина – це така істота, в неї завжди все мало, їй треба більше, більше, більше. Тому що вона ставить собі інші цілі. І це добре. Але що я, от, сказав би так, що я нічого не хочу загадувати, я просто йду, я просто насолоджуюся. І, дай Боже, мені і всім українцям періодично зупинятися, дивитися, де вони. Що вони живі. Що є прекрасні базові речі. Є можливість робити добро.
Любити. Ділитися цією любов'ю. Продовжувати боротьбу. Вона нікуди не зникає. Мало того, мені здається, що ми ще на порозі якихось подальших випробувань. І нам ще знадобляться чимало сил.
Надихайте і надихайтеся. Дивуйтеся і дивуйте. Нема нічого кращого, ніж бачити щасливими тих, кого ти любиш. Робіть їх щодня. Це запорука будь-чого. А коли ти робиш когось щасливим, ти не можеш не радіти і відчувати себе і потрібним, відчувати себе улюбленим. Просто треба бути.
Друзі, давайте підтримувати українську культуру, українське військо, донатити, ходити в театри, насолоджуватися кожною хвилиною життя. Пане Олександре, я вам бажаю, щоб ті мрії обов'язково збулись. І те, про що ми з вами вже сьогодні поговорили, щоб максимум за рік ви прокоментували так само успіхи, того, про що ви мрієте. Дякую вам дуже за розмову. Дякую.
