Український кінорежисер, продюсер, музикант Олесь Санін дав ексклюзивне інтерв'ю ведучій телеканалу "Ми-Україна" Ользі Грицик. Поговорили про те, що надихає знімати кіно, чи варто нині знімати художні фільми про війну та що українські митці можуть запропонувати світові?
Ідея створення кінофільму Мамай
-Вікіпедія пише про вас. Олесь Санін - український кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант, скульптор.
Багатьом людям вистачило б на три життя. Ну, я намагаюсь жити декілька життів, так.
-Я хочу поговорити майже про всі ці ваші постачі. Але почну з кіна і почну з ретроспективи. Фільм "Мамай", 2003 рік. Я розумію, що вже виросло покоління, яке ще тоді не народилося. Тому я би хотіла повернути його до трейлера, бо я дуже хочу, щоб люди знали про цей фільм. Я була на прем'єрі цього кіна у Львові. Я тоді жила і працювала, як журналістка була на прем'єрі. Був забитий зал абсолютно. Я була вражена, тому що це... Я не знала слова "Артхаус" тоді, але це було якесь зовсім інше кіно.
Я теж не знав.
-В 2000-х, ну, ми жили відверто в російській повістці. Балабан знімав своїх "Братів" один за одним, "Бандитський Пітербург". Чому ви вирішили зняти щось таке, ну, зовсім непопулярне на той час? Дуже красиве, але непопулярне.
Мені здавалося, що ми повинні пережити і створити для глядача історію покоління, вже 2000-х, яких ми мусили говорити про свою ідентичність, без якої...І в нас було дуже багато недомовлених історій. І я сам для себе перевіряв, чи епос, який є в нашій історії, який декілька сторінок займає в підручниках 4-5 класу в школі, чи він ще живий для нас сьогодні, чи він для нас має якусь цінність, чи ми звідти можемо черпати свої історії. Тому що для мене так само була загадка зрозуміти історію нашої душі. І я оце і грався з нею, шукав. І так само, який зараз популярний став образ козака "Мамая", що це таке, звідки.
А це така екранізація Українських Народних Дум і Кримсько-Татарського епосу, про якого майже ніхто взагалі нічого не знає, трошечки може зараз. Історія, яку ми не розказали один одному. Історію про кохання, яку ми не розказали один одному. Історію епосу, який все одно оспівує подвиг воїна, але це в великій мірі все одно виправдання для народу, який складає цей епос, що сини, які гинуть захищаючи свою батьківщину, що це все не дарма.
І я шукав ці історії, поїхав у степ, історія "Дикого степу" і буквально екранізація текстів "Козак Мамай" сам про себе нічого не скаже. І ти про нього нічого не взнаєш. Будеш у степах бувати, тоді станеш його історію прознавати. Оце я поїхав в степ, шукав ці історії, намагався їх екранізувати. Аудіовізуальними засобами, які тепер використовуються в більшості музичному відділу, але це не чиста екранізація тексту як основа. А перша основа – аудіовізуальна природа тексту.
-А ви ж були сценаристом цього фільму?
Сценаристом був "Дикий степ". Сценаристами були невідомі автори, які написали колись "Думу про трьох братів Азовських" і пісні Дервіша "Продобласних мамлюків", які мають майже однаковий сюжет, тільки кожна пісня "Продобласних мамлюків" розказана про кримсько-татарських воїнів, які доганяли втікачів з неволі. А "Дума про трьох братів Азовських" розповідала про українську сторону цієї історії. Так що я знайшов, мені здалося, що щось спільне, і пробував цю історію розказати глядача.
-В епосі "Козак Мамай" грає на кобзі. Ви теж граєте на різних музичних інструментах. І це також проти популярної течії. Бо це не дуже популярні в широких масах інструментів.
В наших епохах зробити популярними.
-На чому ви граєте?
Я граю на колісній лірі, граю на старосвітській бандурі-кобзі - не таких, які тут зображені. Це сучасників кінці 60-х років на заміну традиційним національним інструментам зробили такий інструмент, який нагадував би національний, але це інструмент, вигаданий за радянської влади. Такий собі симулятор українського народного інструменту, щоб можна було грати в оркестрах. Темперований клавір вже якийсь з'явився пізніше.
-У вас є власний інструмент, я так розумію?
У мене є, я роблю, мій син зробив.
-А, це власно зроблений?
Так, я сам роблю, в мене майстерня. Я братик Київського кобзарського цеху, от таких інструментів, бачите, які відрізнялися. Це не я зробив, я думаю, це Юрка Кочржинського, напевно, інструмент, але розповідаю, читаю лекції, граю сам.
-У нас є фрагмент, як ви граєте, ми можемо подивитися.
Це інше моє життя, зовсім не світське.
-Важко це опинувати, цей інструмент?
Інструмент не так важко, це просто кобзарська традиція, вона важлива, це не стільки володіння інструментом і не стільки самі тексти, як і спосіб життя, спосіб мислення. Це окрема філософія, якщо так можна сказати, ціла є наука, яка трошки ширша, ніж те, що ви можете побачити.
-А як ви до цього прийшли, взагалі, і коли?
Я в юності познайомився з одним з останніх, ще підлітком був, лірників України, як про нього кажуть, Івана Овласюка. Я до нього приїхав, спочатку намагався записати, тепер фольклоризм це називається, етномузикологія може, але мені тоді просто було цікаво, ці давні тексти, він вже не мав тоді на руках ліри, багато мені це розповідав. Малесенький зовсім час, можна сказати, був його поведере, він просив піти з ним на прощу до почаю, бо в нього не було нікого. І я потім шукав тих, хто робить такі музичні інструменти.
-Це коли було?
Це був початок 80-х років. А потім я знайшов це товариство, почав сам робити інструменти Миколу Будника, зробив сам, але вже коли з ним приїхав до Івана Овласюка, приїхав до нього на могилу буквально. Мені його дружина подарувала сорочку, чоботи, ще щось, що прийнято, знаєте, дарувати якісь речі людям. Я потім почав це грати, а зараз я менше граю, більше допомагаю ці речі тому кого пізнають на вулиці, тяжко казати, жити таким життям.
-Ви казали в одному інтерв'ю, що навіть відчуваєте себе часом більше музикантом, ніж режисером.
Коли мене питають, як же ви живете, у вас такі довгі проміжки між фільмами. Я знімав би один фільм на два роки, скажімо так. Але на це дуже тяжко знайти фінансування, зібрати групу, переконати. Оріди частіше міняються, ніж я встигаю з ними домовлятися про якісь проєкти. Час від часу роблю, час від часу вдається. Практично всі великі картини, які я зняв, всього три великих повноцінних фільмів, про всіх підручників написано в школі вчені.
Між цим намагаюся, щоб з розуму не зійти, займатися іншими видами мистецтва, музики. Трошечки образотворчими мистецтвами, пластичними мистецтвами.
Як знімали фільм "Поводир"
-Мабуть же кобзарство надихнуло вас на другий фільм, про поводоря.
Так, але мені було складно його знімати, тому що кіно зовсім іншу має природу. І часто буває, що все те, що я знаю, мію, люблю, воно не має тієї екранної форми, і в ній дуже складно передати за ці дві години. Тому, звичайно, я це знав. Все, що міг, це історію передавав. Але в більшості це була історія не тільки про кобзарство, не стільки про кобзарство, а про історію українського опору, який жив в нас і в 30-х роках. Кіно про це розповідає про історію злети, мрії, побудову міста Сонця, якщо говорити, і повне винищення нашої нації. І про тих людей, хто продовжив боротися попри все, які були позбавлені навіть найелементарніших, яких, начебто, здавалося можливостей зору, які не могли взяти в руки зброю. Але зброєю для них стала українська музика, українська пісня і ці інструменти, якими вони продовжували споконвічну нашу національну традицію і попри все не відмовились від своїх переконань, навіть під страхом фізичного знищення.
-Ми говорили перед тим, що одна з ідей ваших, мабуть, популяризація кобзарства. І дуже часто, коли знімають такі популярні фільми, серіал про шахи, і народ масово захоплюється шахами, про танці, і люди йдуть танцювати. Мали ви такі фідбеки після "Поводиря", що хтось, можливо, захопився, здав в руки бандуру?
Я знаю таку штуку, що, звичайно, кіно, слава його швидкоплинний. Що через декілька тижнів, якщо повезе місяців, на місце твоєї афіші, яка вже пожовтіє, клеять інші афіші, нові герої, нові літаючі залізні чоловічки, в когось там з дупи вогонь. Ну, все це є. Тому з цим сперечатися складно. Ми з братчиком Кабзарського сепху зробили півтора десятка музичних інструментів, дали їх в руки нашим незрячим братчикам-музикантам, які могли. Багато з них це не покинули, грають до сих пір, цим займаються і живуть цим. І це був важливий для мене момент.
Другий, про те, що для мене важливо було в цій картині, попробувати зробити так, щоб історія про це трошки вийшла більше, ніж фільм. Навіть той, хто фільм не бачив, про це щось знали, чули, говорили "а ти знаєш, що ти бачив". Мені дуже важливо було зачепити історію українських митців, про яку, коли я знімав фільм, не було ще відомо ні про розстріляне відродження широко. Ніхто його не вчив в школах, ніхто не знав про цих поетів, художників, скульпторів. Майже ніхто не знав, окрім історії інтелігенції. Мені важливо було в картині почати цей процес. Зараз ми вже масово говоримо про цю історію, про це говорять митці, знятий документальний фільм "Будинок слов", художній фільм. Польські кінематографісти зняли історію Голодомору, журналістів. Тоді, коли я знімав фільм, не було. І для мене було важливо створити, пхнути оцю частину історії, щоб про неї принаймні знала якась частина публіки, тому що я знаю, що не розуміючи, не знаючи чому, ми не знаємо, як з цим жити, як з цим боротися.
А історія, яка буде надихати людей, що колись вони це робили, навіть знаючи, що їх чекають розстріли, що їх чекають поневіряння і витирання їхнього ім'я з історії, і вони все одно це робили не дарма. І ми ті, хто зараз народився, хто зараз живе, розповідаємо про це, говоримо про це, і це буде означати те, що їхнє життя, їхній опір був не дарма.
І так само кожне покоління, яке приходить, ми повинні щось робити для того, щоб казати тим, що ми стоїмо на плечах титанів. І просто наше бажання розкритися в мистецтві, в культурі, заявити про себе сьогодні, вони повинні йти не тільки з нашого бажання особистісного, ми повинні щось робити для поступу і своєї національної культури, якщо ми вважаємо її себе цією частиною.
Чого бракує українському документальному кіно?
-Зараз трошки офт-топ питання. Я дуже добре розумію, про що ви говорите. Насправді кіно прекрасний інструмент для популяризації історії на широку публіку. Коли я говорила з друзями про те, що буде інтерв'ю з вами, вони просили запитати, що багато українських історичних фільмів, на жаль, м'яко скажемо, не дуже хорошої якості.
Ну я їх не знімав.
-Не ви знімали. Питання в чому проблема? Чого бракує? Сценаріїв, грошей, спеціалістів? Як ви думаєте?
Бракує ресурсів, про все, що ви сказали. І трошки бракує і відповідальністю освіти тих людей, хто за це береться, тому що це дуже складний жанр. Дуже відповідальний жанр, тому що дуже часто глядачі, які, є таке поняття, актуалізація історії через твори мистецтва. Ми, читаючи історичну книжку, не можемо собі емоційно уявити, хто ті князі, хто ті герої, хто ті гетьмани, то ті люди намальовані в наших грошових одиницях. І робота дуже часто кінематографістів в тому, і так само живопису, якщо говорити про історичну частину музики, створити емоційний образ.
І дуже часто наше з вами враження про який-небудь давній Рим чи Другу світову війну, чи що-небудь, що було раніше, це наші візуальні образи, які ми почерпнули тепер більшостість кіно. Тому, коли ти свідомо за це берешся, ти повинен розуміти це, знати, вивчати матеріальний світ, історію стосунків, що люди тоді думали про один одного, про Бога. Це просто освіта, яка вимагає окремих знань, великих зусиль. І дуже часто людей, які за це беруться, не вистачає ні освіти, ні бажання, просто є бажання заробити гроші і славу, перш за все. А далі вже відповідальність за роботу, за яку ти берешся. Ну, я трошки інакше до цього ставлюся.
Я знаю, що зі мною навіть не просто працювати, але цікаво дуже. І знімальні групи, і в них зовсім інші вимоги до матеріального світу, які вони створюють в картині, до всього. До манери існування акторів.
"Зараз важливо робити відбиток епохи"
-У вас такі великі проміжки між фільмами.
Я готуюся, я працюю. Це не проміжки, це просто я працюю, я готуюся. У мене великий, як ви кажете, кейс. У мене буквально є портфель з ідеями, фільмами, які я малюю, які я пишу записки, в яких я буквально роблю розкадрування, або пишу музику, або тягну туди все, що можу, історичного контексту, який про це може бути, я готуюся до цього. Станеться цей фільм чи не станеться? Ну, я буду старатися, щоб вони вдалися. Яке для них найбільше буде довтівлення, що я за декілька місяців зможу з кожних цих тем почати, але в мене не будуть вже випадкові люди, я вже буду повністю знати про цю епоху, що люди знали, що вони їли, що вони любили, що вони ненавиділи, що було права, що було зліва, хто кому Путін, де куди Трамп.
-Ну, тобто, на швидку руч, хороше історичне кіно не зліпиш.
Треба до цього готуватися, це важливий момент, і він дуже відповідальний. Тому відповідь така непроста.
-До речі, що ви думаєте, теж абсолютно спонтанно, хапнулися масово знімати художні фільми, художні про Бучу, вже про цю війну. Що ви думаєте, це варто робити так швидко, чи все-таки треба дати собі якийсь час відрефлексувати і дуже обережно до цього підходити?
Я можу дати пораду тільки сам собі. Я для себе не бачу можливості зараз взятися за цю тему в художньому кіно. Тому що кіно все одно має початок, середоно, кінець. Обставини, які ми називаємо непереборною силою, як війна, як якісь катастрофи, землетруси, повінні і так далі, це не драматична колізія, яку можна розіграти між акторами. Це обставини величезної сили із міста, які впливають на все, що ти робиш.
З іншого боку, зараз настільки активний матеріал документальний, що ти можеш протиставити, якщо говорити про правду, історичну правду, що пізніше стає ознакою епохи. Бо кіно можуть подивитися і через 20 років. Точно його подивляться і свідки того подій, які це були зараз. І все, що зараз я точно знаю, що фільми про Бучу, про Донбас зараз, всі, хто там був в Бучі, я не знаю, чи це їм сподобається.
-Я живу в Бучі, навіть не хочу це дивитися. Але є інший аргумент, мовляв, що так можна показати світу.
Цього аргументу немає. Люди, які це роблять, вони це роблять тільки заради власної слави і грошей прямо зараз. І ми займаємося шоу-бізнесом, вони знайдуть виправдання. Ну це ми ж робимо, оце виправдання, як кажете, світу там. Якщо ти робиш щось, жертву, світку, який сьогодні все це пережив, кажеш, "ні, твої переживання, це твоя особиста проблема, ми це розкажемо набагато красивіше там". Це, я вважаю, аморальне виправдання.
А з точки зору конкуренції, що може бути більш цікавим сьогодні, ніж зйомки, не знаю, на шоломної камери людини, яка сидить в окопах зараз? Ну, фільм, який презентував Сенцов недавно. Я це давно говорив, я дуже вдячний Олегу Сенцову, моєму товаришу, що він наважився на цей вчинок. Він не збирався це кіно робити і знімати, не ставав ніякої відповідальності. Це факт. То, що знялось, потім друзі його, він сам себе переконав, що це треба зробити. І ефект.
Це не кіно, як таке, це відбиток епохи. І це дуже важливо для нас зараз, самим собі не брехати. А якщо говорити про сьогодні, ми ж боремося за честь, достоїнство, гідність. І з цих позицій треба знімати кіно. Тому я для себе сьогодні не бачу можливості зняти художній фільм про події сьогодні, тому що в них бути до кінця чесним, гідним, дуже-дуже складно. А знімати це з точки зору пропагандистської, для мене це дуже складно. Є інші жанри для того, щоб це робити. Абсолютно очевидно, що жанри є соціальної реклами, де це треба, напевно, робити сьогодні, в час війни. А в професії, якщо по великому рахунку, хоч якогось мистецького уявлення про аудіовізуальне мистецтво і кіно, я для себе не бачу можливості.
Знімальний процес "Довбуша"
-Давайте повернемося до знятих вже фільмів. Тепер переходимо до "Довбуша". Ви вже згадали, що ви дуже вимогливий режисер. Актори всі, які знімалися, я дивилася їхнє інтерв'ю, і вони кажуть, що ви прямо дуже заморочуєтеся, починаючи від касту, костюми, натура, оці всі речі. Чому ви так заморочуєтеся?
Ви ж подивилися на екрані результати.
Дуже красиво було. Тому і заморочувався. Тому що це має бути в фільмі, якщо він не сам твір мистецтва. Ти маєш все зробити для того, щоб він став. Тому що це все пізніше уявлення людей про цих героїв, про цей їхній світ, як вони жили, що робили. І будь-які компроміси такі, коли з'являється в кадрі предмет, який ви можете сьогодні в супермаркеті купити, я вже не знаю, ну щось таке випадкове, дивне. Це все руйнує вас, віру в те, що ви дивитесь на екрані. Тому ця, я навіть не скажу приблизність, це гігієна для глядача.
-Ви знімали, ну, завершили знімальний процес, ще до повномасштабного вторгнення.
Я монтаж закінчив до повномасштабного вторгнення.
-Фільм повністю склався до повномасштабного вторгнення. Але прем'єра вже була у 2023-му. І оця фраза Івана про "це мої гори, я тут газда",
І хто прийде і буде правити, як я маю жити, вихаркає свої печінки. Бігме боже.
-Вона була в сценарії, чи вона народилася вже в процесі?
Вона була в сценарії в трошки іншій формі. Більше я вам скажу, що вона була в трошки іншій формі. Вона належала Олексію Довбушу на початку. Пізніше, коли ми почали працювати, то сам персонаж прямо в цей час, це місце, він би не міг це сказати, тому що він ще не розуміє, де він знаходиться. І коли з'явився вже виконавець, ми вже прожили якусь історію з Іваном, і для мене стало важливо, щоб глядач обирав, хто сьогодні герой, щоб це була для нього важлива і складна історія. Хто такі ці захисники, що вони роблять? Хто опришки? Це бандити чи захисники рідної батьківщини? Хто сьогодні цей герой? Той, хто в балаклаві з палкою – це бандит, чи це той, хто на Майдані захищає слабких? Оцю історію мені треба було включити, і тому я цю фразу, отаку в той момент передав Іванові. Тому що справді він вірив цю історію.
-Це геніально було, і це так добре, смачно сказано.
Вона змінилася, просто, що і самовиконавець Олексій Гнатковський вам ще більше скажу, це був один з перших знімальних днів взагалі його в кіно. Це дебютна його роль в кіно.
-Знаєте, мій улюблений жарт про Івана і Олексу. Який з братів вам подобається більше, чому це Іван?
Я це закладав в самопочатку, це історія самого фільму, тому що зняти фільм про напівбога легендарного, в сьогоднішньому глядачу, я думаю, це не буде цікаво. Мені не цікаво було робити це кіно. І важливо завжди для нас самих зрозуміти, на чої стороні стоїш, добра, зла, воно постійно перевертається, обставини їх міняють. Для мене було дуже важливо це прийняття Іваном як братом, його особиста пожертва.
Так само сцени, які там постійно їх цитують, застілля опришків, яке схоже на таємну вечерю, сидить красивезний, схожий на Бога Іван Добуш, який тільки що відрізав голову на дорозі людині, який роздає вино, ділить хліб між братчиками і побратимами. Хто він для нас сьогодні? Бог чи зло? І хто він зараз? І це важливо, ці меседжі. Це дуже непросто зробити ідентурагію в кіно, щоб воно сподобалось. Бо це дуже серйозна така переживальна історія глядача. Вона має різні форми переконань, в тому числі те, про що ви говорили. Достовірності образів, достовірності фактур, історії, щоб ви попали в цей світ.
Але цей світ створюється фільму, що не в порівнянні Дюну, Зоряні Віни чи Добуша робити точно так само. Тобто в фільмі все, що ви побачили в кадрі, це все новостворене. Воно має здаватись, що воно рідне. Що таке було. Що таке було, це просто сорочки, які тільки що вийняли з крині. Це все має бути дуже якісне, природне. Ви повинні розуміти, що це просто машина часу, світ, який ви попали. І з цим живете. Це найважливіше. Бо інакше брехня, приблизність, вона не буде працювати.
Як воїни реагують на фільм "Довбуш"?
-Ви показували, возили цей фільм хлопцям практично на передову.
Я і до сих пір показую його.
-Що вони вам кажуть, як вони реагують?
Це не сьогодні армія будь-яка, а тим більше в час війни, це для вас абсолютно чистий соціальний зріз людей.
-Бо дуже різні люди.
Бо дуже різні, які туди попали. А тепер це абсолютно з різних історій причин, які дивляться на це з максимальною чесністю, відвертістю і повною безкомпромісністю до якості. Я приїжджаю, війська буває, що дуже близько до лінії фронту, ну зовсім буває, і в сховищах якихось там буває багато, буває небагато людей. Я їм показую, їм кажуть, а що приїхали? "Що за волонтери? Ну я ж там, дрони, ясно, реби. Кіно привезли. Кіно? А що за фільм? Український. (матюкається, - ред.)". Ну, а якщо говорити відверто, це ж командири збирають їх. А фільм дві години. Дві години на передовій, ти не носиш снаряди, не носиш пораненого в крові товариша чи сам.
-Зрештою можна поспати.
Правильно. І коли ти сидиш відносно там в якомусь безпекі, теплі, ти міг не спати декілька діб, і коли ці глядачі мої дивляться на екран, не сплять, перепитують один до одного, що це, хтось пізнає свої слова, хтось після фільму мені каже, "оця Марічка, це як моя дружина", показуй мені фотографію. А це зовсім інша, ну зовсім інша людина. Коли хтось згадує, "це мої гори" повторюють.
А зараз є військові частини, є ціла бригада, 68-ма, єгерська бригада, імені Олекси Довбуша. Ми їм там, ясно, що допомагаємо, чим можемо. У них на шевронах фрази з фільму. Вони з ворогом воюють, вони цими словами їх проклинають, вони роздирають на шматки. Тобто вони для себе знаходять мотивацію сьогодні захищати оцю рідну землю, вірити в ту історію в фільмі, що поки тебе ніяка куля, поки ти рідну землю свою захищаєш, вона тебе береже. Для них це буквальна історія, буквальна. І за цими враженнями я приїжджаю, показую. Вони розповідають, що це їм дуже допомагає, якось надихає. Вони розуміють, що вони тепер, як колись ті опришки, як колись ми говорили в тридцятих роках, що вони сьогодні віддають своє здоров'я, хтось життя не дарма. Що хтось колись розкаже про них історію, заспіває пісню, згадає їх, що вони не зникнуть просто як порох в степу, а колись ми знімемо про них ці фільми.
-Мабуть, вже і за кордоном показували?
Багато. Ну, "Довбуш" має щасливу долю за кордоном. Його купили вже більше тридцяти країн. Він має шістнадцять мовних версій. Дистриб'ютори потратили гроші, він має повний переклад англійської мови, дубльований акторами. Мені дуже сподобалось. Він активно показується в досить таких для нас екзотичних країнах, в Кореї, правильно, в Індонезії, в Африці, весь іспаномовний світ. Він дуже хороший, має активний прокат. Його активно закуповують їхні стрімінги в мережі, як в нас, Netflix і так далі.
Ми маємо запропонувати світові інтелект
-Я вчора дивилася інтерв'ю Мирослава Мариновича з Сергієм Жиданом. Мирослав Маринович - це український дисидент і член української гельсінської групи. І Жидан питав його, коли вони починали, як вони формували цю українську гельсінську групу. Він каже, що представників Західної України легко було переконати, плюс-мінус, хто, бо вони виросли на цій культурі, вони знали про це. А як ви переконували представників Східної України? Маринович каже, що не треба було переконувати, тому що коли вони бачили, занурювалися в цей контекст української культури, вони від нього п'яніли. Що нам треба зробити зараз, щоб від нас п'янів світ?
Чесно вам скажу, світ вже від нас сильно п'яний. Те, що про нас до сих пір щодня в новинах, щодня протягом трьох років, з цього починаються, закінчуються світові новини.
-Але це війна, я маю на увазі культура.
Ми зараз, це вже не моє тільки переконання, ви відкрите будь-які новини, ми світ переконали в тому, що ми нація воїнів. Настільки, що вони вже починають нас боятися. Я буквально мав такі діалоги зі своїми колегами в Франції, в Сполучених Штатах. Вони в лекціях, діти граються на вулиці вже в українців. Нам зараз треба переконати світ, що ми нація будівництва. Що ми нація, яка дасть світові лауреатів Нобелівської премії з літератури, фізики, біохімії, астробіології. Оце нам зараз дуже важливий момент, вижити зараз і не тільки пропонувати світові свої рідкоземельні метали, а інтелект.
-Я, власне, говорю про культуру, щоб світ зрозумів, наскільки це глибока, наскільки це класна культура. Бо росіяни ж заходять з балету, а потім заїжджають танками.
За балетом зразу йде і золото, і бриліанти, і все інакше. А до балету заходять кількість грошей.
-А ми ж не можемо тягатися в грошах, в ресурсах, ми не маємо, на жаль, таких ресурсів.
Тому ми мусимо бути більш креативними, ми мусимо проти танків придумувати, виставляти дрони. І звільнили акваторію рідного Чорного моря. Не крейсери і авіаносці, а звільнили дрони, які якісь розумні люди додумались, зробили і цим воюють.
І це наша знака сучасного світу. Я зараз був свідком, я приїхав на показ, мене командування сказало, тебе як старшого по званню будеш вручати бойові нагороди. Я вручав бойові нагороди 19-літнім хлопцям і дівчатам, але серед них вони були, які там чемпіони були комп'ютерних ігор, а зараз керують великими системами тактичними дронів, які захищають все, що можуть кордони, які стають нашими очима, руками, цим вістрям. Всі розмови про покоління, яке не читає літературу, яке сидить в телефонах, тік-ток і все інше. Коли мені починають про це говорити, в мене є наочний приклад, я бачив, я знаю цих людей, я точно переконаний, що в їх руках буде майбутнє нашої держави при допомогі. Я зараз переконаний, що ми і переконаємо, але зараз повинні тратити зусилля і на війну, і на майбутнє, тому що ворог прийшов забрати майбутнє наших дітей.
І вчителі в школах, викладачі, їм не можна просто боятися якось там в телефон свій говорити ті всі уроки, тому що платять зарплату. Ми повинні точно розуміти те, що ми зараз формуємо в цих дітях майбутнє нашої держави. Ми повинні в них ростити майбутніх у цих всіх лауреатів Нобелівських премій. Від них, від їхнього опору, від їх розуміння того, що для них оця Україна, так само турбуватися з тих українців, що поїхали.
Половина нашої нації живе закордоном
Ми зараз встаємо в унікальні позиції нації, в якої ледь не половина націй живе по всьому світу. Такого досвіду в останніх декількох століттях не мав ніхто.
Ми маємо досвід вірменського народу, єврейського народу, про що ми буквально розуміємо і знаємо, як вони жили. Але ми повинні все зробити для того, щоб українці, які поїхали в більшості своїй, не втрачали свою ідентичність, і їм було чим гордитися. Я один з моментів того, що я намагаюся робити в кіно, щоб при згадці, що в них в історії був отакий добуш, були отакі кобзарі, були отакі письменники, такі артисти, такі науковці.
Вони знали, що їхня нація сильна. Вони мали цю силу цим гордитися і робити свій поступ далі.
-А над чим ви зараз працюєте? Що готуєте?
Щось готую. Я справді, в мене ніколи не було браку ідеї, чи що робити. Я перебираю свій портфель ідеї, сценаріїв, історії, і готую те, що стане помітним, готую те, що стане нашою зброєю у цій історії.
-Не хочете сказати конкретніше, в якому наприкладі?
Не хочу сказати конкретніше, я сам не знаю, що. Але я їжджу, показую кіно своє, розповідаю, спілкуюся зі своїми колегами.
-Тобто ви намацуєте ідеї зараз?
Це відбувається в такий спосіб. Будь людина, якою займається мистецтвом. Всі кажуть, як ви могли передбачити, що буде війна, що так ми будемо воювати? Нема в цьому ніякої магії. Ти просто живеш тими переживаннями, які живуть люди.
Це люди мистецтва, вони живуть цим, це наша пожива. Ми намагаємося зрозуміти резонанси, болі, історії, маючи досвід освітній, власний, особистий, ми намагаємося відчути ці резонанси, зробити щось, що буде мати в кінці якийсь відгук глядача.
-Ви не думали про якийсь історичний серіал?
Я готовий, в мене є вже просто реально підготовлені історії проекти і так далі. Чекаю пропозиції, поки що жоден з телевізійних менеджерів, хто-небудь не покликав. В нас є можливість це зробити. Давай, приходь в нас, будемо шукати ресурси йти назад. Я працюю активно з нашими колегами на Заході, в Канаді, в Сполучених Штатах, намагаюся з ними говорити у Франції, в Іспанії. І так само їжу з цим шоу-рілом, про яке ми сьогодні говорили. Ми готові, ми можемо це знімати. Біда є в тому, що частина тої знімальної групи, з якої я знімав до "Довбуша" інші фільми, це майже та сама була група - частина виїхала за кордон, приважно більшість жіночі. Частина, вони активно працюють в кінематографіях західних, створюють для них костюми, декорації, тексти. Частина велика воює, частина, на жаль, загинула в нас і в акторському цеху, і піротехніки, каскадери, художники. Але ми зараз так само, важливо для нас не покидати цю роботу тих, хто лишився не на війні, а тих, хто лишився в тилу. Все допомагати.
Якщо ти не на фронті, ти маєш для фронту робити, і для перемоги і фізичної на полі бою, і перемоги по війні. Ворог хоче забрати в нас майбутнє. Ворог хоче забрати в нас надію. Ворог хоче забрати нашу історію, нашу динтичість. І треба робити все, щоб він це не зміг зробити.
Яких режисерів рекомендує Олесь Санін
-Які фільми дивиться Олесь Санін, і які фільми ви рекомендували подивитися глядачам, щоб виховати хороший смак на кіно?
Не знаю. Відкривайте там першу сотню будь-якого рейтингу. Це більшості будуть хороші фільми.
-Не завжди, до речі.
Не завжди. Не завжди фільми популярні є хорошою якостю мистецькою. І дуже образливо буває, але так складається.
-Скажіть, які фільми треба дивитися?
Я не люблю цих рейтингів.
-Але ви маєте якісь улюблених режисерів?
Маю. Я люблю українських режисерів. Я люблю свого майстра Лоніда Осику, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Юрія Ільєнка. Я люблю Кемерона, я люблю Спілберга. Я люблю Замекіса, я люблю велике італійське кіно, французське кіно. Чесно вам скажу, в мене немає цих п'ятірки улюблених фільмів. Тому що буває, що ти відкриваєш для себе щось нове сьогодні. І в тебе любов є до сьогоднішнього.
-А яке кіно, яке ви переглядаєте по кілька разів, наприклад, можете переглядати?
Я багато дивлюсь кіно. Я не хочу, тому що потім з'являється такий простий, брутальний текст "Олесь Санін порадив оці п'ять фільмів". А інші що я не порадив? А що, я тих не ображаю? Ні, і в мене буквально немає. В мене сьогодні лежить. В мене біля ліжка лежить одна книжка. Завтра може лежати інша. Сьогодні Жадан. Його мені було важливо зробити. Але там лежать сьогодні тексти Черчилля. Я зараз читаю англійською мовою. Знайшов проблеми Чехії 1938 року. Не знаю чому, в моїй бібліотеці це щось знайшлося. Десь там викопав, мені прислали. В мене лежать фантастичні альбоми, як знімався фільм "Таксист". Зараз я отримав для себе по підписці окремо як і бекстейдж, як робилася, всі стратегії, як робилася Дюна. Мені це дуже цікаво. Чи це мій улюблений фільм? Можливо, колись він буде таким, який для мене важливий. Зараз він для мене важливий.
Я дивлюсь, як працює моя індустрія. Як вона впливає на глядача. Наскільки вона, мені дуже цікавий процес, як автори фільму до нього дійшли. Як їм вдалося збороти світ навколо себе і що стало для них важливим. Тому ці для мене фільми важливі, улюблені. І я так само. Я ж не дивлюся ніколи кіно, як звичайний глядач. Я вже живу в цьому світі.
-Дякую вам за цю розмову.
