Актор, режисер і воїн, який з початку повномасштабного вторгнення боронить Україну зі зброєю в руках, не припиняючи творчої діяльності Ахтем Сеітаблаєв дав ексклюзивне інтерв'ю ведучому телеканалу "Ми-Україна" Олегу Панюті. Поговорили про українське кіно, український Крим, премію "Оскар" та про українських творців на війні. 

Як війна змінила Ахтема?

- Що зараз? Три роки Великої війни та війна у твоєму житті, як вона змінила його? Я розумію, що війна змінила життя кожного, але персонально твоє життя, як воно змінилося зараз? 

“Ну, в мене відчуття, що я став менш компромісним, ну, принаймні, так мені видається всередині. Багато чого відбулось за три роки, в тому числі, на жаль, втрата близьких людей. Іноді це відбувалося буквально, фізично, коли, на жаль, вони загинули, як Павло Лі, як, до речі, 6 березня якраз була чергова річниця з того дня, як він загинув. Інші побратими та посестри. З кимось, ну, скажімо так, життя розставило все на свої місця. І ти не згоден йти та витрачати час на те, що сам особисто, можливо, помилково, вважаєш зайвим у своєму житті або таким, з чим ти не можеш зголоситися. І це може стосуватися, ну, скажімо так, всіх аспектів і всіх нюансів того життя. Те, що стосується роботи, можливо, це і буде дивно виглядати, але роботи, насправді, стало більше. Чому? Поясню, тому що я вже трошки понад два роки є військовослужбовцем відділу комунікацій командування сил територіальної оборони. І маю честь бути художнім керівником такого підрозділу, в якому є неофіційна назва – ТРОмедіа. Нас зібрав трошки більше двох років тому наш командир, власне, очільник відділу комунікації командування сил територіальної оборони, полковник Олексій Дмитрашківський. І у кожного із нас, військовослужбовця цього підрозділу, є своя історія цивільного життя. І переважною більшістю всі ми були або режисерами, операторами, продюсерами, сценаристами, адміністраторами. І це зйомка документальних стрічок, це фіксація злочинів російської федерації, зокрема, в тому числі і в Курській області. Уже більше, як пів року, наш командир знаходиться там, наш підрозділ ротується. Ось і це фіксація, це і створення документальних стрічок, це антологія створення сил територіальної оборони. Тобто, коли про кожну окрему бригаду сил територіальної оборони є окрема серія. На сьогодні вже відзнято шість таких фільмів. В тому числі один з останніх мав назву "Щити Києва", це саме про 112 і 241 бригаду сил територіальної оборони міста Києва, які брали безпосередню участь, в тому числі в захисті Києва. Це і художні стрічки, якщо не знімання, то зараз ми готуємося до знімання двох стрічок, до яких частину нашого підрозділу так само буде доєднано. Це мотиваційні ролики, це освітні програми, це аналітичні програми, наприклад, одну з них веде Тарас Березовець, одну із них Олександр Мусієнко, ще одна “Вчасна” - має назву ця програма, яку вони ведуть разом. Тобто в нас такий, як на мене, доволі потужний і злагоджений колектив. Тобто роботи більше, настрій трошки втомлений, але бойовий, на компроміси йти не хочеш здебільшого, але мотивує те, що ти поруч з людьми, яким не байдуже, з якими ти дивишся в одному напрямку, які розділяють твої цінності, сенси, як би це пафосно не лунало. Але виявляється, що це дуже важливо працювати саме в такому колективі, коли тобі багато чого не потрібно пояснювати”

Як світ дивиться на війну в Україні

- Важливо і потрібно, тому що те, що ви робите, це потрібно як в Україні, так і назовні. Якщо для України це важливо, тому що ми маємо пам'ятати, хто наш ворог, ми маємо пам'ятати, що ворог має бути покараний, і за все те, що він зробив, це має бути зафіксовано, і ця робота, яку ви робите, це чудова, на жаль, нагода, так, зафіксувати це, то як на це дивиться зовнішній світ? Я маю на увазі війна в Україні. Це в контексті Оскару, який ти мав честь і нагоду супроводжувати, коментувати, як світ дивиться на війну в Україні?

“Ну, напевно, я не помилюсь, якщо скажу, що по-різному. В тому числі, якщо ми розглядаємо, ну скажімо, західну аудиторію, до якої ми в тому числі протягом цих трьох років неодноразово зверталися, і, зокрема, я мав честь подорожувати з такою, скажімо, місією. Місія, це, напевно, дуже голосно, так, але це в тому числі частина роботи в посиленні міжнародної культурної дипломатії, як ми це розглядаємо, і це безпосередньо співпраці з Міністерством закордонних справ і Міністерством культури стратегічної комунікації та, власне, силами оборони, частину яких є, власне, сили ТРО. Як це виглядає? Це або Вільнюс, або Страсбург, або Брюссель, або Гаага, або Варшава, або Краків. Це покази документальних стрічок, це покази художніх стрічок, це декілька днів, в рамках яких на ці заходи приходить як місцева публіка, українська громада, ну, переважно, більшістю з-поміж тих, хто вимушений був виїхати внаслідок російської агресії. Це місцеві засоби інформації, це наші воїни, які знаходяться там на реабілітації, а разом з ними їх друзі, місцеві вже представники місцевих сил оборони, які так само в підтримку доїдуть до них. І коли відбувається така співпраця, коли відбувається такий захід, на якому присутні, скажімо так, представники доволі багатьох державних українських інституцій, наші військові, коли вони бачать фотовиставку документальну, там, нашого підрозділу, Олега Пальчика, бійця нашого підрозділу, або подружжя Ліберових, або Сергія Михальчука, Ярослава Пилунського. Коли вони бачать документальні стрічки, коли вони бачать художні стрічки, коли відбуваються доволі часто емоційні такі діалоги або дискусії, і коли присутні наші бійці, які знаходяться там на реабілітації, присутні представники Міністерства закордонних справ. Це такий доволі потужний кейс відбувається в тому, щоби, ну, по всім цим, скажімо, “левелам”, так, довести ту інформацію, яку ми хочемо довести. Але в першу чергу це інформація, яка поєднується з емоцією. Тому що, як ми чудово знаємо, будь-яка інформація залишається в людині назавжди, якщо це, ну, якщо вона викликається. Емоційно зафіксовано. Оскар, який я мав честь вести, і дякую, користуючись нагодою, хочу подякувати команді “Суспільному” за запрошення. Це був для мене перший такий досвід відповідальний, і команда, як на мене, дуже чудово відпрацювала. І, надзвичайно, два перекладачі, синхроніста Юрій Мазур і Людмила Дяченко. Я просто був в такому приємному захопленні і шоці, коли спостерігав за їх роботою. Оскар, до речі, це, скажу так, звичайно, я свідомий того, що це моя суб'єктивна оцінка того, що відбувалося. Так, Оскар – це надпотужне шоу. Це результат цієї величезної роботи, яку проробили кінематографісти з усього світу, і для кожного честь бути представленим, номінованим на Оскар. І треба сказати, що Україна дуже гідно була представлена документальною стрічкою "Порцелянова війна". Дуже потужна стрічка. І поруч з такими абсолютно гідними претендентами, номінантами на Оскар, я маю на увазі в документальній секції, так само. Ну, сама номінація на Оскар – це вже визнання. Перемогла інша стрічка, “Немає іншої землі”

Про Оскар

- Чи була українська емоція на Оскарі? Як тобі здається?

“Частково – так. Але треба сказати, що, ну, я це списую на те, що, можливо, я так сприймаю гостро. Звичайно, мені дуже хотілося, щоб не тільки Деріл Ганна, за що я їй величезна подяка, яка, вийшовши нагороджувати чергового лауреата премії Оскар, одразу сказала слова, що “Слава Україні”, і якщо хтось дійсно крутий, так це вони. Або Пітер Строхан, який отримав Оскар за адаптований сценарій до стрічки "Конклав", який вийшов зі значком в кольорах українського прапора. Можливо, частково, можливо, знову ж таки, мені так хотілося почути саму таку конотацію у промові Едріана Броуді, який отримав Оскара за виконання кращої головної чоловічої ролі. Він там доволі багато казав про те, що ми не маємо дати жодного шансу ненависті, антисемітизму, але, на жаль, жодного слова не сказав про Україну. І так виявляється, що про Україну впряму сказала одна прекрасна жінка, прекрасна актриса, яку, глядач може знати, в тому числі, по стрічці "Вбити Біла" Квентіна Тарантіно, а саме Деріл Ганна, яка на пряму підтримувала Україну. Ми не бачили на цьому Оскарі, принаймні, в кадрі я не бачив тих людей, зірок справжніх голлівудський, які, якщо не в пряму підтримували Україну, то, принаймні, точно не є симпатиками сьогоднішнього очільника Білого дому. Я маю на увазі Роберта Де Ніро, Меріл Стріп, ще багатьох. І тому у мене склалося таке враження, що певною мірою цьогорічний Оскар був більш відібраний. І щось в мене таке відчуття було, що він абсолютно корелювався з тим настроєм, або з тією атмосферою, яка сьогодні панує в Білому домі. Знову ж таки, це моє суб'єктивне бачення”

Про перемогу фільму "Анора" на Оскарі

- Ахтеме, для багатьох Оскар – це вершина творчості, мрія від дитинства, якщо говорити про творчість. Але це все ж таки американська кіноакадемія. Це потужний синдикат. Це потужне шоу. Чи варто заточувати свою творчість саме на здобуття Оскара? А якщо так, то, можливо, ти знаєш, як в музиці є безпрограшні акорди, можливо, і застосовуючи в кіно безпрограшні прийоми, варто очікувати, що твоя стрічка стане хоча б номінантом на Оскар. 

“Ну, скажімо так, тут з одного боку і багато припущень, з іншого боку, я абсолютно з вами погоджуюсь, в тому сенсі, що, знову ж таки, це тільки припущення. Якщо прослідкувати історію отримання Оскара, скажімо, в номінації "Найкращий фільм". Цього року став фільм "Анора". Шон Бейкер, режисер цієї стрічки, який отримав Оскара за найкращу режисуру, в тому числі за найкращий сценарій. Головна актриса Майкі Медісон, яка отримала Оскара за найкращу жіночу роль. Про що історія? Історія про те, як син російського олігарха закохався в секс-працівницю, потім приїхали його батьки та, значить, зруйнували ці взаємовідносини. Ну, і вона теж певною мірою, своєю поведінкою, своїми висновками, ну, скажімо так, допомогла проявитися цієї сутності. Але, з одного боку, можна подумати, що це певний тролінг росіян, олігархів і взагалі людей, які вважають, що все можна купити, або якщо не купити, то це має бути знищено. І що ми бачимо на сцені? Ми бачимо половину групи, яка виходить на сцену, російських акторів. Напевно, вони хороші люди, я не знаю. Хоча деякі з них я знаю особисто. Юрій Борісов отримав в тому числі в Каннах визнання до цього. Потім ти дізнаєшся, що вечірка, яка була присвячена власному отриманню Оскару, проходила, переважною більшістю, це свідкування проходило під російську попсу. І у тебе все це складається в відчутті того, що, напевно, дійсно, це відображення тих політичних настроїв, в тому числі, які сьогодні є, якщо не у всій Америці, то принаймні у частині кіноакадеміків. У владній частині Америки. Хоча, з іншого боку, якщо не помиляються, кіноакадеміків понад п'ять тисяч, і вони є не тільки громадянами Сполучених Штатів Америки. Це, в певною мірою, може балансувати або гармонізувати цей кейс. Оскар, якщо не найпрестижніший, то одна із найпрестижніших премій. Чому? Тому що американська кіноіндустрія найпотужніша. Тому що те промо, то шоу, та можливість вийти потім у всесвітній, в тому числі, прокат, бути впізнаваним, а через це отримувати можливість, ресурс, запрошення і так далі. Тобто Оскар – це ще величезний прошарок, величезна географія твоїх можливостей, які ти, скоріше за все, будеш отримувати. Або тобі будуть відкриватися більше дверей, це очевидно. І в розмові з майбутніми продюсерами, на буті фінансування і так далі. Тобто це важливо. Іноді про деякі стрічки, ну, скажімо, я чув сам особисто, коли подивився стрічку "Конклав", деякі кінокритики, кіноведи, і в тому числі там одне з моїх колег, і не тільки про "Конклав", казали, ну, от повне відчуття, що стрічка заточена на Оскар. У мене таке відчуття виникає, коли ти бачиш за кермом потужного режисера, потужну історію, потужне виконання всім ансамблям, тема, яка береться, місце дії, в якому це розвертається. І, так проаналізувавши історію "Оскара", можеш припустити, що точно стрічка заточена на це. Але я б все ж таки пропонував в першу чергу, ну принаймні я адепт напрямку, що ти в першу чергу маєш знімати цікаве, змістовне кіно з хорошою командою, чи отримує воно це кіно "Оскара", чи "Золоту пальму в американську гілку", або “Ведміддя на Берлінале”, дуже важко передбачити насправді. І це, знову повертаючись до "Анори", я не буду казати, погана стрічка, хороша стрічка, все ж таки вона отримала "Оскара" і не одного. Але про себе можу сказати, що це точно не була стрічка, яка була моїм фаворитом. І я думаю, що у багатьох так само”

Україна зараз форпост демократичних цінностей

- Ахтеме, але людина, яка 12 років, за твоїм вже висловленням, знімає зараз військове кіно, або у військовій тематиці, людина, яка на свої очі бачила, що таке війна, що таке кров, смерть близьких людей, побратимів. Для споживача, для якого реальність і картинка – це поєднання та відчуття емоцій, що ще потрібно, аби показати ті страхи, ті жахи та ту реалістичність того, що відбувається в Україні? Чи може Україна стати отим майданчиком для світу, аби показати здатність боротися, здатність перемагати, здатність битися за справедливість? Хоча справедливість для багатьох зараз – це теж дуже часто, якщо не пустий звук, то слово, яке не варте багатьох.

“Я б, можливо, сказав би так, певною мірою ми і є майданчиком ціннісного сенсу вибору кожної людини. Політика пересічного громадянина. Казати про те, що, скажімо, на Заході пересічний громадянин зобов'язаний співчувати Україні – це буде перебільшенням. Ми так само, якщо запитаємо у самих себе, чи багато ми знаємо про події навіть в Мексиці, в Сальвадорі, в Нікарагуа або в Кенії, якщо ми навмисно не цікавимося цим, потім багатодесятирічне життя в комфорті, в дійсно в сталих демократичних інституціях, в сталих демократіях, все ж таки народжує, ну, певну інфантильність в тому числі. Не дарма, що хтось сказав, що хороші часи народжують слабких людей, важкі часи народжують сильних людей. Україна, як країна, яка, ну, напевно, ніколи, ну принаймні років 300, так точно, не мала такої змоги жити, як то кажуть, на повних груди. Тому що, якщо комусь вдається раптом, що часи Радянського Союзу були такі безтурботні, то ми всі, ну, ми знаємо, що це було не так. І скільки смертей, і голодомор, і вся решта, і бажання перетворити не тільки українців, а будь-кого, хто мешкав на територіях Радянського Союзу, в такий певний “хомосовэтікус”. Незнання своїм або заборона, або тиски, або фізичне знищення. Те, що Україна сьогодні є, ну, форпостом справжніх демократичних цінностей, ну, цей наратив і цей контекст вже давно присутні. Чи може стати Україна? Ні, ми вже є цим майданчиком. Інша справа, що якою широкою має бути географія інформації, засобів, інструментаріїв, доведення до наших західних друзів, до будь-якого пересічного громадянина за кордоном, розуміння емоцій, інформації про те, що насправді відбувається. Хто є винуватцем виниклої війни? Що саме відстоюють українці? Вона дійсно має бути, оця географія інструментальна, надзвичайно широкою. Я доволі багато разів чув за кордоном, при зустрічах. Я не є державною особою. Я режисер, військовослужбовець. Але так сталося, що маю честь багатьох знати особисто. По минулому цивільному життю, по кіно або по інших спільних роботах. І коли ти спілкуєшся з деякими нашими політиками, представниками державних інституцій, з людьми, які мешкають там, і доволі багато ти чуєш, що місцевий істеблішмент або бізнес-середовище, їм некомфортно не товаришувати з росією. Тому що гроші, тому що великі гроші. І єдине, можливо, те, чого вони бояться, це своїх виборців. Бути не обраним або мати поганий імідж, хоча по сьогоднішньому очільнику "Білого дому" у мене таке відчуття, що йому взагалі байдуже. З цього виходить, що ми розуміємо, що кажучи про саме широкі інструментарії, побудови діалогу з західними нашими друзями, це має починатися з дітей. Що я маю на увазі? Що наші українські діти, спортсмени, учасники якихось творчих колективів, які приїжджають туди і там, не просто показують свій творчий доробок, а ще мають можливість спілкуватися, розповідати одне одному, звідки він, як він живе. Студенти зі студентами, бізнесмени зі бізнесменами, режисери зі режисерами. Спільні заходи, на яких ми можемо побачити наших ветеранів. Один із кейсів, який ми зараз створюємо, це "Татр ветеранів". Це не нова історія, але вона так само є одним із інструментаріїв казати про те, що так, ми потребуємо допомоги, але ми не жаліємось. Ми пропонуємо вам, наші дорогі західні друзі, доєднатися до цього потужного руху, коли наші військові, вже отримавши статус ветерана, вони не розчиняються в житті, а вони виходять на сцену і своїм прикладом того, що вони сублімують свій біль в акт творчості, знову демонструють силу, мотивацію і віру в те, що Україна була, є і буде”

Театр ветеранів

- Це нелегко, тому що театр ветеранів – це спілкування з людьми, які пройшли через пекло війни. А театр – це емоція. Люди, які пройшли війну, як правило, вони дуже закриті. Як розкрутити людину ось на цю емоцію? Як не дати війні задушити в собі це людське? 

“По-перше, треба сказати, що перед тим, як ми розпочали цей напрямок, ми дуже багато спілкувалися і консультувалися саме з військовими психологами. І, власне, в тому числі за її допомогою, ми робили і перший відбір, можливо, не те слово, але залучення, скажімо, до співпраці. І перший кейс – це був кейс освітній, і зараз вже другий набір ось буквально закінчився на базі театру драматургів під керівництвом Максима Кручкіна, там, де наші ветерани рефлексують через слово. Через те, що вони створюють за допомогою досвідчених драматургів, створюють або п'єси, або оповідання, в яких, власне, розповідають про свій досвід військовий, життєвий і так далі. Те, що стосується акторського залучення до вистави, знову ж таки, перше – це бажання, друге – це консультації з військовими психологами, наскільки, скажімо, відмова у співпраці, або неотримання, ну, скажімо так, ну, це ж нормально, коли ти бажаєш, але потім розумієш, що ні, напевно, акторство – це не моє, але я можу стати або менеджером, або художником, або драматургом, або художником по світлу, або промоутером цього напрямку, або певним, ну, скажімо так, терапевтом, тому що прикінцева мета, саме головна мета театру ветеранів, окрім того, що надати можливість ветеранам отримати нову професію, нову мотивацію, скажімо так, в цьому вже цивільному житті, уявіть собі, що потім через рік-два вони самі, таких, як і вони, побратимів, на жаль, війна йде, і, на жаль, скоріш за все, вона буде продовжуватися, і, на жаль, ветеранів, і в тому числі які отримали важкі поранення і обличчя, і кінцівок, буде чимала кількість. Це війна. І ось коли такі люди, які самі пройшли через такий творчий шлях реабілітації, будуть потім допомагати таким самим побратимам і посестрам, от в цьому ми передбачаємо і бачимо головну мету створення театру ветеранів, коли, окрім мотивації, окрім набуття нової професії, самі ветерани допомагають таким, як вони, тому що вони знають тепер цей шлях. Да, це непросто, але це велика честь і велика мотивація для нас, для всіх” 

Чи буде попит на розповіді про війну після завершення активних бойових дій?

- Війна – це історії, війна – це образи і точно, як режисер, на це хочеш, не хочеш, звертаєш увагу. Але багато хто говорить, що війна дуже швидко закінчиться. Принаймні, в головах у людей є ця мрія, ця думка. По завершенню активної фази бойових дій, чи буде попит на те, щоб розповідати, якою була вся війна? Бо людям притаманно закритися, захиститися і забути про те, що було. Ти, як людина, яка весь цей час бачиш війну і точно не забудеш про це. Чи складно буде говорити про війну тоді, коли війна закінчиться? 

“Ви знаєте, я думаю, що, по-перше, це дійсно правда. Ніхто так не хоче миру, як українці. Тому що все своє існування ця земля знаходилась під загрозою того, що обов'язково нас хоче хтось або загарбати, а, чесно кажучи, просто знищити. Мені вдається, що після закінчення війни, і я вірю і дуже мрію про те, щоб вона закінчилася справедливим миром, цей сусід нікуди не подінеться. Але ми маємо стати такими, щоб ні в кого більше не було бажання взагалі навіть дивитися якось не добре у наш бік. Тобто маємо бути сильними, сталими інституціями, в тому числі військовими. Розповідати про війну засобами художнього кіно після війни, все ж таки, як на мене, легше. Тому що є можливість подивитися на це вже з деяким таким часовим лагом, дистанцією. А ось знімати під час війни, я просто знімаю капелюха перед моїми колегами, які знаходять в собі сили та той інструментарій, і той нюанс, який дозволяє їм знімати художнє кіно по подіях, власне, зараз триваючої російсько-української війни. І я, чесно кажучи, теж так обережно зараз підкрадаюся до художнього кіно, саме по подіях цієї сучасної війни. І поруч з ним, з художнім кіно, існує надзвичайно потужне документальне кіно. І одним із підтверджень цього є той самий Оскар за Мстислава Чернова, як головного, ну скажімо…”

- Який казав, що він чи не перший режисер, який хотів би не отримувати цю нагороду.

“І це честь йому за ці слова, і ми всі розуміємо, чому. Це абсолютно гідні слова гідної людини, яка розуміє ціну, в тому числі цього Оскара. І коли поруч з тобою відбувається так багато документальних подій прямими учасниками, або свідками яких є люди, яких ти знаєш, або ти бачиш на власні очі, там стільки багато об'єму, емоцій, історій. Тому знімати художнє кіно під час війни, в тому числі та тому, що є це документальне життя, яке настільки неочікуване, настільки потужне, настільки драматичне, настільки лірично, емоційне, що художнє кіно, це треба докладати неймовірних зусиль, щоб наблизитися до того ефекту, яке зараз створює українське документальне кіно.

Сни про Крим

- Чи часто сниться Крим? 

“Сьогодні, до речі. Я не знаю, чому саме сьогодні”

- Мені давно не сниться Крим. Я був там останній раз у 2013 році. І це, знову ж таки, для людини, яка так мріяла потрапити в Крим, потрапила туди, пожила якусь частину свого життя, свідомого життя, а тепер знову в мріях повернутися додому. Що тримає біля цієї мрії? Що переконує в тому, що це все одно станеться? Бо ніхто не думав, що кримські татари повернуться у 80-х додому, але це сталося. Так само і сьогодні, коли ми говоримо "Ми звільнимо наш Крим, повернемося додому", багато хто говорить "Та ну, перестань". Але що тримає в цій думці? 

“Я був в Криму так само у 2013 році та на початку 2014-го. Я на власні очі бачив окупацію Криму і був там, до речі, виїхав з Криму 5 березня 2014 року. Я не зміг потрапити на похорон своєї мами і тата. Вони всі ці роки казали мені та брали з мене слово, що я не приїду туди, коли їх не стане. Але саме вони і є для мене прикладом того, що все навколо може здаватися неможливим. Може здаватися неможливим руйнування і розпад Радянського Союзу. Але я пам'ятаю все своє свідоме життя, що мої батьки при згадці про Крим, а про Крим згадувалися кожного дня по будь-якому поводу. Яблуку зірвали у себе в городі. Ні, в Криму яблука краще. Помідори в Криму краще і так далі. Вони казали про повернення до Криму і, як нібито, зараз польємо город і поїдемо. І коли потім вже, коли я став трошки дорослий, що я вже повернувся до Криму, я запитував у них, а звідки, як вони могли передбачити, що ми обов'язково повернемось. Тому що не було ніяких ознак цьому. Вони дуже просто відповіли. У нас, окрім цієї віри в те, що так має статися, мало чого було. Хоча, треба додати, що вони приймали саму активну участь в національно-визвольному руху з повернення на історичну батьківщину. Тобто, це було поєднання. Дії, яка, скоріше за все, наслідки якої ти, скоріше за все, не побачиш, тому що моцний Радянський Союз. Нічого, ніяких ознак, що він там розпадеться не було. Але ми повернулися. Тому в мене є приклад моїх батьків. І вони, ті, хто намагаються нас знищити, дуже погано знають історію. Московія хотіла нас знищити, її немає, ми є. Російська імперія хотіла нас знищити, її немає, ми є. Радянська імперія намагалася нас з вами знищити, її немає, а ми є. І цих теж не стане. Ми завжди повертаємось”

Про росіян, які мешкають у Криму

- Поки що, на жаль, вони намагаються знищити те, що є. Я кілька днів тому прочитав, що окупанти в Ханському палаці знищили унікальну фреску. Ваша дипломна робота та Бахчисарайський фонтан. Я так само згадую про ті юнацькі враження від того, коли ти заходиш в ці невеличкі дворики, коли ти маєш можливість доторкнутися до тисячолітньої історії, а тепер вся історія, на жаль, руками ворога знищується. Але ми все одно туди повернемося і, на жаль, там будуть ті, хто і сьогодні там і нищив наш Крим. Як нам з ними буде поруч? Бо ми для цього так само маємо готуватися. Я не говорю про тих українців, кримських татарів, які змушені зараз там перебувати. Я зараз про тих, хто свідомо це робив і робить. 

“Я викажу своє суб'єктивне бачення цього. По-перше, злочинці відповідно до скоєного злочину мають бути покарані. Всі ті, хто оселився в Криму після 2014 року, мають виїхати тотально. Чому? Тому що вони порушили як мінімум три законодавчі бази – міжнародну та українську. Вони свідомо їхали на окуповану територію. Тому, чи є він прямим прихильником Путіна, чи не є, ти приїхав свідомо на окуповану територію. Маєш виїхати. Решта, яка залишилася, має через певний термін, як на мене, здати як мінімум два іспити на побутовому рівні української мови та української історії. Якщо ти не здаєш або не бажаєш здати ці іспити і ти не є злочинцем, ти можеш тут працювати, жити, навіть набути громадянства, але з двома виключеннями. Ти не маєш права бути у владі будь-якого рівня і не маєш права обирати владу будь-якого рівня”

Мрії щодо повернення до Криму

- Про що мрієш, повернувшись до Криму? Бо в мене це чебуреки, це пляж, це ракушки, це Старий Крими та барбарис позбирати. 

“Знаєте, хвала Всевишньому, наш рід доволі великий. Я навряд чи навіть зараз, ну і не бувши в Криму фізично з початком сучасної війни, вже 11 років, я багатьох навіть своїх племінників або внучатих племінників, я дід вже разів сім. Я сам дізнався з подивом про це. І навряд чи я там багатьох навіть впізнаю, але я дуже хочу поїхати в той день на малу батьківщину моєї мами та бачити, як мої діти, як мої онуки, як люди, яких я люблю, біля моря накривають стіл. Діти бавляться, а я просто сиджу і дихаю повітрям і відчуваю, що я вдома”

- Дай Боже, щоб цей шлях був якомога коротшим, але він точно буде сповненим гідності та точно буде українським. Спасибі велике. Ахтем Сеітаблаєв, український режисер і людина, яка боронить зараз на інформаційному фронті, але зі зброєю в руках українську незалежність.