Перша леді України Олена Зеленська дала ексклюзивне інтерв'ю телеканалу "Ми-Україна", в якому розповіла про прийдешній Саміт перших леді та джентельменів, виклики війни, з якими доводиться стикатись українським дітям та ініціативи для захисту дитинства в сучасних реаліях. Розмовляла з дружиною президента наша журналістка Олена Чабак, наводимо повний текст інтерв'ю.
Перший тиждень осені для українців розпочався з чергових масштабних обстрілів з боку російської федерації. Ворог прицільно обстрілював цивільні об'єкти – школи, садочки, інститути, житлові будівлі у різних містах України. Сьогодні ми з вами у незвичному місці. Ми завітали на гостину до першої леді України Олени Зеленської. І будемо говорити про кілька важливих тем – безпеку наших дітей в умовах війни, освітні ініціативи і Саміт перших леді і джентльменів, які відбудуться вже 12 вересня. Свої питання Олені Зеленській буду адресувати не тільки я.
Пані Олена, я дякую вам за те, що знайшли можливість, і ми сьогодні поспілкуємось. Я маю на початку зізнатися, що до цього інтерв'ю я готувалася не сама - мені допомагала моя донька. Коли я вже точно знала, що ця розмова відбудеться, я запитала в неї, я кажу: “Поля, а якби так сталося, і ти зустрілася з першою леді?”. - Вона так по-дорослому замислилась і каже, “І що? Я кажу: “В тебе є питання до першої леді?” Вона каже: “Так. Вже ж почалась школа, і діти навчаються”. Вона каже: “Мам, сьогодні ми протягом дня спускалися в укриття по кілька разів. Вчителі не дозволяють нам залишатися в класі. Цікаво, а перша леді спускається в укриття, бо деякі українці вже нехтують цим правилам безпеки”. Чи спускаєтесь?
- Я на 100% розумію її запитання, оскільки ми всі вже втомилися від цих умов, у які нас, на жаль, ставить війна. Але впевнена, що спускатися в укриття дуже потрібно. Я спускаюся вночі кожного разу, беру дітей, маю їх розбудити, беремо своїх собак, кота, тягнемо до підвалу. Але я в той час розумію, що мені пощастило, що я можу спуститися в підвал своєму будинку і уявляю, як в цей час люди йдуть в метро. І на жаль, це дуже незручно, це вимотує. Ми зранку не виспані, дітям потрібно йти до школи, але це рятує життя. І ми раз за разом, коли ми рахуємо жертви після чергових обстрілів, ми бачимо, що якщо б було укриття, якщо б люди змогли спуститися, то врятувалися б. На жаль, потрібно дотримуватися цих правил. Як би нам це не набридло, як би нам вже це не було важко, складно - переривати роботу, переривати навчання, шукати в незнайомому місці метро - але це рятує.
І одне таке дитяче-доросле питання, тому що наші діти живуть так само в тих же реаліях, що і ми. Знову ж таки, це те, що вона фіксує і те, що вона відчуває. Каже мама, не було світла і школа перейшла на живлення від генератора. Цікаво, а в пані Зеленської світло зникає? Спитай, будь ласка. Питаю
- Авжеж зникає. Ми ж живемо в одній енергосистемі. Цього року в мене трішечки легше, тому що працює генератор. Налагодили його роботу, голосно, але це рятує. Але, наприклад, коли, пам'ятаєте, перші такі обстріли нашої енергосистеми були, коли ми всі згадали, що таке життя при свічках, то були у нас з дітьми вечори романтичні. Навіть подобалося іноді. Вечеряли при свічках, книжки читали, грали якісь настільні ігри, коли можна було, лягали спати раніше. Тому так, ми живемо всі в одних і тих самих реаліях. І тому нам всім дуже хочеться, щоб все змінилося знову на нормальне, на нормальне життя, нормальне відчуття життя, щоб діти не боялися, що завтра їхнє життя знову зміниться якимось чином, щоб вони спокійно розвивалися, ходили до школи, навчалися і було світло, коли їм захочеться.
Саміт перших леді та джентельменів 12 вересня 2024 року: теми та учасники
Я можу спокійно повертатися додому. Завдання своєї доньки я виконала, тепер питання, які особисто від мене. Я насправді не дарма зайшла з дитячих тем. Тому що нам як дорослим, як батькам, дуже не хотілося, щоб новий навчальний рік для наших дітей розпочався з вибухів. Але, на жаль, ось цей перший тиждень вересня був жахливий, драматичний і з шаленими болючими втратами. Починаючи з 2 вересня під вогнем Київ, Полтава, Суми, Запоріжжя, Херсон - там постійно прилітає, Харків, Львів. Емоції переповнюються. 12 вересня має відбутися Саміт перших леді і джентльменів. З яким настроєм, емоціями і, головне, посилом до перших леді інших країн, до перших джентльменів інших країн ви готуєтесь?
- Розпочну з того, що, на щастя, наші гості, мої колеги, які приїдуть фізично, і взагалі ті, хто беруть участь в саміті, вони всі прекрасно розуміють, чим ми зараз живемо. І саме тому вони такі активні, можемо так сказати. Я бачу сльози на очах моїх колег постійно, коли ми розмовляємо. Вони дивляться новини, вони все це фіксують, вони не можуть спокійно за цим спостерігати. І, до речі, це цікаво, що не тільки жінок, наприклад, як Діана Науседієне - перша леді Литви, вона завжди дуже чутлива людина, і їй важко справлятися з емоціями, коли ми обговорюємо такі теми. Але і чоловіки, наприклад, перший джентльмен Данії, чоловік, прем'єр-міністерки Метте Фредріксен, пан Бо Тенгберг, він також доволі чутливою людиною виявився, і я просто бачила кілька разів, коли людина плакала через те, що бачила, що відбувається зараз, особливо з дітьми. Тому мені не потрібно особливо готуватися для того, щоб їх занурити в цю атмосферу. Люди їдуть підготованими, люди їдуть саме для того, щоб намагатися разом вирішити ці питання, які виникають не тільки, на жаль, від час війни, але і в цілому будемо говорити про безпеку дитинства в кількох вимірах. А вже центральний для нас буде вимір безпеки дитинства під час війни, військових конфліктів. Це дуже глибока тема, і авжеж Україна, на жаль, є зараз найбільшим експертом з цієї теми. Але маємо не забувати, що конфлікти є і в інших країнах, і є досвід, пам'ять про конфлікти і війни в інших країнах. До прикладу, війна на Балканах досі дається взнаки жителям Балкан. І зараз я зустрічаю дорослих людей, які вважаються дітьми війни і досі переживають цю травму війни. Конфлікти в регіонах Африки, на Близькому Сході. У всіх різний досвід.
Але глобально ми маємо всі зосередитися на тому, що, на жаль, деякі міжнародні запобіжники не працюють. Не можемо ми захистити повністю дітей під час військових конфліктів. Будемо говорити про депортацію, примусове переміщення, про індоктринізацію, про те, що дітей перенавчають бути іншими, про мілітаризацію наших, зокрема, дітей росіянами. І вже ж будемо намагатися знайти відповіді на болючі питання. Тобто кожна з наших панелей буде про те, який досвід є у представників інших країн. Це можуть бути перші леді, перші джентльмени або експерти. І пошуки рішень.
Тобто це лише один, але центральний виклик, з яким ми будемо працювати. Інший вимір — це родина. Здавалося б, що це найприродніше середовище для дитини, але, на жаль, там також на неї можуть чекати небезпека і прикрі обставини, як відмови від батьківства, розлучення і батьківський кіднепінг, аб'юз і насильство в родині тощо. Тому будемо про це говорити, знову ж таки, ділитися досвідом.
Інший вимір — це життя дитини і авжеж це освітній простір. І там ми будемо розглядати безпеку не тільки як фізичну безпеку, тобто бути в безпеці, але й ментальну, психологічну безпеку, почуватися в безпеці. Багато тем, які ми маємо проговорити. У нас буде чудовий гість Андреас Шлехер, це відомий експерт з освіти, з яким ми багато спілкуємося.
І так, також ми маємо відзначити втрати в освітньому процесі через війну. Але в тому числі є, наприклад, тема, яка важлива зараз — це диджиталізація освіти. Яким чином ми справляємося, знову ж таки, з викликами війни.
Наступна тема — це буде кіберпростір. І це дійсно важливий, мені здається, напрямок, тому що настільки розвивається прогрес, настільки більше, на жаль, небезпек для дитини в кіберпросторі. Це не тільки образи, витік інформації, коли діти не знають, яким чином відрізнити правду від брехні, дезінформація, місінформація.
Але з іншого боку є прогрес, який має позитивний вплив на життя. І також буде ця чудову панель, наповнена великою кількістю дискусій. І я думаю, що ми дізнаємося багато чого нового. І під час всіх панелей, такий п'ятий у нас вимір, буде кілька подій, пов'язаних з екологічною безпекою дітей. Тому що, дійсно, те, що ми залишаємо їм у спадок природу. І, знову ж таки, тут є вимір війни.Понівечені наші природні заповідники тощо.
Тобто, я думаю, що це буде насичений день. Буде багато цікавих гостей. Можу називати хоча б кілька імен: першою модераторкою однієї з панелей буде відома журналістка Енн Еплбаум, Андреаса Шлехера я сказала. Чекаємо на Майкла Дугласа, він посол доброї волі ООН і сподіваємось, що також він свій внесок зробить в те, що ми хочемо донести до широкого загалу. В тому числі будуть приєднуватися до нас онлайн деякі перші леді та джентльмени і зірки - ті люди, яких всі знають. Загалом коло розширюється. Більше до нас людей приїде цього року, ніж минулого року фізично. І це чудово, тому що ми розуміємо, що під час війни не всі готові їхати до країни війни.
І я дуже щаслива, що розширилося географічне коло. У нас будуть дві представниці Латинської Америки. Це нові члени нашої спільноти. Я щаслива, що це активні і ефективні у своїх ролях жінки. То я думаю, що цей саміт буде набагато цікавішим.
Ті питання, які будуть винесені на Саміт перших леді й джентльменів, вони стосуються не лише України. Але ми тут є, з одного боку, прикладом, а з іншого – територією, де ми все це проживаємо і відчуваємо. Чи доводиться переконувати гостей, щоб вони долучалися до цього саміту? Чи вони все розуміють з півслова і з радістю до нас їдуть?
- Я б дуже хотіла, щоб з радістю їхали, але в більшості випадків так і є. Проте всі гості – це активні громадські діячі. І вони розуміють, що це важливі речі. І вони розуміють, що внесок, особливо коли є така синергія, важливий в загальну справу. З яким настроєм вони їдуть? - Мені здається, з настроєм підтримати, в першу чергу. Тому що так, дійсно, ми зачіпаємо теми, які близькі всім, але ми в епіцентрі. Для нас ці теми найгостріші. Вони приїздять з відвертим бажанням допомогти і підтримати. І насправді їхня присутність – це великий знак підтримки для всіх інших.
Ми не обмежуємося тільки локацією саміту. Ми відвідаємо ще кілька локацій, де вони і зустрінуться з дітьми, і побачать, що відбувається в Україні з іншого боку. Поки що не буду розповідати, що це саме буде, але думаю, всі побачать. Завжди для перших леді та джентльменів є якась культурна програма. А у нас така соціальна і гуманітарна програма. Ми не будемо просто розповідати про наші скарби культури, історії і мистецтва. Ми будемо занурювати їх в життя наших дітей.
"Світ має бачити наш біль": Олена Зеленська про необхідність показувати наслідки російської агресії
Ви сказали, що перші леді і джентльмени доволі болісно реагують на кадри вбитих українських дітей. Цей тиждень він, мені здається, додав в нашу генетичну пам'ять ще кільканадцять фото і відео тих дітей, яких діставали з-під завалів. Особливо вразлива і щемлива історія — це родина Базилевич у Львові. Три доньки, мама загинули, лишився лише тато. Найменші сім років, Емілія. Чи є сенс показувати ці світлини запрошеним гостям, для того, щоб ще раз і ще раз нагадати, з яким злом зіштовхнулася Україна?
- Я думаю, обов'язково треба показувати ці світлини. І не тільки гостям, це має бути показано всім. Ще в перший рік війни я кілька разів сперечалася навіть з іноземними журналістами щодо того, чи потрібно такий чутливий контент викладати в мережу. І багато разів, навіть на якихось в моїх інтернет-сторінках, соціальних мереж щось блокувалося через те, що контент занадто чутливий. І я, чесно, можу сказати, що це не просто неправильно, це несправедливо. Якщо комусь боляче дивитися на наші страждання, ну нехай не дивиться. Але ми маємо світу нагадувати постійно, що це відбувається. Щоб ніхто не звикав, щоб ніхто не втомлювався від війни в Україні. Неможливо втомитися, якщо ти відчуваєш цей біль постійно. Тому, на жаль, ми будемо показувати, демонструвати раз за разом. Дуже хочеться, щоб цей перелік вже закінчився. Щоб ми просто згадували і нагадували. Самім важко дивитися на ці фото. Я думаю, що ви зі мною погодитеся. Кожного разу це боляче і думаєш, що бачив все, але ця війна тебе дивує в поганому сенсі раз за разом.
Підземні школи є тимчасовим та вимушеним кроком
Щоб таких світлин, таких відео було якомога менше, в багатьох містах України, особливо в тих, які наближені до лінії фронту, нині будуються підземні школи. Це, зокрема, Харків, Херсон, які під постійними обстрілами, Запоріжжя. Підземні школи звучить як дикість. Я як мама б не хотіла, щоб моя дитина жила в таких реаліях. Але, на превеликий жаль, я не можу змінити ситуацію. Ось ці реалії і створення безпечних умов. Як нам захистити дітей наших?
- Це зараз одна з відповідей на те, що нам робити з освітою в регіонах, які близькі до фронту. Неможливо дитині добігти безпечно до укриття. І неможливо вже продовжувати навчатися четвертий рік, скоро буде, постійно онлайн. Навіть за підрахунками різних експертів в освіті, ми втрачаємо. Ми втратили в освіті, рівень освіти падає.
І чим довше не будуть працювати школи у звичному режимі, тим більше дітей втрачають якість освіти. Тому, як відповідь на такі умови, так, мені здається, що це вихід. Авжеж ніхто б з нас не хотів, щоб наші діти сиділи в підземному сховищі цілий день. Але як тимчасова річ, мені здається, це можливо. І будемо просто сподіватися, що якнайшвидше ці приміщення будуть використовувати для якихось інших потреб. Там можна буде зробити спортивні зали, арт-холи, будь-що. Але діти будуть ходити нормально в школи з класами наповненими світлом сонячним. І все буде нормально і стабільно. Дуже сподіваюся. Проте зараз, мені здається, якщо хтось вигадає якусь ще ідею, її треба розглядати, щоб якомога більше дітей поверталися до школи.
Єдина ідея – це перемога над ворогом. Величезний мур, паркан, щоб він не мав до нас жодної справи. На превеликий жаль, але це така ідея, я сподіваюся, реалістична у найближчій перспективі.
- Це навіть не ідея, це ціль, мені здається, до якої ми маємо всі йти.
“Школа супергероїв”: як українські діти продовжують навчання під час лікування
На превеликий жаль, не всі діти можуть навчатися у звичайних школа - сидіти за партами, ходити щоранку до школи, зустрічатися з друзями, записувати все, що говорить вчитель. Є діти, які втратили таку можливість через війну, а є дітки, які зараз проходять лікування, і вони не можуть залишати медичні заклади, вони повинні там знаходитись постійно. Але в них з'явилася можливість не відриватися від навчального процесу. За вашою ініціативою, під вашим патронатом була створена Школа супергероїв. І тепер ці дітки, окрім того, що вони лікуються, вони ще й можуть вчитися. Розкажіть, будь ласка, які медичні заклади вже долучились до цієї ініціативи і головне, хто навчає дітей?
- Одразу розповім, що ідея Школи супергероїв належить громадській організації, яка почала це робити самотужки ще, мені здається, у 2016 році, якщо я не помиляюся. І коли я стала першою леді, до мене звернулися підтримати цю школу, щоб ця ідея, ця можливість для дітей навчатися під час довгого лікування продовжувалася розширюватися. Тому наразі, так, ми дійсно розширили перелік лікарень, в яких є ці освітні простори. Наразі в Україні 16 лікарень мають школи супергероїв. І Фундація, створена мною два роки тому, взяла на себе зараз відповідальність створити ще 6 осередків. Найперші - були в Києві, в Дніпрі, зараз вже є в Вінниці, в Рівному. Ми відкрили нещодавно ще одну в Кривому Розі, в моєму рідному місці. В Одесі працюємо. Хочеться, щоб якомога більше дітей могли продовжувати навчання, поки вони лікуються. Це проводять ці уроки, до речі, дуже цікаві, в них такий особливий підхід.
Я була на кількох з цих занять. Проводять уроки вчителі, які раніше робили цю роботу просто як волонтери. Потім Міністерство освіти взяло на себе зобов'язання утримувати цих вчителів на повноцінній зарплатні. Тому це вчителі, які ходять на роботу не в школу, а в лікарню. І в цих освітніх просторах авжеж не можна зробити таку академічну освіту з усіма уроками для кожної категорії дітей. Діти різного віку, але вони отримують найцікавіші уроки з фізики, хімії, математики. В будь-якому випадку вони не відстають дуже від шкільної програми. Є уроки для дітей молодшої школи і навіть для тих, хто ще в школу не пішов, якісь “розвивалки” тощо. Головне, що ми отримуємо від цього, і навіть про це кажуть лікарі, керівники медичних установ, що це має ще й терапевтичний ефект. Діти відволікаються від складного, болючого процесу лікування. Діти спілкуються одне з одним. Це яскраві завжди простори. Вони оснащені необхідною технікою, матеріалами для досліджень, розвитку того, що дітям необхідно. І це дійсно позитивним чином впливає на те, як вони відновлюються. Сподіваємось, що наступного року ми будемо продовжувати, розширювати кількість таких осередків. І, можливо, будемо ще якісно їх розвивати. Тому що дійсно є різниця, коли дитина навчається в такому осередку місяць або по кілька місяців.Іноді потрібно готувати дітей до ЗНО в таких умовах. Тому, можливо, будемо розглядати ідею більш академічного навчання.
Прадо, Лувр, Версаль, Саграда Фамілія - українська звучить у музеях по всьому світу
Це неймовірна ініціатива. Тут головне, щоб діти нормально лікувалися, мали можливість навчатися і нічого їм не загрожувало, тому що ми знаємо, на що здатна російська армія. В них немає нічого святого, і вони цілять саме туди, де навчаються, лікуються наші діти. Я ще про освітню, культурну, просвітницьку ініціативу, яка особисто мені дуже імпонує. Періодично, буваючи за кордоном, ми з донькою намагаємось відвідувати музей. І вже кілька років набирає обертів популярності дуже важливий проєкт “Аудіогід в багатьох країнах світу”. І ви знову ж таки опікуєтесь цим питанням. Якщо не помиляються, понад 90 музеїв долучилися до цієї ініціативи?
- Поки що ні, на жаль. 86 на сьогодні у нас є україномовних аудіогідів всюди. 94 буде до кінця 2024 року. В нас ще є кілька місяців, але є амбіція, і мені здається, що ми можемо досягнути цієї амбіції, щоб їх було 100 протягом наступного року. Це дуже реально.
Це неймовірно. Ти приходиш до музею, і серед того переліку мов, за допомогою яких ти можеш ознайомитися з експозицією, лунає українська. І нарешті ми посунули перекладання російською і таким чином ми її популяризуємо у світі. Лувр, Версаль, Франція, музей Ван Гога і все більше і більше таких музеїв стає на мапі.
- Чим я ще пишаюся дуже — це Барселона - Саграда Фамілія, Прада в Мадриді. До речі, ви згадали музей Ван Гога. І я пам'ятаю, що я саме в цьому музеї вперше замислилася про несправедливість, чому україномовних музеїв немає. Це було десь у 2015 році, вже після початку першої хвилі вторгнення росіян. І музей Ван Гога, як правильна культурна інституція, відреагував належним чином. Вони прибрали російські аудіогіди з переліком мовних опцій. І я була з подругою, ми зайшли, і немає нічого нашою мовою. Взяли англійську, ходили слухали англійською. Це підштовхнуло мене ще продовжити вчити англійську мову. І тут я подумала, що навіть і не було її, української мови, в цьому сервісі. Ніхто навіть не думав, що вона потрібна.
І от коли ми почали працювати з цією темою, в багатьох випадках нам казали, що не така кількість туристів, щоб так пропонувати. Але ми були наполегливі і завжди казали, що головне не кількість, а якість туристів - маєте зробити. І, як бачите, ідея розвивалася, розвивається, і, я впевнено, буде розвиватися. Можливо, це будуть іноді не аудіогіди, але в багатьох музеях вже є якісь діджитал сервіси, також з мовними опціями, в яких має бути українська мова. Тобто всюди, де може ступити нога українця, мають бути для нас можливості, такі, як для всіх інших, а іноді і більше.
Наприклад, в нас є такі екзотичні аудіогіди, як в Кенії, і якщо я не помиляюся, там взагалі він один. Тобто просто наша активність зробила для них поштовх. Ми створили аудіогід в Руанді, в Таїланді у нас є аудіогід. Тобто екзотичне і географічне розташування у нас різне. В Австралії у нас є один аудіогід. Будемо розширюватися. Вже більш за все в Європі.
Книги, творчість та емоційний зв'язок: як Україні не втрати своїх дітей, які нині живуть за кордоном
Війна принесла в наше життя різну статистику. Статистику смертей, зруйнованих шкіл, житлових будинків. І ще одна статистика, яка теж не дуже приємна, але вона необхідна для того, щоб рятувати наших дітей. Приблизно 2 мільйони українських дітей вимушено, батьки вивозили за кордон для того, щоб рятувати їх від війни. Вони зараз там навчаються, зростають, дехто народжується. Але дуже важливо не втратити цих дітей, зберігати з ними ту ниточку, яку ми не бачимо, але вона має існувати. Як зберегти зв'язок тих дітей з батьківщиною, з Україною.
- Це дуже болюче питання може бути для нас в майбутньому, якщо ми зараз дійсно втратимо цю ниточку. Намагаємося, я думаю, що ми всі маємо намагатися не втрачати. Тому що людські зв'язки — це найперше, що тримає. Родичі, друзі… Не втрачати зв'язок — це те, що ми маємо робити з нашими знайомими, які виїхали. Авжеж ми не можемо зараз їм гарантувати безпеку, і багато хто ще не збирається повертатися. Проте зв'язки з Батьківщиною можуть бути не тільки в тому, як я сказала, постійно тримати зв'язок, але й в тому, щоб дітям нагадувати про те, хто вони, саме там, де вони зараз перебувають. Буквально днями я розмовляла телефоном з пані Бріджит Макрон - з першою леді Франції. Вона завжди в захваті від наших дітей, які навчаються у Франції, які вони чудові, як вони швидко опановують мови.
І вони зараз просто всі чудово розмовляють французькою. Я кожного разу нагадую, що вони не мають втрачати навички українське. Тому там, де є можливість, ми завжди просимо, щоб діти могли виходити на онлайн-навчання у своїх рідних школах, (29:43) не втрачали цю можливість. В деяких країнах обов'язкове відвідування місцевих шкіл. І діти наші не встигають ходити, таким чином, у дві школи одночасно. Тому ми просимо, щоб їм робили більше гнучкий графік відвідування якихось предметів, щоб вони встигали все ж таки вивчати головні предмети українські або онлайн або ходити в українські осередки.
Чудові приклади у нас з країнами Балтії. І в Латвії, і в Литві, і в Естонії є українські школи. Не тільки вечірні якісь, але й повноцінні українські школи. Пані Діана Науседієне, про яку я згадувала раніше, створила в Вільнюсі український центр, де наші вимушені переселенці не просто на початку отримували соціальну підтримку, юридичну підтримку та допомогу різну, а вони збираються для того, щоб займатися творчістю. У них якісь клуби, творчі майстерні. Вони дійсно щось створюють разом. І це єднає, і це не відриває від Батьківщини. Мені здається, якомога більше осередків культурних України і ми маємо шанс не втратити наше молоде покоління.
У нас також був в перший рік великої війни такий проєкт, який, я вважаю, був потрібним, важливим. Ми розподілили кілька тисяч книжок українських серед наших дітей вимушених переселенців в багатьох країнах Європи, в першу чергу, і далі також. Для того, щоб дитина читала українські книжки і не забувала про те, хто вона.
Авжеж ми не можемо спонукати людей повертатися зараз, поки їм не гарантовано безпеку, але робити все, щоб країна швидко відновлювалася, щоб відновилися школи, медичні заклади, щоб було куди повертатися. Це ми будемо робити тут і одночасно тримати емоційний зв'язок.
"Ми маємо всі вижити і побачити перемогу": що може розчулити Олену Зеленську
І я мрію, я уявляю, коли настане той день, коли діти повертаються на батьківський поріг. Ці діти, які вимушено виїжджали з України, будуть повертатися додому. У них будуть нові знання, новий досвід. Вони будуть корисні тут, але вони будуть знати, що вони українці. Ми, як і наші діти, стоїмо перед викликом війни. Інколи здається, що вже сил катма, опускаються руки після чергового обстрілу, але ти знову якось себе збираєш і щось робиш. Що може вас особисто розчулити?
- Ви знаєте, то будь-що. Розчулює все. Я помітила за собою,що воно може накопичуватись, накопичуватись. Ти спокійно тримаєшся всередині, а потім в якийсь рандомний момент все як вийде назовні. І я розумію, що іноді це виглядає з боку - дивні сльози в тому моменті, коли це дійсно доречно, але не можу стриматися. Тому мені здається, що ми всі це накопичуємо по-різному, але маємо мати рецепти - кожен свій, як це виводити все ж таки назовні, так, щоб це нас не нищило зсередини.
Ми маємо всі вижити і побачити перемогу, про яку ми з вами говоримо. І важливо, щоб ми всі були при здоровому глузді, здорові і активні, тому що в нас багато роботи попереду всіх. У вас дуже багато роботи, як всередині країни, так і зовні, тому що ви демонструєте, показуєте все, що тут відбувається.
І вам потрібні сили? Де ви їх берете?
- Буду відверта, іноді відчуваєш знесилення. Тебе підіймає з ліжка кожного ранку, по-перше, відповідальність. Як можна не піти туди, де тебе чекають, де ти маєш з'явитися? Це неможливо. І ви сказали про відповідальність назовні. Я дійсно вірю, що я можу донести якимось іншим чином - не так як політики - емоції українських людей. І я бачу, що іноді це працює, коли ти зустрічаєшся з тими, хто приймає рішення, і ти говориш з ними іншою мовою. Ти говориш з ними мовою історії наших людей. Це завжди має відгук. І я сподіваюся, що це впливає на те, як до нас ставляться, як нам допомагають. Тому я відчуваю, що я відповідальна за цю, можливо, маленьку, але частину роботи. І це надихає. Надихають друзі, надихають люди.
Тому що, як ми з вами говорили, ми бачимо і трагічні фото, і трагічні кадри, але в той час ми бачимо героїчні і такі надихаючі приклади допомоги, доброти, приклади того, які наші люди винахідливі і витривалі, сильні емоційно, і водночас чутливі. Це неймовірно надихає, що ти частина цього великого організму. І маєш, знаєте, гордість називати себе частиною цієї країни.
Ви маєте знати, що ви надихаєте українських жінок. Вони дивляться на вас, і ваш приклад дає їм сили. Не забувайте про це.
- Дякую.
Тому що ви для нас теж мотивація. Я з усього серця бажаю вам міцного здоров'я, воно зараз потрібне. Ментального здоров'я, сил, витримки, і успішної реалізації всіх тих проєктів, які ви собі запланували. І, звичайно, сил до самісінької перемоги.
