Традиційно наприкінці року, що минає, ми підбиваємо підсумки в політичній, економічній сферах нашого життя. Сьогодні ми маємо честь і можливість поспілкуватися про духовну Україну, і "Ми-Україна" сьогодні в резиденції митрополита Епіфанія, очільника православної церкви України, і маємо можливість поставити йому кілька запитань.

-Владико, День святкування Різдва Христового, чи складно перелаштуватися українцями?

Я був навіть здивований, бо якщо ви пригадуєте попередні роки, під час всіх інтерв'ю мені задавали питання, ну коли ж, скільки часу, через скільки років все ж таки українська церква перейде здійснити реформу церковного календаря. І ми вагалися, щоб не розділити українське суспільство в умовах війни, бо були ті, які виступали категорично проти, але все ж таки ми проявили силу волі, ми прийняли відповідне, я б сказав, історичне рішення, втілили календарну реформу, і ви знаєте, 99%, практично 100% наших вірних прийняли цю реформу. І зараз пройшло два роки, дуже мало часу, і ніхто вже не згадує, ніби так і було.

Тобто ми бачимо, що в час війни українці готові до реформ. Українці готові мінятися, ставати кращими, і якраз календарна реформа свідчить про це, що ми повинні змінюватися, ставати кращими, більш досконалішими, і тому ця реформа втілена, я б сказав, ідеально. Одиниці залишилися тих, які служать і святкують за старим стилем. Абсолютна більшість прийняла новий календар.

- В пресі з'являлася інформація, що є регіони в Україні, де не залишилося жодного храму у підпорядкуванні УПЦ МП. Як з цим зараз справи, як Ви дивитися на цей процес? Чи довго ще українці будуть намагатися повернути своє до української церкви?

Цей процес тривалий, він успішний. Я б сказав, процес відбувається поступово, еволюційно, бо я завжди заявляв і заявляю, що ми хочемо, щоб цей процес тривав мирно і спокійно, без протистоянь. Тому що ми не маємо права відкривати в Україні, всередині країни, ще один релігійний фронт, але цей процес не зворотній. І ми бачимо, що поступово ця хвиля з західної України переходить до центральної України, до східної України, адже вже дві області практично західної України - це Львівська де-юре, там де-факто не було, вже де-юре не має жодної релігійної громади Московського Патріархату; подібна ситуація і у Франківській області, деюре ще є зареєстрованих декілька парафій, але практично там вже немає присутності Московського Патріархату. І ми бачимо зараз успішний процес переходів з боку Московського Патріархату до Православної Церкви України в інших областях - це і в Тернопільській, це Поділля, Хмельницька область є практично лідером з переходу релігійних громад. Цей процес поступовий, адже протягом останніх трьох десятиліть ця ідеологія, згубна ідеологія "руського міра" проповідувалася українцям.

Ми бачимо, що багато українців підпали, тобто настільки глибоко ця ідеологія проникла в мізки православних українців, що вони ніяк не можуть прозріти духовно, вони перебувають в цій духовній омані і вважають, що це не МП, а Українська Церква, адже ми знаємо, що вони маскуються під назвою Української Православної Церкви. Але є багато тих, які просто не розуміють. Вони звикли ходити в містечку чи в селі до храму, і вони відвідують, а потім з часом ми бачимо, де в громадах набирається вже критична маса, тобто більшість людей, які бажають долучитися, вони проводять відповідні збори, приймають рішення, вносять юридичні зміни і тоді долучаються до нашої великої родини ПЦУ. Тому ми відкриті, ми очікуємо і віримо в те, що всі православні українці згодом будуть в єдиній вже визнаній помісній Українській Православній Церкві, але потрібен час.

Поступово, як ми бачимо, що неможливо різко, бо з їхнього боку немає, на жаль, бажання. Я нещодавно звертався до митрополита Онуфрія і до його послідовників, що давайте розпочнемо цей діалог, давайте будемо спілкуватися, але жодної відповіді до цього часу нам не отримано. Тобто з їхнього боку немає жодного бажання до введення спілкування, діалогу, і тому громади знизу приймають самостійно рішення і долучаються до цього великого процесу.

- Але інколи ви кажете, що цей процес має бути мирним, він не повинен бути швидким, але інколи служителі Московської Церкви фізично перешкоджають громадам повернути своє собі, або виконати рішення громади стати Православною церквою України. Як на це реагувати?

На жаль, відбуваються, як ми бачимо, провокації інколи, але це штучно створені провокації для того, щоб створити картинку назовні, показати, що ось бачите, в Україні відбувається переслідування, гоніння, а насправді цього немає. Тому що і Всеукраїнська Рада Церков неодноразово заявляла, що в Україні, не дивлячись на те, що ми перебуваємо в військовому стані, тобто в стані війни, у нас свобода для віросповідання дуже висока. Напевне, немає в інших країнах, навіть і Європи, і Америки, адже згідно опитувань соціологічних останніх ми бачимо, що українці засвідчують про те, що немає в Україні переслідувань, гонінь і так далі, але їм потрібно створити картинку. Це завдання, напевне, що російської федерації, Московської Патріархії, створювати такі картинки назовні для наших партнерів, провокувати для того, щоб нам не надавали відповідну допомогу, але це тільки окремі такі бувають епізоди, рідкісні епізоди, в більшості цей процес, справді, проходить мирно, спокійно, адже, наприклад, якщо громада приймає рішення 90% за, там декілька людей проти. Але ті, хто проти, вони завжди бувають дуже активними і створюють ці проблеми і перешкоди, але це процес, це люди і, на жаль, інколи відбуваються такі неприємні інциденти, провокації, але вони з боку країни-агресора, бо їм це вигідно.

- Ваше блаженство, українська церква, ПЦУ має томос, вона визнана на міжнародному рівні. А який статус УПЦ МП має в Україні? Коли вони говорять, що ми не філія московської церкви, там самостійна структура, але ж вони не мають визнання світового, міжнародного, на якому юридичному підґрунті вони ведуть свою діяльність?

Згідно томосу, Україна як держава є канонічною територією православної церкви України. І перебування тут в Україні зараз Московського патріархату – це є канонічна аномалія. Але поступово вона, як ми бачимо, вирішується, бо вони і невід'ємною частиною Московського патріархату. І це видно явно до цього часу.

Вони знаходяться в керівних органах Московської патріархії. Чому вони не заявлять про те, що вони виходять, чи протестують, чи не приймають? - Тобто вони дають, як кажуть, мовчазну згоду на те, що вони є невід'ємною частиною російської церкви. Тому існує така канонічна аномалія, яка з часом поступово… Це так, як в Україні, якщо ми згадаємо історію комуністичної партії. На початках 90-х років вони мали більшість у парламенті, а потім поступово згодом дійшло до того, що вони навіть заборонені в Україні. Тобто потрібен час для того, щоб відбулися відповідні зміни, змінюється нове покоління. Ми бачимо, що молодь добре розуміє і усвідомлює роль саме української церкви.

І тому це інше виховання, інше бачення. І тому цей процес триває. І я думаю, що він буде мати успіх, але потрібен час і терпіння.

- Ми так само розуміємо, що московська церква – це потужний елемент пропаганди, російської пропаганди, кремлівської пропаганди. І ми це бачимо, ми це відчуваємо. Знову ж таки, в тій самій Москві зараз говорили про те, що ядерна війна – це нормально, і що росіяни є православними, через те вони не бояться загинути від ядерного вибуху, тому що вони потраплять до раю, про таке говорять. Я розумію, що Божий суд відрізняється від суду земного, але чи можна дати оцінку таким висловам людей, які служать Богу?

Ну що ми бачимо зараз в російській федерації? Ми бачимо те, що церква, російська церква, стала невід'ємною частиною цієї "російської машини", військової російської машини. Тобто церква йде разом в унісон з тираном Путіном, і Кирил, як ми бачимо, благословляє так звану цю священну війну, і оці останні його заяви певною мірою взагалі не стосуються, як ми називаємо, що вони захищають християнські цінності.

Ми бачимо, що вони підтримують тирана, вони підтримують цю війну, вони підтримують зло, і, на жаль, в Україні ця частина, яка є частиною російської церкви, я завжди називаю, що це останній форпост Путіна в Україні, бо вони справді впливають, і дуже глибоко впливають, бо проникають своїми щупальцями глибоко в людські душі. От Україна розірвала будь-які стосунки з країною-агресором за останні декілька років. А церква залишається єдиною інституцією, яка напряму пов'язана з Москвою.

Вона це, звичайно, приховує, маскує, але це невід'ємна частина російської церкви, яка впливає. Це м'яка сила, яка поступово впливає, і тому прийняти відповідний закон, який регулює діяльність релігійних організацій - ми говоримо про заборону релігійних організацій, які мають зв'язок з російською федерацією. Це стосується і інших конфесій, якщо такі випадки можуть бути присутні, то це стосується не тільки МП в Україні. Але ми бачимо і чуємо, що вони досить негативно реагують, значить це стосується саме їхньої діяльності в Україні.

- Крім того, ми бачимо і знаємо, як вони готувалися до Великої війни. Кілька тижнів тому активно обговорювалося отой розстрільний список, який з'явився знову ж таки в медіа, там де були українські журналісти, українські політики, українські православні і священники. І ми розуміємо, що їхнє намагання принести сюди свій "руский мір," в тому числі і через фізичне знищення тих, хто вірує, це один з елементів російської війни. Чи багато священників віддали своє життя після повномасштабного вторгнення?

Ми чули з перших днів повномасштабного вторгнення про те, що існують такі списки, і мені говорили про те, що я знаходжуся там в перших рядах цих списків. І тому ми розуміли, що вони готувалися, досить наполегливо готувалися, і в цьому брали безпосередньо участь і священники МП, бо в перші дні ми бачили багато свідчень із ЗМІ про те, що вони були коригувальниками вогню, брали, підтримували, і зустрічались з квітами окупантів тут навіть на Київщині, не говорячи вже про інші області східної України.

І звичайно, що вони готувалися. І до цього часу в їхніх рядах є багато таких, які працюють. Звичайно, що не всі є добрі священники, ми цього не заперечуємо, і я переконаний, що в майбутньому вони доєднаються до нашої ПЦУ.

Але згідно навіть останніх соціологічних опитувань, ми бачили про те, що суспільство досить контролює цей процес і переживає, чи ці колаборанти, колишні священнослужителі МП, не віллються в єдину українську церкву і не будуть звершувати деструктивну діяльність зсередини, її руйнуючи. І в перші дні і протягом цих останніх майже трьох років є в нас священнослужителі, які загинули, які віддали своє життя. Це є декілька капеланів, які загинули навіть в перші дні повномасштабного вторгнення.

Є священники на Херсонщині, які були замордовані, практично вбиті окупантами. Це останній священник, який не бажав виконувати їхні вказівки і загинув, тобто був замордований.

- Ви багато відслідковуєте історії наших українських священиків, які зараз на окупованих територіях.Чи є з ними зв'язок? Ясно, що їм загрожує небезпека. Як українцям, які зараз перебувають під окупацією, тримати контакт через наших священиків? Чи можливо це?

На жаль, на окупованих територіях дуже мало священиків залишилось. Тому що наші архієреї дали вказівку, щоб вони покидали окуповану територію.

Якщо ми візьмемо Крим, то в Криму практично немає жодного священника Української церкви, адже створені відповідні умови для того, щоб вони покинули цю територію. І ми бачимо, що останні храми, які там були, то прийняті відповідні рішення їхніми так званими судами, щоб ми самостійно зруйнували, знесли ці храми. І на окупованих територіях протягом цього часу священики дуже змушені були покинути цю територію, адже для нас важливо захистити, зберегти життя людське.

Потім ми повернемося на окуповану територію з часом, і священники зможуть відновлювати свою діяльність. А коли він віддасть своє життя, то життя – це найдорогоцінніший скарб, його вже неможливо повернути. І тому ми намагаємося підтримувати контакт з українцями на окупованих територіях.

Ми свого часу навіть і допомагали, надавали. Коли така була можливість, передавали гуманітарну допомогу притулкам, для дорослих, для хворих людей. Зараз це набагато складніше, але наскільки мені відомо, що священики, архіреї підтримують ці контакти для того, щоб підбадьорювати українців там, щоб вони не опускали рук, чекали нашої перемоги і повернення України на окуповані території.

- Ви згадали про капеланів. Чи потрібен якийсь особливий дозвіл, аби священнослужитель пішов на фронт, на передову? Як це відбувається і що робити, це ж війна, це ж передова, фронт. Якщо їм доведеться брати в руки зброю? Чи беруть вони в руки зброю? Чи дає церква дозвіл на це?

Присутність капеланів в українському війську є дуже важливою. Я зустрічаюся щоденно з нашими новітніми героями-воїнами і постійно чую потребу, прохання - нам потрібен капелан, бо дуже багато військових формувань і кожен хоче, щоб навіть в батальйоні був присутній священик, бо до священника є велика довіра. Будь-який військовий може звернутися з будь-якої моральної потреби до священника, отримати підтримку, це і тайна на сповіді, бо він не звернеться до командира чи до побратимів, бо ви самі розумієте, чоловікам складно інколи вилити душу, а от піти до священника, посповідатися, розповісти проблему.

А коли розповів проблему, це вже, як кажуть, напівпроблема, це вже набагато легше, і тому є велика потреба в капеланах зараз в українському війську, цей процес триває, ми поступово заповнюємо відповідні посади. Був прийнятий закон про військове капеланство в українському війську, і тому є певні вимоги, не будь-який священник може обійняти цю посаду, бо потрібно прийняти присягу, тобто стати військовим, кожен священник стає військовим, і потрібна відповідна освіта, бо він обіймає офіцерську посаду. І тому багато існує різних перепон, але поступово вже є сотні офіційно на посадах капеланів в українському війську. Є, я б сказав, можливо, навіть і тисячі тих капеланів, які виконують волонтерські, вони не можуть, є різні причини, там, у зв'язку з здоров'ям, чи якісь інші обставини, парафія, люди, їм важко покинути вірних, якщо це велика громада, і піти в військо, але вони їздять на передову -  вони їздять там на місяць, періодично, возять гуманітарну допомогу, збирають кошти - і практично зараз наша кожна громада стала таким волонтерським маленьким хабом.

От я їжджу по Україні, вчора я був там днями і в Ніжині, в Чернігівській області, теж прямо в храмі люди збираються, плетуть сітки, збирають гуманітарну допомогу, ліплять вареники, передають військовим. Це важливо, що ми гуртуємось, і наші парафії стали такими центрами, осердям, де збирається патріот, люди небайдужі, збирають відповідну допомогу і надсилають її на фронт, також підбадьорюючи, підтримуючи наших українських новітніх героїв.

- І при цьому точно не питають, до якої церкви він ходив.

Ні, абсолютно так, ми гуртуємось, православні, греко-католики, протестанти, у нас добрі стосунки, і ми взаємодоповнюємо один одного у війську, бо не завжди може бути присутній, наприклад, капелан тієї конфесії - православних більшість, там інших меншість. Тому православний задовільняє потреби інших конфесій, підтримує, тобто всі ми разом покликані до того, щоб зробити все для того, щоб наблизити нашу перемогу.

- Чи ви на зараз, ви маєте можливість за допомогою ваших особистих контактів сприяти звільненню українських військовополонених? Чи це можливо відбувається і ми про це не говоримо на людей?

Так, ми докладаємо зусиль, ми не говоримо, тому що ми розуміємо, що ворог не дослухається нас.

Ми закликали разом - нещодавно було ж, ну це ще стосувалося Пасхи, час дуже швидко біжить, коли і ми зверталися, і релігійні лідери світу зверталися до країни-агресорів - щоб обміняти всіх на всіх. На жаль, цього не відбулося, але ми як церква думаємо про майбутнє, бо зараз ми очікуємо перемоги, але ми розуміємо, що після перемоги нас очікує дуже багато труднощів. Це так званий воєнний синдром, який триває роками.

Ми аналізуємо досвід американців, який засвідчує, що держава одна не впоралася з тими випробуваннями, тобто це підтримка військових після війни, а успіх мали релігійні організації. На базі релігійних організацій були створені відповідні центри по реабілітації військових і зараз ми працюємо, ми навчаємо священників для того, щоб створити відповідні центри реабілітації наших військових. Ми зараз працюємо в цьому напрямку, тому що це дуже важливо.

Ми досягнемо неодмінно перемоги, але після перемоги буде теж багато труднощів, з якими ми будемо стикатися, але ми зараз повинні думати про це і готуватися до цього. І на базі Всеукраїнської ради церков релігійних організацій ми про це говоримо, тобто всі церкви, релігійні організації працюють в цьому напрямку, залучають гранди за кордону, отримують підтримку наших міжнародних партнерів. Тобто ми повинні думати про наше майбутнє вже після перемоги.

- Це мається на увазі майбутнє наших захисників - тих людей, які змушені були виїхати з країни, тобто їх психологічна адаптація, повернення в мирне життя.

Це дуже важливо, бо вони потребують, практично немає жодного військового, який брав участь у військових діях, всі мають певні психологічні проблеми. Тому церква якнайкраще розуміє. І що ми бачимо і чуємо від військових, що вони потребують підтримки священника, а не психолога. Тобто до священника є більша довіра, ніж до звичайного психолога і тому ми навчаємо священників в цьому напрямку.

Це дуже важливо щодо сучасних методик, бо їх існує дуже багато різних в світі. Ми цей досвід набуваємо спілкуючись з іноземними партнерами і робимо все для того, щоб і зараз підтримати військових, які повертаються, адаптувати їх. Бо якщо військовий прибуває, наприклад, повертається в маленьке село, хто про нього буде дбати? Якщо ще на базі громади великої, можливо, є психолог, а практично в кожному населеному пункті є храм, є священник. І якщо ми зуміємо підготувати священників як психологів, то вони на місцях будуть займатися нашими новітніми героями, які повертаються з війни.

- Ми говоримо про те, що одинадцятий рік війни, майже три роки невеликої війни. Війна робить людей жорстокішими. Чи ви відчуваєте це по українцях? Чи ми змінилися? І чи багато треба буде зусиль, аби відновити свій внутрішній спокій? Що для цього потрібно?

Справді важко. Кожному українцю важко в таких умовах. Ми люди і ми, на жаль, виснажуємось. Ми хочемо чи не хочемо, але ми не маємо безмежного ресурсу. Бо ми очікували, що це буде дуже швидко - місяць, два, три рік, а війна триває далі. Тому ми виснажуємось, але ми підбадьорюємо один одного. Я часто зустрічаюся з військовими, нагороджую їх, підбадьорюю, і кажу про те, що ми не маємо права опускати рук, ми повинні далі разом відновлювати свої сили.

Потрібен відпочинок для кожної людини, але сила духу повинна бути завжди підбадьореною, бо від цього залежить наш майбутній успіх. Чому російська імперія зла прорахувалась в термінах? Тому що вони забули про силу українського духу. Вони не проаналізували наші майдани.

Це ще й Помаранчева революція, Революція гідності, що перед викликом зла українці дуже швидко вміють гуртуватися. Практично за одну добу ми зуміли згуртуватися і дати належну відсіч потужній армії. Чому навіть в нашу перемогу чи на початках те, що ми зможемо стримати тирана, російську імперію, так звану, не вірили навіть наші найкращі друзі, партнери?

Вони співставляли реально. Вони бачили, що тут є сила, тут є зброя, тут є техніка, а українці практично голими руками. Тобто ми вміємо гуртуватися, ми вміємо єднатися перед викликом війни чи цього зла, яке увірвалося в наш спільний дім. Тому й надалі ми повинні єднатися, щоби ворог нас не роз'єднав.

Ворог не має успіху, як ми бачимо, на фронті, то він намагається нас розділяти всередині. Ми знаємо до війни, як нас розділяли, штучно розділяли і мовою, і церквою і так далі. Тому ми зараз до завершення цієї війни нашою перемогою не маємо права розділятися, тому зараз ми повинні об'єднуватись і далі, щоб ця сила духу перемагала.

Вона перемагає, тому що сила духу дає таку енергію, коли навіть ті, які зі зброєю в руках, а вони без духу, вони ніколи не переможуть. Тобто ми повинні надалі гуртуватися, єднатися заради нашого спільного українського майбутнього.

- Чи не найбільша трагедія цієї війни наші діти, які вбирають в себе, на жаль, бо вони дуже швидко беруть все те, що навколо них відбувається. А це наше майбутнє, як зберегти майбутнє України? Коли діти бачать ці жахи, коли діти живуть під час повітряних тривог, коли діти відірвані від дому, коли діти залишилися без батьків

Це справді великий виклик перед нами, перед українцями, загалом перед Українською церквою. Ми дбаємо про наших дітей, адже це наше майбутнє, ми повинні їх зберегти і тому ми як церква робимо все від нас залежне.

Те, що ми можемо зробити, бо на жаль, нам не вистачає ресурсу, ми повинні підтримувати і військових, тобто потрібно забезпечити багато капеланів для українського війська, але ми підтримуємо і наших дітей. Церква опікується притулками, дитячими будинками і я особисто як предстоятель опікуюся багатьма дітьми, родинами. Було Миколая свято, ми завжди збираємо цих діток, вручаємо їм подарунки, підтримуємо, надихаємо їх, відвідуємо.

Тобто робимо все від нас залежне для того, щоб їх підтримати, щоб вони відчували найперше цю духовну підтримку, бо війна гнітить і залишає свій відбиток, а ми покликані зробити все, щоб вони відчували цю радість. Радість свята, те, що про них пам'ятають, їх підтримують, їм роблять подарунки. Святий Миколай приходить і вони повинні теж надихатися, робити добрі справи, просити у Миколая подарунки, наріз дво подарунки і тому це дуже важливо.

Навіть такий маленький прояв нашої опіки і любові для дитини – це дуже важливо, бо в такому віці все це запам'ятовується. Нещодавно я зустрічався з однією родиною, яка змушена була покинути окуповану територію Херсонщини. Це семеро дітей і вони розповідали всі жахи цієї війни, як до них приходили, лякали, били і говорили про те, що ви дітьми росії. Тобто прямо цим дітям. І вони змушені були покинути цю територію. Вони тут зараз проживають на Київщині і ми їх підтримуємо, допомагаємо там будувати будинок, робимо подарунки і свідчимо, що вони наші діти, вони наше українське майбутнє.

- Війна змусила мільйони українців полишити країну. Чи складно їм знайти українські церкви за кордоном? І чи можемо ми, як Православна церква України, підняти міжнародну спільноту за допомогою релігійних інструментів, релігійних структур, аби українці зміцнилися і у вірі, що ми не будемо самі в цій війні. Бо насправді це війна добра зі злом, як би хто не казав.

За кордоном ми працюємо спільно зі Вселенським патріархатом, який має відповідні єпархії, присутні по всьому світу, і тому в нас створена відповідна капеланська місія. На базі храмів Вселенського патріархату і в Європі ми опікуємося духовно православними українцями і ми, як церква, також ведемо і за кордоном відповідну роботу. Тобто я, як представитель, зустрічаюся з релігійними лідерами світу і протягом останнього часу я зустрічався з Папою Римським, з архієпископом Кентерберійським, який є духовним очільником всіх англікан світу, зі Вселенським патріархом, з іншими релігійними лідерами і завжди я прошу у них про підтримку.

Я кажу, що нам потрібна зброя. Вони дивуються. Я кажу, у нас немає зброї. Я кажу, у вас є зброя духовна, молитва. Тобто я закликаю всіх християн світу до наполегливої молитви, адже ми віримо, що світом керує Бог. Бог присутній в нашому житті і він може все змінити в одну мить, створити чудо, тобто змінити навіть закони природи.

Бо що таке чудо? Це щось надзвичайне, те, що ми не можемо пояснити за допомогою звичайних фізичних законів, які діють в цьому світі. І тому, якщо ми будемо разом всі молитися, просити в Бога, то Господь може створити такі умови, коли ця війна завершиться миттєво і ми зараз не можемо навіть передбачити, яким чином це відбудеться. Ми ж бачимо, що в світі найбільш відомі дипломати передбачають, яким чином в наступному році це відбудеться і ніхто не може точно дати чіткого розуміння, що це відбудеться ось з певної дати наступного року.

Але ми християни віримо і закликаємо інших християн світу до молитви, до солідарності, до підтримки і не тільки ми як церква спілкуємось з представниками релігій, але і з іншими політичними діячами різними в світі і переконуємо їх. І настільки нам відомо, що навіть під час дебатів в Америці щодо підтримки надання Україні чергового траншу релігійні діячі з України спілкувалися, їздили, переконували і це я вважаю, що було таким вагомим внеском в те, що все ж таки ця допомога була надана Україні.

- Ми знаємо, що в Україні за Конституцією церква відокремлена від держави, школа відокремлена від церкви, але ми розуміємо так само, наскільки це важливо мати церкву і розуміти для чого вона. Яким ви бачите співіснування церкви та держави?

Так, українська церква відіграє важливу роль, як я вже сказав попередньо, що церква це є духовна основа, без якої ми не збудуємо в майбутньому сильне тіло нашої української держави. Якщо б ми мали українську незалежну церкву помісну, щоб всі її прийняли з 90-х років, то я переконаний, що не було б, напевно, окупації Криму і цих подій, які зараз ми з вами спостерігаємо, тобто реальної війни, тому що церква має великий вплив на патріотичне виховання. Я кажу про справжню українську церкву.

Вона впливає на українців, позитивно впливає. Тому, якщо говорити згідно Конституції, то ми роз'єднані. Але завжди виникає питання, де відбувається це роз'єднання.

Тобто, я громадянин України, інші громадяни є членами української церкви, тому ми тісно взаємопов'язані між собою і тому ми наполеглимо, боремось за те, що в Україні була єдина церква, тому що це запорука існування сильної в майбутньому української держави. І тому між церквою і державою повинні бути партнерські стосунки. Ми зараз бачимо, що відбувається у Російській Федерації.

Держава практично захопила церкву. Церква стала одним із департаментів, релігійний департамент, який виконує повністю волю держави. І це неправильно, тому що повинен бути голос.

Ми церквою українського народу і церква має свій відповідний голос. Голос правди, який звучить, який підтримує зараз українців. І тому в майбутньому ми маємо вже свою визнану помісну українську церкву, вона буде єдиною, вона буде надійною духовною опорою української держави.

Тому що без існування української держави ми не зможемо говорити про існування незалежної української церкви. Тобто ми тісно в цьому взаємопов'язані. Чому ми так підтримуємо і боремось, щоб зберегти українську державу? Бо розуміємо, якщо прийде ворог, нас не буде.

Ми бачимо це зараз на окупованих територіях і в Криму, і в областях, які знаходяться під тимчасовою окупацією. Там немає прав і свобод, там не буде української церкви. Буде після повернення, але ми повинні підтримувати існування своєї незалежної української держави.

Тому що ми обрали чіткий вектор нашого майбутнього розвитку на наших майданах, як європейський. Тому ми хочемо бути невід'ємною частиною європейської спільноти. Ми є нею вже, напевне, понад тисячу років.

Якщо ми згадаємо 6 часів рівна апостольного князя Володимира, тоді був апогай розвиток Київської держави, то з тих часів ми є невід'ємною частиною європейської цивілізації. Але ми перебували в цій окупації, тривалий час, ворог нас поневолив і тому зараз ми відновлюємо цю історичну справедливість. Це важко, але спільними зусиллями церква, держава, разом всі ми досягнемо успіху.

- Різдво – це диво. Це дивовижне свято. Українці вірять у дива. А в цей день ви б побажали українцям все ж таки вірити у диво чи вірити у диво, але й при цьому розуміти, що до дива має вести важка праця?

Так ми повинні вірити, бо наше життя складається із віри. Тобто якщо говорити про те, що хтось не є віруючим – це неправда, тому що всі є віруючими, всі в щось вірять і тому ми як християни віримо в Бога, але ми не маємо права покладати рук. Чому? Тому що Господь не прийде і не зробить за нас.

Господь діє через людей, через нас діє. Він дає нам думку, наприклад, про допомогу якусь, якщо людина віруюча і покладає свою надію на Бога. Це є така одна розповідь про одного віруючого християнина, який покладав на Бога свою надію і коли він захворів, йому покликали лікаря.

Він відкинув лікаря один, другий раз, третій раз і коли він помер, зустрічає Бога і запитує. Боже, я ж на тебе так надіявся, в тебе так вірив, а ти мене не сціли. Господь каже, я тобі тричі надсилав допомогу, тобто через людей надсилав допомогу для того, щоб ти отримав сцілення, щоб ти вилікувався, але ти не прийняв моєї допомоги.

Тому ми повинні приймати цю допомогу, вірити і приймати цю допомогу, але наполегливо працювати, бо від нас залежить наше майбутнє. Якщо ми будемо боротися, будемо протистояти цим викликам, цьому злу, яке вирвалося в наш спільний дім, будемо його присікати і, відповідно, Господь бачачи наше ревне бажання щодо правди, добра і насадження любові, то він нам буде допомагати і сприяти і ми вийдемо в цій боротьбі переможцями. З Божою помічю.