Щодо воєнщини я не тому, що черговий “мирній план по-кремлівськи” презентував не міністр закордонних справ, а міністр оборони Індонезії (насправді, це нонсенс). А тому, що саме так називають індонезійську владу партизани Папуа, що у Західній Нової Гвінеї, які з 1962 року (!) виборюють свою незалежність від Джакарти.
Влада Індонезії кваліфікує цих повстанців виключно як бойовиків-сепаратистів, для придушення визвольного руху використовує не поліцію, а регулярну армію, і діє настільки жорстко, що регулярно отримує негативну реакцію від демократичного світу. Хоча миру на Папуа за 60 з гаком років конфлікту так і не досягнуто.
Подвійні стандарти
І ось що дивно: індонезійська влада чомусь не намагається припинити вогонь, відвести свої війська, провести референдум за самовизначення народу Папуа — ну, всього того, що вона запропонувала Україні у якості “мирного плану”.
От нехай Індонезія використає власні рекомендації на власній території, отримає сталий позитивний результат, а потім Україна почне розглядати те, що вона пропонує.
До речі, я б взагалі навіть не читав жодних пропозицій, де війна в Україні називається “конфліктом”, а не тим, чим вона є — неспровокованою агресією з боку рф. Бо це точно буде той чи інший переказ кремлівських цинічних намірів отримати паузу у війні на власних умовах. Пам’ятається, ще Сурков з характерною глузливою посмішкою пропонував провести референдум в Криму, який повністю контролює російська окупаційна влада.
Але ж скільки ж у світі цинічних маніпуляторів, які намагаються отримати власний політичний капітал на чужій біді… Хоча здавалось би, де Індонезія, і де Україна…
Колись, ще у Дніпрі, мій приятель влучно сформулював: “Це герої мають національну приналежність, а сволота — інтернаціональна”.
Олександр Кочетков, військовий аналітик, експерт з ракетно-ядерного озброєння
